КРИТИКА. 3. 2002 рік.

Вадим Дивнич

Держава дбає не про нас

Ежен Потьє, «Інтернаціонал»

(Переклад Миколи Вороного)

Рік тому в українській пресі відбуяла нібито дискусія про правописну реформу, відкладену тоді нібито до 2002 року й нібито після особистої вказівки президента України. Указу чи будь-якого писаного документа ніхто з громадян нашої молодої держави, що страх як хоче стати правовою, так і не побачив. Перед тим, можливо, хтось із них іще мав ілюзії, що важливе для всіх рішення ухвалюватимуть кваліфіковані фахівці і що сама дискусія може бути фаховою – себто, приміром, коли науковцеві як доказ на користь унормування того чи того мовного явища показують атлас українських говірок, то він на заперечення мусить виставити проти цього якийсь інший науковий аргумент, а не, скажімо, листа трудящих мас до Верховної Ради. Але перебіг дискусії витверезив навіть найбільших ідеалістів. Запевнивши самих себе, що правописна реформа має суто політичну мету (відірвати українську ортографію від братньої російської на догоду «діяспорі»), супротивники змін вирішили, що вони відтак мають усі підстави забути про наукову коректність та й просто інтелектуальну сумлінність і вдатися в полеміці до суто політичних прийомів. Хоча їхня мета (наблизити українську ортографію до братньої російської на догоду «русскоязычному населению»), ясна річ, аж ніяк не політична. Ну, хіба в тому сенсі, що прямують вони до неї, невтомно дбаючи про інтереси народу, – а він, народ, коли й заклопотаний чимось, то тільки правописною стабільністю й потребою дати якнайрішучішу відсіч зловорожим підступам діяспори.

Не маючи жодних сподівань посіяти в їхніх гартованих душах сумніви щодо етичности цієї постави, спробую захитати їхню тверду віру в доцільність манери раз у раз збивати діялог на політику. Найпростіше це буде зробити, самому перейнявши звичні для них методи. (Чи для них звичні мефоди? В теперішньому страхітливому правописному хаосі ніяк не втямлю, що воно таке y – «тета» чи «фіта»?) Тому в цьому дописі йтиметься переважно не про мову.

Зрештою, як і в усіх навколомовних політичних диспутах останнього часу. Щоб обговорювати правописну реформу, треба знатися на предметі. А в політиці, ніби у футболі, обізнаний кожен. І всі бачать загрозливі наслідки ортографічних змін для суспільної злагоди. Торішнього квітня нагоду піднести й свій глек на правописну капусту знайшла навіть тепер уже покійна пропагандистська передача «7 днів». «Саме міжнаціональний, міжконфесійний мир, толерантність у стосунках громадян України є одним з головних надбань нашої молодої демократичної держави», – пояснив нам ведучий Вадим Долганов, – і саме його «намагалися й намагаються зруйнувати ... деякі дуже високі урядовці, що пропонували нам у своїх філологічних вивертах їхати метром з кіна під світлом лямпи до кляси і бігти маратон до Атен. І це був не просто філологічний виверт, а удар по тих російськомовних громадянах, які тільки-но почали з повагою ставитися до української мови». І це таки справді так. І це прикро. І хай би держава втрутилася, захистила, подбала. Не про тих, зрозуміло, хто шанував українську мову завжди: нащо вони їй, вони не постраждали, бо для них у реформаторських вивертах не було нічого несподіваного; а от ті, що на десятому році незалежности й на двадцятому-тридцятому-сороковому-п’ятдесятому свого життя в Україні «тільки-но почали», зазнали тяжкого й підступного удару. Заскочені наміром українців дати лад своїй граматиці, вони доконечно потребують соціяльного захисту.

І держава втручається, і дбає як тільки може. Тому поговорімо не про мову. Поговорімо про злагоду, про політику, про державу, яка захищає свій народ від його мови, і про народ, який того потребує. А позаяк запозичений у наших шановних співрозмовників спосіб говоріння зовсім не вимагає стрункости викладу й дисциплінованости думки, почну відразу з народу й на підставі особистих спостережень.

Сталося так, що я, вступивши на українське відділення філфаку, мусив відрахуватися з другого курсу й 1987 року по двох роках перерви поновився на той-таки другий курс. Перше і незабутнє враження від нової групи, з якою мені відтепер належало вчитися наступні п’ять років, я дістав негайно в бібліотеці, де ми гуртом отримували підручники для першого семестру. Гарненька панночка, що вже рік як студіює українську словесність, знесилено спирається на бар’єр, який відділяє її від скарбниці знань, і стіни Київського державного університету ім. Шевченка чують щирий розпачливий зойк:

– Как я не хочу учиться на этом украинском отделении!! Умирающий язык!

Бідоласі забракло грошей, знайомств, зрештою, мізків, щоб здобути собі фах престижніший і перспективніший. Але, звісно, на півдорозі вона не спинилася, а тут іще настала незалежність, і наша молода демократична держава вручила молодій спеціялістці хоч якийсь там, але диплом – викладача мрущої мови, котра через прикрий братній недогляд ще не вмерла. Я не знаю дальшої долі моєї випадкової однокурсниці, якось не цікавився. Може, їй нарешті пощастило, наприклад, в особистому житті, і вона й думати забула про свій нікчемний диплом і про існування української мови взагалі. Але життя могло не скластися, і тоді вона працює за фахом. Вона вже почула, що хтось затіває правописну реформу, це означає, що треба доучуватися, і такої подвійної наруги вона вже не стерпить. І вона пише щирі розпачливі листи до вчених державних мужів, небайдужих до її страждань: захистіть! порятуйте! нашу співучу, калиново-солов’їну! від діяспорного засилля! І небайдужі державні мужі йдуть на телебачення, показують там ці листи і промовляють: та що ж це таке?! та що ж це буде з нашою калиново-солов’їною? та ми ж великий народ! та це ж принизливо для нас, таких великих, – дослухатися до діяспори!

І молода незалежна держава чує цей громадянський голос, і знову стає на сторожі коло своїх малих рабів німих. І недбалим рухом викидає з «національної правописної комісії» фахових, але закордонних мовознавців, уводячи натомість тутешніх соціяльно заклопотаних дилетантів. І може, в тому й полягає велика державна мудрість.

Бо мудра держава мусить подбати насамперед про соціяльно незахищених. Якщо на всіх бракує землі, то найродючіші у світі чорноземи треба віддати злидням, красі-голоті, а працьовитих і вмілих хазяїв запроторити до Сибіру – вони й там не пропадуть. Націоналісти у своєму низькопоклонстві перед Заходом знають по кілька мов і не пропадуть ніде, а горді інтернаціоналісти знають одну-однісіньку й не пропадуть тільки тут. Заберіть у «Критики» її напів-«діяспорний» правопис, і вона зможе друкуватися радянським; заберіть у «Київської старовини» її радянський, і що їй лишиться? Правописна реформа зробить неграмотним увесь народ, – долинає до нас звідкілясь із старовини розважливий голос. Ну, звісно, не всякий народ. Той народ, який упродовж останнього десятиліття кинувся читати видані на Заході книжки, зазирав у перевиданий в Україні словник Голоскевича (та що Голоскевича – в уже кілька разів перевиданий словник Грінченка!), і про саму реформу чув із надійніших джерел, аніж газети «для читающих на русском языке» – такий народ зробити неграмотним важкувато. Але той народ не пропаде й сам по собі, і не для нього існує ця держава. А що буде з тими, хто всього того не читав, не знає і ніколи не взнає, ви подумали? Адже нам з ними жити поруч і разом. І, зрештою, хто насамперед потребує державної підтримки – невже той, хто читає, знає, вміє? І не бачить проблеми в тому, щоб на додачу до звичних ортографічних правил опанувати ще й правопис діяспори?

Тут варто спинитися й зайвий раз посмакувати цей витвір наукової коректности. Безперечно, якогось там 1920 року в Берліні або Празі якесь там російське емігрантське видавництво, друкуючи, припустімо, вірші Пушкіна чи Блока з «ятями», послугувалося «діяспорним правописом», бо вдома революційні реформатори їх уже навіть і з друкарень повилучали. Але самого Блока така назва, либонь, здивувала би: він-бо вживав ту саму граматику, що й Пушкін, і якраз удома, а не в «діяспорі». Не менше був би здивований червоний нарком освіти Микола Скрипник, довідавшись, що підписав «діяспорний» правопис. Та нас це не мусить дивувати. До речі, ви помітили зворушливий консенсус: раніша не надто влучна, але попервах широко вживана назва скрипниківка десь поділася? Може, й через дражливе (для всіх!) нагадування, що той правопис так само радянський, як наступна і дотепер чинна постишівка. Але скорше через те, що тутейшим українцям солодко зайвий раз пропекти зневагою слово «діяспора». Свого служіння радянській владі вони не простять будь-кому, хто мав змогу прожити без нього. Тяжко, тяжко завинила перед ними українська еміграція, не змінивши віх – а з ними й правопису – за прикладом російської.

Вони ніколи не подарують Юрію Шевельову втечу від благословенної держави, яка давала їм грошовиті посади, премії, ордени й наукові ступені. І в поверненні українській мові бодай якихось елементів того правопису, яким він користувався все життя й до останнього дня, вони вбачають її «безпрецедентну у світовій практиці архаїзацію», певно, не уявляючи собі нічого модернішого за правопис своїх академічних колег Шамоти й Білодіда. І нічого спільного ані з наукою, ані навіть із турботою про «інтереси народу», що його вони, схоже, мають за юрмисько телепнів, не здатних засвоїти півтора десятка найпростіших правил, їхня позиція не має. Це – ідеологія в кришталево чистому вигляді, відгомін нещадної боротьби з купкою викинутих на смітник історії націоналістичних запроданців, чи як їх там (давненько не читав «Посту імені Ярослава Галана»). А отже, і з їхнім чужим і ворожим правописом, що його силкуються накинути багатостраждальному народові всілякі «прохвесори», догоджаючи проклятущій діяспорі.

Тут я пригадав собі, що хоч і застеріг на початку: йтиметься мені переважно не про мову, але ж «переважно» не значить – зовсім не про мову. Тож дозволю собі ще один особистий спогад.

Років із десять тому я засперечався з колегою-редакторкою, чи може існувати в українській мові слово «підготовка». Це неможлива суфіксація, доводив я. Закрився склад. Ми не кажемо гвинтовка чи хоч би й гвинтовка, ми кажемо спецівка, а не спецовка, зрештою, Іванівка, Петрівка чи Калинівка... Є готівка і заготівка. Ми принаймні намагаємося не казати страховка чи вербовка, а страхування та вербування. Чи є в тому сенс, якщо замість підготування буде підготовка?

– Це неможливо змінити, надто узвичаїлося. Є навіть предмет такий у школі, військова підготовка.

– Ну, власне, це по-нашому буде «вишкіл»!

– Е, – недбало відмахнулася колега. – Це вони так кажуть.

Авжеж. Їм легше. Вони повезли з собою в діяспору харківський правопис і в тому-таки Харкові виданий російсько-український словник Ізюмова (1930), який каже, що подготовка – це готування, а постановка (пьесы, картины) – це постанова. А ми залишилися тут, у Харкові та Києві, і нам годі уявити, що «театральна постанова» може означати зовсім не постанову ЦК про театри. І комусь дуже хочеться, щоб так було й надалі, але надалі буде не так, бо вони – це ми. Ми – це читачі «Сучасности», «Ї», «Критики» й ще багатьох українських часописів, що не визнають правопису, якого нам накинуто після 1930 року. Це нам догоджала діяспора, зберігаючи для нас український правопис скрізь, куди Країна Рад не дотяглася своїми чобітьми. Всі наші видання послуговуються практично власними системами, різною мірою повертаючи норми харківського правопису або роблячи власні пропозиції. В «Критиці», наприклад, уживання літери г в обсязі, встановленому словником Голоскевича, було практично одиноким відступом від радянських ортографічних норм, хоча вони й не задовольняли її редакторів. Ми чекали на рішення комісії з питань правопису й не реформували його самотужки, не вважаючи, що зможемо зробити це кваліфікованіше за Шевельова, Німчука чи Пономарева. Зміни в її складі змінили й нашу позицію: можна припустити, що ми знаємося на предметі менше, ніж академік Русанівський, але вже напевно більше, ніж голова комісії академік Курас.

Утім, ми не квапимося прийняти геть усі пункти «Проєкту», що його запропонувала торік комісія: деякі з них видаються нам зайвими, а позаяк єдиних ухвалених норм не існує, ми маємо право на власні пропозиції. Це може викликати несхвалення й у противників, і у прихильників ортографічних змін, принаймні, судячи з їхніх раніших заяв.

Василь Німчук:

Розхитування ортографічних правил призводить до дестабілізації всі норми літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність населення. ... Державна мова ... повинна мати стійкий правописний кодекс, якого мають дотримуватися всі громадяни держави й друковані органи.

Петро Толочко:

Мова – це найбільш стабільна структура суспільства. І чим частіше ми міняємо правопис, тим менш стабільним стає суспільство, тим менш стабільною стає нація.

Тобто йдеться тільки про те, хто буде стабілізатором, у чиїх руках опиняться державні важелі. Схожа логіка колись покликала до життя Білодідову ідею про «дві рідні мови» українського народу, хоч би що про цю теорію потім говорили. Панівною була російська, і треба було будь-що зберегти позиції української. Тепер цю концепцію бере на озброєння дехто в незалежній Україні: українська стала державною, і треба будь-що зберегти позиції російської. Взагалі-то я в цілому світі не знаю іншої нації, яка мала би дві рідні мови, і тому проголошення українців аж такими самобутніми вважаю махровим націоналізмом. Але готовий радісно підхопити цю ідею ось із якої причини: коли ми вже такі унікальні, то чому б нам в обох рідних мовах не мати бодай по два правописи? Для держави і для громадянського суспільства. І нехай держава звикло дбає про убогих, а ми подбаємо про себе самі.

І годі вже нарікати на правописний хаос. Ті, хто виглядає замість нього твердого «правописного закону», здається, щиро не розуміють, що накликують замість «хаосу» 20-х років XX століття державне «єдинообразіє» 30-х, яке змусило нас тепер називати те попереднє десятиліття «Розстріляним відродженням».

Так, нагадаю, називалася літературна антологія, яку уклав Юрій Лавріненко. «Знищуючи і забороняючи українську радянську літературу 1917—33 рр., сучасні глуповці з якоюсь убивчою послідовністю, з непомильністю якогось протикультурного інстинкту відкинули насамперед усе мистецьки ліпше і сильніше, залишивши собі лише халтуру і слабину. Лишаємо їм їхній вибір», – написав він тоді. Те саме вчинено з українським правописом. Сучасні глуповці хочуть видавати Корнійчука питомою глуповською орфографією. Лишаємо їм їхній вибір.