Петро ТОЛОЧКО, академік, народний депутат України "Голос України" 2002.05.22

"Наразі над теренами нашої землі з летовища піднявся гелікоптер"

Так сталося, що один із весняних місяців 2002 р. мені довелося провести на лікарняному ліжку, або, як тепер модно говорити, у шпиталі. Не маючи можливості читати, писати і навіть дивитися телевізор, я перетворився на постійного радіослухача. Радіо було єдиною відрадою, але, на жаль, і печаллю також. Найбільше дратувала мова передач. Вона не відповідала ні усталеним нормам літературного стилю, ні діючому нині правопису. Радіоканали немовби змагалися між собою у "збагаченні" не лише лексичного фонду мови, а й фонетики, а також синтаксичної її будови.

Перед початком передач диктор упевненим голосом повідомляв(ла), що в Києві зараз "двадцять перша година тридцять хвилин". Чому "двадцять перша", а не "двадцять одна"? Адже година ця вже виповнилася. Словоформа ж "двадцять перша" означає незакінчену дію, те, що триває. Зате із хвилинами ситуація прямо протилежна. Поки диктор їх оголошує, вони спливають. Отже, не "тридцять хвилин", а "тридцята хвилина". Таким чином, повідомлення про час мало б бути таке: "Двадцять одна година тридцята хвилина". Говоримо ж ми: "Тридцята хвилина матчу".

Коли я звернувся до одного з наших реформаторів мови з проханням пояснити граматично новацію з оголошенням часу, зробити цього він не зміг. Натомість послався на те, що саме так говорять поляки. Чи не правда, переконливий аргумент?

А далі ще сумніше. Молодий жіночий голос з піднесенням повідомляв, що державний секретар США наразі прибув до Ізраїлю, а вже в середу планує завершити свою тижневу дипломатичну місію країнами Близького Сходу. Його ПЕРЕМОВИНИ з керівниками арабських країн широко коментують на ШПАЛЬТАХ газет, але, згідно з ВІЗІЄЮ політологів, швидше за все вони не матимуть успіху.

Що означає слово "наразі"? Цей діалектизм вживається нинішніми "щирими" лише для підкреслення особливої українськості їхньої мови.

Щодо "шпальти", то тут дещо ясніше. Слово це, на думку наших знавців мови, означає те ж саме, що й сторінка. Отже, в перекладі на українську фраза мала б звучати: "На сторінках газет". В дійсності німецьке слово "Spalte" означає не сторінку, а лише газетний стовпчик, отож словосполучення, у такому разі, читалося б: "На газетних стовпчиках". Звичайно, можна й так, але навіщо адаптувати в українській мові німецьке слово, до того ж не розуміючи його справжнього значення?

Те ж саме можна сказати і про "візію", яка прийшла з розмовної говірки діаспорних українців. У наведеній вище фразі воно має означати "бачення", можливо, "думку", але ці слова, певно, здаються декотрим нашим піклувальникам за чистоту української мови надто прозаїчними, а тому вони й силкуються впроваджувати іншомовне - "візія".

"Перемовини" - це те ж саме, що й "переговори", але оскільки друге слово точнісінько так звучить і в російській мові, перше здається більш українським. Принаймні, воно не нагадує російське, а це вже добре. Так міркують. І не біда, що воно не повною мірою відповідає суті події.

Що стосується виразу "завершити місію країнами Близького Сходу", то журналістка тут стала жертвою нового мовного стереотипу. "Подорож" чи "поїздка" відтепер в українській мові вживаються чомусь не в значенні "куди" - "до країн", а виключно у значенні "чим" - "країнами". Але якщо з "подорожжю" ще можна узгодити форму "країнами", хоч за змістом це і не буде точно, то "місію", як і "візит", можна здійснити лише до країн.

Інша радіопрограма з ентузіазмом розповідала про успішне випробування вітчизняного гелікоптера "Ангел", котрий матиме широке застосування не лише на теренах України, а й в інших країнах. При цьому, на летовищі відбувся імпровізований мітинг, на якому гелікоптер дістав високу оцінку спеціалістів.

Немає жодних претензій до пафосу повідомлення. Звичайно, подія варта захоплення. Але якою жахливою мовою про неї сказано! Не буду розлого коментувати вживання слів "гелікоптер" і "летовище". Скажу лише, що в літературній українській мові давно прижилися і "вертоліт" і "аеродром", і потреби шукати їм замінники немає. Що ж стосується слова "терени", то, абстрагуючись від некоректного його вживання у даному випадку, слід сказати, що нинішня мода на нього просто вражає. Бо його запозичення з польської мови жодним чином не збагачує українську. Походить воно від латинського "terra" і означає "земля". То чому ж не сказати "на землях України"? І зрозуміліше, і рідною мовою. І мовних недоречностей на зразок "на теренах української землі" не було б.

Особливої популярності серед радіожурналістів набув нині "гатунок". Репортажі з ярмарків вітчизняних товарів неодмінно супроводжуються багаторазовим його вживанням. Таке враження, що слово це є своєрідним еталоном української мови. І, мабуть, мало хто знає, що за походженням воно зовсім не українське, а німецьке: "Gattung" - "порода", "вид", "сорт". Мало поширення в галицькій говірці, а тепер дедалі частіше впроваджується в українську літературну мову. І дарма, адже слово "якість" нітрохи не гірше за "гатунок".

Наслухавшись наших ведучих на загальнонаціональних радіоаканалах, вирішили зробити посильний внесок в удосконалення української мови і спортивні коментатори. Запам'яталися деякі перли футбольних оглядачів: "нападник", "оборонець", "атакувальний потенціал", "копнув м'яч", "обабіч ігрового моменту". Невідомо, чому втрачають права мовного громадянства такі звичні для всіх нас слова, як "нападаючий", "захисник", "атакуючий потенціал" тощо.

І, звичайно, "найвишуканіша" українська мова лунає на програмі радіо "Свобода". Все наведене вище представлено в ній у концентрованому вигляді. Можна зрозуміти тих працівників радіо, які в Україні не жили і сучасної української мови не знають, хоч вибачити важко. Адже вікову мудрість, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять, ніхто ще не спростував. Якщо працюєте в Україні або на Україну, то вивчіть, будь ласка, її мову. Більше дивує, що аналогічною мовою на цій радіостанції говорять і наші землячки, котрі ще вчора працювали в українських установах. Чи така вже свобода на "Свободі", чи так хочеться догодити своїм хазяям і бути католиком,  більшим за папу римського? Вони рясно пересипають свої повідомлення слівцями, яких не вживали раніше і які мало відомі і так само мало зрозумілі українському широкому загалові: "амбасада" замість одвічно нашого "посольство", "кшталт" замість "зразок", "слухавка" замість узвичаєного "телефонна трубка", "візія" замість "бачення", "етер" замість "ефір", "відсоток" замість "процент", "спільнота" замість "спільність", "тяглість" замість "спадковість" і т. д. Де, скажіть, будь ласка, у якого класика української літератури вони все це вичитали?

На превеликий жаль, лексичні новації в сучасній українській мові супроводжуються також фонетичними і навіть синтаксичними. У цьому я вбачаю згубні наслідки так званого "Проєкту найновішої редакції правопису української мови", котрий ніким не схвалений, а його норми вже впроваджуються явочним порядком, або, як казав колись І. Нечуй-Левицький, нахрапом, у засобах масової інформації. Нас поступово привчають до закінчення "и" у родовому відмінку однини іменників третьої відміни замість традиційно вживаного "і": "любови", "радости", "вісти"; призвичаюють до заміни букви "ф" на букву "т" в словах іншомовного походження: "катедра", "Атон", "Атанасій", "Теодосій"; букви "г" на букву "Г", що змінює по суті весь звуковий образ української мови.

Слухаєш радіопередачі (аналогічна картина на телебаченні і в періодичній пресі) - і складається враження, що в нас нікому й діла немає до чистоти української мови. Кожен говорить, як хоче, не особливо переймаючись тим, що порушує усталені традиції літературної мови, а головне - правопис, відступ від якого в усіх цивілізованих країнах свідчить про малограмотність. Великої шкоди українській мові завдали спроби її реформування. Вони підірвали стабільність мови, повернули її до минулих часів. Коли не зупинити цю тенденцію, вона може призвести до того, що замість гарної літературної української мови, яку справедливо нагороджуємо епітетами "солов'їна" й "калинова", ми отримаємо хуторянську говірку кінця XІX - початку XX ст.

Отже, коли ви, шановні добродії-реформатори, будете в черговий раз бити руками об поли і бідкатися з приводу повільного утвердження української мови в усіх сферах нашого життя, задумайтесь над тим, чи немає в цьому і вашої провини.

 

Мова про мову й не тільки (мій лист до академіка Петра Толочка)

Максим Стріха для УП, 24.05.2002, 10:21 http://www.pravda.com.ua/?20524-1-new

Вельмишановний Петре Петровичу!

Протягом правописної дискусії, що точиться останніми роками на сторінках нашої періодики, Ви виявили себе непримиренним супротивником пропонованих граматичних змін. Зізнаюся: усвідомлюючи необхідність вдосконалення чинного правопису, я так само не належу до беззастережних прихильників "Проєкту найновішої редакції правопису української мови", навколо якого потрощено вже стільки списів. Не належу з одної причини: я справді не вважаю широку правописну реформу нагальною з огляду на теперішній суспільний статус української мови. Тому й пишу свої тексти, не переходячи на "скрипниківку", й не дуже люблю, коли за мене їх правлять редактори окремих видань, які вже прийняли новий правопис де-факто.

Але наше з Вами неприйняття реформи (Ваше - категоричне, моє - з огляду на сьогоднішню ситуацію) зовсім не означає, що проблеми не існує, що її не варто обговорювати. І Ваш допис із зумисно-провокативною назвою "Наразі над теренами нашої землі з летовища піднявся гелікоптер" ("Голос України", 22 травня 2002 року) спонукав долучитися до дискусії й мене.

Ви пишете, що протягом одного з весняних місяців Ви були прикуті до лікарняного ліжка - і тому змушені були слухати радіо. А відтак Ви були обурені тим, наскільки мова окремих каналів не відповідає "ні усталеним нормам літературного стилю, ні діючому нині правопису".
Тому спершу - про "усталені норми".

Мабуть, варто ще раз нагадати - першу повномасштабну кодифікацію української мови було здійснено лише в двадцяті роки. До того в колоніальних умовах Росії та Австрії діяли різні правописні системи, аж до закріпленої Емським указом сумнозвісної "ярижки" (українські слова просто транслітерувалися російськими літерами). І лишень наприкінці двадцятих нарком освіти УСРР М.Скрипник затвердив офіційний український правопис, який став наслідком тривалої праці наших мовознавців - і з "великої" України, і з Галичини. Підкреслю: ніколи, ані до, ані після, українські правописні норми не затверджувалися настільки демократично й по-науковому, як це відбулося в Харкові за часів "розстріляного відродження"...
Але, за іронією долі, цей правопис, орієнтований на реальну мовну ситуацію всього тодішнього українства, і затверджений "старим більшовиком" Скрипником, багато хто, й у тому числі Ви, Петре Петровичу, називаєте "діяспорним". Річ у тім, що ним справді послідовно користувалася лише українська діаспора, - потому як протягом тридцятих років українська мовознавча наука зазнала декількох кривавих погромів, а правописні норми було штучно наближено до норм "братньої великої російської мови".

Про атмосферу тих років дає уявлення монографія визначного українського філолога Юрія Шевельова "Українська мова у першій половині ХХ століття. Стан і статус". У ній безсторонньою мовою фактів і посилань оповідається не лише про те, як розстрілювали цілі колективи мовознавців, але й директивно забороняли в українській мові все, що свідчило про її самобутність. Було проскрибовано злополучну літеру "ґ", кличний відмінок, давно минулий час, - лишень з тієї причини, що в російській мові своїх відповідників вони не мали. У 1937 році в статті газети "Правда" таврувалося як "націоналістичне" навіть українське слово "подвір’я", - бо ж є "правильне" слово "двір", яке відповідає російському "двор".

Я не застав тих страшних 1930-х, - і слава Богу! Але коли я розпочинав свою письменницьку дорогу на початку вісімдесятих, редактори ще мали списки "небажаних" "націоналістичних" слів (особливо "небезпечним" чомусь вважалося слівце "позаяк"). А в пам’яті старших жили ще надто свіжі спогади про цькування двох найвидатніших українських перекладачів - Лукаша та Кочура - за їхню "націоналістичну" (насправді - просто неймовірно багату й вишукану) мову, що була разюче відмінна від убогого канцеляриту передовиць газети "Радянська Україна".

То ж слід вважати цілком природнім, коли багато хто намагається відродити сьогодні те, що було ґвалтовно перерване репресіями й адміністративною сваволею. І не слід ображатися на редакторів, які самостійно заводять у своїх виданнях норми "скрипниківки". І дуже добре, що в нас ніхто не намагається карати прихильників "скрипниківки" адміністративно (як це пробував був робити режим Лукашенка в Білорусі щодо тих, хто намагався вживати їхню історичну "тарашкевицю" навсупереч радянській "наркомівці").
Водночас, чи було б виходом повернутися сьогодні до норм "скрипниківки" (бодай у дещо модифікованому вигляді) на загальнодержавному рівні? Переконаний, що ні. З однієї простої причини, - мовна ситуація протягом останніх сімдесяти років справді радикально змінилася. Навіть освічені інтелігентні україномовні українці розмовляють сьогодні вже не так, як розмовляли їхні діди й прадіди. І цього не можна не враховувати.

Хоча, знов-таки, на відміну від Вас, Петре Петровичу, не бачу біди в тому, що нас "поступово привчають до закінчення "и" у родовому відмінку однини іменників третьої відміни замість традиційно вживаного "і": "любови", "радости", "вісти"". Річ у тім, що оте зліквідоване за сталінщини "-и" адекватно відбивало народну вимову Наддніпрянщини. Ще й сьогодні в яких-небудь Пекарях під Каневом почуєш від старшої людини: "ох, не було мені радости". І, якщо це історичне закінчення знову "приживеться" у живому мовленні, то чому б не відновити його права й офіційно?

Не бачу біди й у спробах унормувати, нарешті, написання багатьох слів іншомовного походження. Адже справді трохи нелогічно, коли ми пишемо "орфографія", але "ортогональний", хоч обидва слова походять від одного й того ж грецького первня. Тому й "катедра" з "Теодосієм" не надто дратують мій слух, - це, знов-таки, спирається на українську народну вимову. Адже кажуть у нас "Марта", а не "Марфа", як у Росії. Та й Теофан Прокопович зробився "Феофаном" уже після еміграції до Петербурга...

То ж погодьмося, Петре Петровичу, - наш правопис вартий нормальної і спокійної дискусії, яка повинна мати не ідеологічне чи смакове, а суто наукове підгрунтя. Єдине на чому я наполягав би - з остаточною редакцією правопису, попри все, поспішати не варто. На певному перехідному етапі доцільно було б допустити багатоваріантність написання окремих слів (щоб нікого не карали за помилки). А там життя покаже, чи справді перейде в широку мовну практику оте "любови" чи "Атена" (замість встановлених декретами 30-х "любові" й "Афіна")...

Втім, змусили мене сісти до комп’ютера не так Ваші, Петре Петровичу, думки щодо української орфографії (чи "ортографії" - як кому до вподоби), скільки Ваші ж таки міркування з приводу української лексики. Вас обурює вживання дикторами радіо "Свобода" (єдиного радіо, де сьогодні дозволяють вільно говорити таким "опозиціонерам", як ми із Вами!), слівцями, "яких не вживали раніше", як-от "амбасада", "кшталт", "слухавка", "візія", "етер", "відсоток", "спільнота", замість "одвічно нашого" "посольство", "зразок", "телефонна трубка", "бачення", "ефір", "процент", "спільність"... Завершуєте цю філіппіку Ви гнівним вигуком: "Де, скажіть, будь ласка, у якого класика української літератури вони все це вичитали?"

З класиками, Петре Петровичу, з’ясувати все надзвичайно просто. Для цього досить взяти одинадцятитомний академічний (досі нормативний!) Словник української мови, виданий у сімдесяті роки (тоді до "націоналізму" ставилися пильно!) за редакцією академіка І.Білодіда (аж ніяк не дисидента). Та й подивитися, з якими прикладами наводяться в ньому "раніше не вживані" слова. Отже - "амбасада". Приклад - з І.Франка. "Кшталт". Приклад - з "Енеїди" І.Котляревського. Та ще й який "запашний": "Завзятого троянці кшталту і носа хоч кому утруть". Погодьтеся, Петре Петровичу, не звучить тут Ваш "зразок".
"Слухавка". Приклад - знову з Франка (і, мабуть, то найперше взагалі згадування телефона в українській літературі). І другий, сучасний приклад - із П.Загребельного, теж непоганого стиліста й знавця рідної мови. "Візії" пощастило менше, - тут приклади з І.Кулика та І.Вільде, літераторів знаних, але таки "другого плану". Зате "етер" підкріплений цитатами з поезій М.Зерова і П.Тичини ("пливе етер, струмує вітер, джерела б’ють нових поем"). "Відсоток", виявляється, вживали і Франко, і Леся Українка. "Спільнота" підкріплена ще одним прикладом з П.Загребельного...

То ж, шановний Петре Петровичу, коли я, вважаючи затавровані Вами слова цілком гідними широкого щоденного вживання, й помиляюся, то мене тішить бодай те, що зі мною разом помилялися ще з десяток "класиків" - від І.Котляревського до П.Загребельного...
На завершення Ви пишете: "Слухаєш радіопередачі (аналогічна картина на телебаченні і в періодичній пресі) - і складається враження, що в нас нікому й діла немає до чистоти української мови". Абсолютно згідний із Вашою оцінкою. Тільки мене насамперед страшенно дратує на так надмір "галицизмів" (їх мало де й почуєш), як неймовірний українсько-російський суржик більшості мовців, починаючи з найвищих посадовців держави. Чи відверте "дражніння хахла" в розважальних передачах (чого варті бодай Сердючка чи "кролики"!). Не додає мені оптимізму й безбарвний "канцелярит" тих, хто так-сяк вивчив мову "для годиться", але не думає нею, і не спілкується нею органічно.
Але Бог із ним, канцеляритом. І він здається справжньою музикою проти навали російськомовної "попси", чи неповторно "кієвско-руского говорка" дикторів переважної більшості FM-каналів, де "калиново-солов’їна" й не ночувала. Як не ночувала вона й на шпальтах більшості тиражних наших газет.

І винні в тому, Петре Петровичу, зовсім не "спроби реформування мови", як пишете Ви. Винна держава, яка досі здійснює проект "государства Украина", яке має власну символіку й міліцію, але культурно цілком залишається частиною "великої радянської спільноти" (чи "спільності" - якщо Вам більше подобається так). Але ця "радянська", а перед тим російська спільнота, попри гіпертрофоване месіанство, ніколи не була втіленням ідеалів демократії й справедливості. І, зрештою, ніколи не забезпечувала пристойного рівня життя своїм підданцям.

Ми ж із Вами, Петре Петровичу, прагнемо саме цього - демократії, високих стандартів життя, поваги до людської гідності. А рідна мова, погодьмося, належить до тих найсуттєвіших елементів, через які людина починає усвідомлювати себе Людиною. Тому забезпечмо цій мові гідний суспільний статус. І не біймося реформ - кожна жива мова неодноразово проходила періоди реформувань. Важливо лишень, щоб мова була живою, а не лишень розрахованою для написання статей у парламентській газеті (дубльованій, до того ж, по-російському).

З повагою Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник, член УРП "Собор"