КРИТИКА.  6 2002 рік  Микола Рябчук. Правопис із вусами 

http://krytyka.kiev.ua/articles/s6_6_2002.html

Публіцистичний виступ Вадима Дивнича в березневій “Критиці” на правописні й довколаправописні теми нагадав мені нашу з ним редакційну дискусію кількалітньої давності. Тоді мій шановний колега у відповідь на пропозицію сформулювати свої аргументи в окремій статті для “Критики” ствердив, що не бачить потреби захищати українську мову (чи взагалі, “українську справу”) українською ж таки мовою, перед переважно україномовною аудиторією, на сторінках україномовних, українофільських видань. я охоче погодився, бо й сам віддавна вважаю, що preaching to the converted — навернення вже навернених, агітування давно загітованих,— є різновидом інтелектуального онанізму, до якого, на превеликий жаль, традиційно схильна велика частина української “патріотичної” публіцистики.

 Кожен серйозний автор, якщо він не пропагандист, котрий доводить до шалу своїх однодумців, чухаючи їхні ідеологічні вавки (“Ох, як добре сказав! Ох, як правильно врізав тим клятим воріженькам!”— дарма що “воріженьки” про це навіть не здогадуються), прагне, гадаю, проблематизувати певні явища, адресуючи свої арґументи передусім тим, хто цих арґументів недобачає, недооцінює чи, з різних причин, не погоджується. У тій-таки суперечці, пригадується, Вадим Дивнич посилався на досвід Володимира (Зеєва) Жаботинського, котрий на початку минулого століття обґрунтовував свої сіоністські ідеї на сторінках впливових імперських газет, апелюючи передусім до освіченого, здебільшого російськомовного єврейства, а не до малописьменного містечкового, що спілкувалося переважно ідишем.

 У цьому контексті мене здивувало на сторінках березневої “Критики” не так Дивничеве звернення до правописних проблем, як заявлений на початку його статті адресат цього звернення: “супротивники [правописних] змін”, тобто— всі ті, хто активно брав участь у недавній кампанії оббріхування, осміювання й дискредитації орфографічної реформи (блискучий аналіз цієї кампанії див. у статті Володимира Кулика “Правописне божевілля”: “Критика”, 2001, ч.5) і хто домігся відтак не лише блокування пропонованих змін, а й докорінної чистки в національній правописній комісії: вигнання з неї непоступливих фахівців і введення натомість “соціяльно заклопотаних дилетантів” на чолі з “академіком” від марксистсько-ленінської політології Іваном Курасом.

 Щиро кажучи, я не знаю, як багато тих супротивників прочитає Дивничеву філіпіку (чи, однак, пилипику?), але на підставі емпіричного досвіду припускаю, що абсолютна більшість із них навіть не підозрює про існування часопису “Критика”, та й узагалі, як сказала б знаменита Дивничева однокурсниця з філфаку, ставиться до будь-яких україномовних видань “перпендикулярно”. І з огляду на таке припущення немає підстав серйозно сприймати Дивничеву апеляцію до “супротивників змін”, зокрема його намір якщо вже не “посіяти в їхніх душах сумніви щодо етичности” їхньої постави, то принаймні “захитати їхню тверду віру в доцільність манери раз у раз збивати діялог на політику”. Припускаю, що коли б Вадим Дивнич справді хотів що-небудь захитати в душах своїх опонентів, то робив би це не “по шкоді”, коли реформу успішно угробили, і виступив би, мабуть, не на сторінках “Критики”, а де-небудь у двомовному “Дні” чи “Дзеркалі тижня”, чи в російськомовних “Столичных новостях”, якщо вже не у “Фактах” чи “Киевских ведомостях”. У кожнім разі, я переконаний, що без’язикі, а головне— безокі-безвухі “супротивники змін” у Дивничевій статті є всього лише риторичним тлом, на якому автор розгортає своє послання до цілком іншого читача— того, який реально читає “Критику” і який мислить коли й не так само, то багато в чому подібно до шановного автора чи, принаймні, до Рябчука, Грабовича та Олександра Савченка.

 Отже, як адресатові певного тексту мені цікаво, в чому ж усе-таки мене намагається переконати автор і, головне, для чого він маскує своє послання під якусь там апеляцію до “супротивників змін”— причому супротивників помітно українофобського забарвлення. Невже це потрібно авторові лише для того, аби підкреслити, що інших опонентів щодо його позиції бути не може, а якщо вони й є, то хай краще помовчать з огляду на неетичність їхньої постави?

 Послання Вадима Дивнича дещо спрощено і схематично можна звести до наступних пунктів:

1)     унормування правопису, безумовно, потрібне;

2)     займатися цим мають фахівці;

3)     вирішувати долю української мови мають право лише її носії;

4)     оскільки “ненаша” держава остаточно зігнорувала “наші” вимоги (пп. 1, 2, 3), ми звільняємо себе

від обов’язку дотримуватися “її” правопису (за яким ми й так слідували надто довго й терпляче) і переходимо на свій, на справжній.

 Остання теза, гадаю, і є серцевиною Дивничевого послання, його головною метою, на досягнення якої, власне, й мобілізуються відповідні риторичні стратегії, прийоми та арґументи. Всі інші тези так чи так озвучив іще рік тому Володимир Кулик— щоправда, в ключі більш проблемному та аналітичному. Наприклад, він не давав ані однозначної оцінки актуальності, політичної доцільності й ефективності пропонованих змін взагалі, ані твердої відповіді на питання про те, “яке саме населення повинне мати право (дорадчого) голосу в дискусії про правопис”, констатуючи лише, що ні ініціатори тої “дискусії”, ні більшість її учасників навіть не намагалися чітко окреслити “правила гри”:

 Питання про те, яке право вирішувати долю мови мають ті, що її не знають і не вживають, ставилося лише в роздратованих відповідях прибічників реформи на категоричні висловлювання опонентів, тож виглядало не виробленням правил дискусії, а способом відлучити від неї носіїв іншої думки. Очевидна (хоча й не конче переконлива) відповідь: українська мова є державною і в цій ролі належить не лише тим, що говорять нею як рідною, а всім громадянам держави,— так, здається, ніде й не прозвучала. Про те, щоб обговорювати співвідношення ваги голосів тих, хто (часом) використовує мову як засіб спілкування, й тих, для кого вона є домом буття, годі було й мріяти. Залишилося без відповіді й питання про те, на яку живу мову має взоруватися писана: інтелігентського кабінету? міської вулиці? не надто заторкнутих цивілізацією сіл? і чи тільки на Полтавщині, а чи й на Галичині?

 Вадим Дивнич начебто теж не дає прямої, чітко артикульованої відповіді на ці питання, проте пафос його статті цілком однозначно спрямований проти держави, яка “дбає не про нас”, себто не про україномовних громадян, яким болить доля української мови і штучно на неї накинуті русифікаторські правописні норми, а — про переважну більшість російськомовного, совєтськомовного та матюкомовного населення, яке володіє українською мовою на рівні Вєрки Сердючки (чи Леоніда Кучми) і не надто прагне той рівень підвищувати. Зрозуміло, що вся ця совкова маса не має жодного морального права нав’язувати “справжнім” українцям свої недолугі погляди на те, яким має бути їхній правопис. Ну, а якщо українська держава підтримує саме цю некомпетентну масу замість компетентних подвижників та ентузіастів українського національного відродження, то тим гірше для тієї держави й усієї тієї маси. Свідомі українці самі про себе подбають, себто виберуть собі власний шлях і власний правопис, залишивши “глуповцям”— “глуповський”.

 Саме на цій патетичній ноті завершує свій полемічний виступ Вадим Дивнич, фактично повторюючи й емоційно обґрунтовуючи той вибір, що його в попередньому числі “Критики” стисло окреслив головний редактор Григорій Грабович: “Від нинішнього числа “Критика” долучається до інших часописів (“Сучасности”, “Ї”, “Кальміюса” тощо), які перейшли на основні позиції пропонованих правописних реформ. Сподіваємося в такий спосіб приспішити сам процес їх остаточної нормалізації”.

 Оскільки я, як і Володимир Кулик, не маю цілком однозначної думки з приводу обговорюваних тут питань, пропоновані нижче нотатки є не так полемікою з колеґами, як радше намаганням проблематизувати певні тези й припущення, що видаються їм надто вже очевидними, хоч насправді, на мою думку, такими не є. Безумовно, це обговорення мало би передувати (а не навпаки) переходові “Критики” на новий (себто старий) правопис, але оскільки відповідне рішення було ухвалено кулуарно, без членів редколеґії, я можу лише пожалкувати за такою практикою в часописі, який підкреслено декларує розрив із совєтськими традиціями.

1

Отже, найперше варто окреслити бодай найзагальніші “правила гри” для дискусії. Такими “правилами”, гадаю, могли би бути певні ліберально-демократичні засади, що їх, припускаю, більшість авторів і читачів “Критики” сповідує (не тому, що вони найкращі, а тому, що найменш погані з-поміж усіх інших ідеологічних засад). Відповідно до цих засад, ми начебто всі погоджуємося з потребою збудувати в Україні правову демократичну державу — для всіх її громадян. Ліберально-демократичний проект відтак накладає на нашу вузько-специфічну проблему правописних реформ принаймні два обмеження.

 По-перше, оскільки українська мова є обов’язковою для всіх громадян, то й висловлюватися про неї мають право всі носії тризубих паспортів, і з формального, себто юридичного та політичного погляду, їхні голоси важать не менше, ніж голоси академіка Русанівського та покійного професора Шевельова. Інша річ, що морального права на такі висловлювання вони не мають — на відміну від україномовних “діаспорників”, котрі хоч і позбавлені формального громадянства, проте своєю відданістю “вмирущій”, упослідженій мові здобули собі таке право куди більшою мірою, ніж “паспортні” українці Патон, Кучма чи Семиноженко. По-друге, оскільки абсолютне верховенство закону є важливим складником ліберально-демократичного устрою, запорукою того, що ліберальна толерантність не перетвориться на анархічну вседозволеність, то й правописні правила мусимо, безумовно, вважати елементом такого устрою — як і правила дорожнього руху чи, скажімо, вигулювання собак. У практичному плані це означає, що ми можемо як завгодно гостро критикувати ті або ті правила і як завгодно завзято добиватися їхніх змін — але тільки в рамках леґітимних інституцій і процедур. якщо ж ми самовільно іґноруємо чинні правила (навіть коли ці правила, як сталіністський правопис, справді нікчемні, безглузді й принизливі для свідомих українців), то такими своїми “революційними” діями ми, по суті, руйнуємо саму ідею правової держави, яку нібито прагнемо збудувати.

 Григорій Грабович як людина Заходу, безумовно, відчув делікатність цієї проблеми і знайшов, як здається, переконливий арґумент на користь самовільної зміни правопису в загалом очевидній тезі про те, що Україна за десять років так і не стала правовою державою, її інституції (від Академії наук до Верховної Ради й Адміністрації президента) так і не набули належної леґітимності, а процедури— як переконливо показав Кулик на прикладі так званого “обговорення” пропонованих правописних реформ у мас-медіях— є радше карикатурою на демократію, лібералізм і свободу слова. Грабович не висловив цих арґументів прямо, але, можна припустити, саме їх мав на увазі, говорячи в редакційній статті (“Критика”, 2002, ч.1-2) про брак “інституційного, державного вміння та волі знайти адекватне розв’язання” й визнаючи, що “за нормальних обставин це [зволікання з реформою чи, навіть, її саботаж державними органами] не було б такою проблемою: в тих щасливих країнах, де діє громадянське суспільство, поліцентричність його структур допомагає знайти консенсус”.

 Революційне відновлення правописної справедливості на території окремо взятого часопису подається таким чином як вимушена реакція на “ненормальність” українських обставин: ми чекали-чекали, стверджує Вадим Дивнич, терпіли-терпіли, але останні події, зокрема характерні зміни в складі правописної комісії (не кажучи вже про ганебну “дискусію” у мас-медіях) спонукають нас до порушення чинних правил і проголошення, сказати б, декларації про суверенітет в односторонньому порядку. Хай собі Кучма з Курасом будують свою Україну, а ми будуватимемо свою.

 Це, звісно, не війна, але — своєрідна партизанщина.

 Попри увесь мій скепсис до подібних дій, мушу, однак, зазначити, що сама позиція викликає повагу передусім через потужний моральний імператив, що стоїть за нею,— навіть усупереч формальній леґітимності та, як я спробую показати далі, політичній доцільності зробленого кроку. Позиція ця в чомусь подібна до ранньохристиянської: віддати кесарю — кесареве (“глуповський” правопис), натомість Богові — Богове (правопис справжній); залишити Кучмі і Курасу царство земне, натомість для себе й своїх читачів обрати царство небесне.
 Фактично йдеться про певну акцію громадянського непослуху — цілком законного, якщо він ненасильницький, і цілком правомірного, якщо держава сама порушує власні закони й позбавляє громадян належного доступу до формально демократичних інституцій та процедур для леґітимного розв’язання їхніх проблем. Мета таких дій — привернути увагу до певних порушень, висловити протест проти свавільних дій влади, спонукати її до суворішого дотримання закону. Акції громадянської непокори можуть справді бути важливим чинником тиску на владу, особливо авторитарну, з метою захисту від неї демократичних інституцій та процедур, проте аж ніяк не можуть і не повинні бути їхнім замінником.

 Коли, наприклад, 1990 року учасники студентської голодівки в Києві вимагали проведення демократичних виборів, то, по суті, цілком справедливо ставили під сумнів леґітимність чинної Верховної Ради, обраної за недемократичним виборчим законом в умовах партійної монополії КПСС-КПУ. Але коли ті ж таки студенти вимагали відставки прем’єр-міністра Масола, то тут уже виразно виявлялась підміна леґітимної процедури формування уряду революційним голосуванням на площі. І, між іншим, не випадково всі офіційні мас-медії акцентували саме на цій та подібних, досить сумнівних із юридичного погляду, вимогах, замовчуючи натомість найголовнішу і найлеґітимнішу: проведення дострокових демократичних виборів на багатопартійній основі. Так само, до речі, й під час “Кучмаґейту” вся офіційна пропаґанда цілеспрямовано зводила вимоги опозиціонерів до відставки Кучми та його поплічників, замовчуючи натомість вимогу значно вагомішу й леґітимнішу: створення незалежних слідчих комісій і проведення неупередженого розслідування щодо самого президента та його оточення. Як наслідок — Кучма звільнив кількох своїх найодіозніших посіпак, а проте закону про спеціальні слідчі комісії так і не підписав.

 Усе це нагадує нам зайвий раз про необхідність украй обережно підходити до радикальних дій, якомога ретельніше прораховуючи всі їхні можливі наслідки. В кожнім разі, я зовсім не переконаний, що прихильники зреформованого правопису справді використали всі можливі засоби обстоювання своєї позиції в рамках наявних інституцій і процедур і що тепер їм нічого іншого не лишається, крім як вийти одностороннім чином з “переговорного процесу” й піднести над своїми виданнями суверенний правописний прапор. Судячи з компетентного аналізу Володимира Кулика, ентузіасти реформ завинили в поразці своїх ідей не меншою мірою, ніж їхні супротивники, бо

не підготували суспільство, зокрема інтеліґенцію, до сприйняття самої ідеї правописної реформи та усвідомлення її суспільної вартості. Між багаторічними дискусіями у вузькому колі мовознавців і термінологів та сюжетами в таблоїдах і теленовинах не було посередника у вигляді статей в інтеліґентських журналах (від “Сучасності” до “Art-lіne”) і більш чи менш розумних газетах (наприклад, у буцімто зорієнтованій на інтеліґенцію “Столичные новости”), в спеціалізованих теле- та радіопрограмах про культурні й суспільні проблеми, зрештою, в публічних заявах урядовців (бодай протягом року перебування в Кабміні Ющенка та Жулинського), які формували б у суспільстві уявлення про нормальність процесу підготування змін і його закономірного результату— схвалення та впровадження нової редакції правопису.

 Демарш “Критики” можна було б уважати актом протесту проти певних нелеґітимних дій авторитарної влади, коли б та влада справді знехтувала думку більшості громадян чи, скажімо, не допустила прихильників реформування правопису до озвучення своїх арґументів. Але в тому-то й річ, що прихильники змін зі своїми арґументами нікуди не квапилися, навіть на сторінки лояльної до них “Критики”, вважаючи, вочевидь, що їхня ідея настільки могутня, що й сама опанує масами, або сподіваючись, може, що “мудра державаї про все подбає — як подбала вже про правописну реформу 70 років тому. Щоб повторити той досвід, однак, потрібно було б половину членів комісії розстріляти, а другу замінити не Курасом і Толочком, а Потебеньком, Азаровим, Кравченком та обома Деркачами. За всього свого неоднозначного, скажімо так, ставлення до президента Кучми я все ж безмірно вдячний йому, що аж так далеко в своїй любові до української мови він не заходить.

2

Не здобувши консенсусу й навіть як слід не подбавши про нього в своєму власному, “свідомо-українському” середовищі, прихильники змін, гадаю, не мали жодних підстав сподіватися на підтримку своїх правописних ініціатив з боку ширшої громадськості чи, тим більше, держави. Держава, як слушно зауважує Вадим Дивнич, дбає не про нас, і, щиро кажучи, я не знаю, з якого б то дива вона мала дбати про нас із Дивничем, а не про тих, кому вона справді належить — усім отим переліченим (і не переліченим) вище добродіям. Боротьба за совєтський правопис проти українського справді, як пише Дивнич, не має “нічого спільного ані з наукою, ані навіть із турботою про “інтереси народу”, тому що від самого свого початку була і є лише частковим виявом набагато ширшої й принциповішої ідеологічної боротьби між “двома Українами”, двома проектами її минулого і майбутнього— совєтським і антисовєтським, українським і — хай пробачать мені дд. Кулик і Грицак або придумають кращий термін — креольським. Я ризикнув би навіть назвати цю боротьбу різновидом холодної громадянської війни, у якій вирішуються — і ніяк не вирішаться — найпідставовіші питання політичного, економічного, соціального устрою тої території, яку ми називаємо Україною, її геополітичної орієнтації, цивілізаційної приналежності та мовно-культурної сутності.

 В основному ця війна, як переконливо показав Володимир Кулик, точиться на рівні дискурсу: ідею правописних змін виштовхано з царини “здорового глузду” у сферу такої собі одержимості, філологічного бзіка чи, послуговуючись поширеною у панівному дискурсі формулою, “национальной озабоченности”. Небезпека того “здорового глузду” полягає в тому, що він ґрунтується на певних, переважно неусвідомлених припущеннях і сподіваннях індивіда, котрі видаються йому відбиттям об’єктивних законів природи й суспільних норм, хоч насправді, як зазначає Кулик, відбивають певну ідеологію, натуралізовану в стереотипних уявленнях про “нормальність” (і “ненормальність”). Панівний дискурс забезпечує собі монопольну присутність завдяки фінансовій перевазі, а в недемократичних державах ще й “репресивним вилученням” будь-якої альтернативи, відтак “починає сприйматися не як один із можливих поглядів на речі, а як єдино природний і прийнятний”.

 Запропонована Куликом фуколдіанська (і, додамо, бартівська) модель деконструювання панівного дискурсу має колосальний аналітичний потенціал, оскільки може бути ефективно застосована не лише до аналізу правописних баталій, а й ширше — до всієї ідеологічної боротьби в сьогоднішній Україні, спрямованої, з одного боку, на обстоювання прав українського, зокрема україномовного, населення, а з іншого — на всіляке осміювання цих домагань, їхню суспільну марґіналізацію, виштовхування у девіантну сферу “національної стурбованості”, тобто перетворення будь-яких політичних, історичних, мовних чи правових проблем на суто психіатричні проблеми акцентуйованих індивідів.

 Послідовне виштовхування на марґінес всякої несовєтської українськості у панівному креольському (чи, скажімо політично коректніше, постсовєтському) дискурсі помітне на всіх рівнях: від якого-небудь безневинного лапкування українських слів у російських текстах (“на украинской “мове”, “самостийность”, “незалежность”, “панове” тощо) до намагання локалізувати її за межами “нормальної” України (де-небудь в “оскаженілій” Галичині та “недобитій” діаспорі) чи виштовхування нерусифікованих/несовєтизованих українців із “нормальної” України у девіантну сферу. Навіть уживана щодо них у панівному дискурсі термінологія виводить їх у світ якихось хтонічних істот, недолюдків (“быки”, “рогули”, “кугуты”, “жлобы”, “бандеры”), соціально упосліджених (“деревня”, “колхоз”) чи, коли йдеться про інтеліґенцію, психічно ущерблених (“щирые”, “национально озабоченные” та — своєрідний пропаґандистський хіт останніх років — “национал-патриоты”).

 “Ідеологія здорового глузду”, — пише Кулик, — використовуючи амбівалентність масової свідомості, запозичує деякі риси від своїх “флангових” суперниць, комуністичної та націоналістичної ідеологій, водночас відкидаючи й марґіналізуючи ліві та праві крайнощі та подаючи себе як “центристську”. Як наслідок, у широких мас населення формується чи, радше, ненав’язливо підтримується “уявлення про українське як звичне, “нормальне” радянське”, “про те, що ніякої іншої України, крім УРСР та її нинішнього нащадка, не було, немає і бути не може”, а відтак і про “український народ” (“народ України”), у якому є вдосталь місця (і непоганого) для тих, “хто не ладен був вивчити української мови”, але не для тих, хто як міг опирався русифікації-совєтизації (всіх отих “бандер” та “діаспорників”).

 Сила дискурсу, заснованого на стереотипних уявленнях так званого “здорового глузду”, є могутнім чинником збереження постколоніального статусу-кво в Україні й ефективного запобігання будь-яким українізаційним, деколонізаційним і, взагалі, реформаційним процесам. Основним елементом ідеології, розчиненої в цьому позірно неідеологічному чи, навіть, удавано анти-ідеологічному дискурсі, є конформізм: від класичної формули Кравчука “маємо те, що маємо” до суто обивательського “так уже історично склалося”; від Кучминих одкровень на тему “в Європі нас ніхто не чекає” до давніших Морозових апеляцій до того самого “здорового глузду”: “Хто не жалкує за СССР, той не має серця. Хто прагне його відновлення, той не має розуму”. Таким чином за рамки дискусії виводиться і злочинний, антигуманний, антиукраїнський характер вищезгаданого СССР; і особиста відповідальність пп. Кучми та Кравчука за все те, що ми маємо, як і за те, що в Європі на нас із подібними президентами справді ніхто не чекає; зрештою, поза межі дискусії виводиться будь-яка спроба знайти відповідь на питання, чому саме так “історично склалося” й що робити, аби те, що “склалося”, й те, що “маємо”, якось перемінити.
 Панівний, заснований на “здоровому глузді”, дискурс ефективно цензурує суспільну свідомість, визначаючи не лише коло тем, які слід (чи не слід) обговорювати “нормальним” людям, а й саму мову, якою слід послуговуватися у публічній сфері, не ризикуючи випасти з “нормального” світу у світ девіантних марґіналів. Ні українська мова, ні пов’язаний з нею дискурс “національного відродження” (котрий, за великим рахунком, є дискурсом прав людини — відновлення потоптаних совєтизмом прав українського/україномовного населення) не мають за цих обставин особливих шансів утвердитися у публічній сфері, оскільки панівний дискурс апріорно їх марґіналізує — або у сфері природної недоумкуватості (“колхоз” і Вєрка Сердючка), або ж набутого божевілля (“національно стурбована” Спілка письменників, “дурдомна” Верховна Рада, “біснувата” Галичина і “звихнута” на національному “пунктику” діаспора).

 Щоби підтримувати постколоніальний статус-кво, себто зберігати домінування однієї частини населення над іншою, українським територіальним елітам досить самого лише контролю над засобами масової інформації,— хоч це зовсім не означає, що панівний дискурс із його прихованою або й прямою українофобією міг би утвердитися в Україні без відповідних зусиль царської, а згодом совєтської охранки, себто без відповідних “силових дій” та, як сказав би Володимир Кулик, “репресивних вилучень”. Зрештою, і сьогодні охранка потрібна режимові — не так для контролю за самим дискурсом, як за медіями, що його витворюють і репродукують. Головну роль тут відведено податковій інспекції та поліції, хоча й інші державні інституції (держапарат, міліція, армія, СБУ) забезпечують панівне становище постсовєтського (креольського) дискурсу як а) дискурсу “нормально” російськомовного (попри показну публічну україномовність окремих державців, що її навряд чи хтось сприймає інакше, як вияв такого собі “ритуального божевілля”); і б) як дискурсу, що спирається на цілком конкретну владу і силу, себто на цілком очевидні для всіх засоби насильства, а головне — на повсякчасну готовність ці засоби супроти своїх опонентів застосувати.

Яякщо ми згадаємо, якою мовою розмовляли омонівці на Софійській площі 18 липня 1995 року, лупцюючи кийками “бандер” і “щирых украинцев”, або чесно поглянемо на недавні події, коли такі самі або й ті самі президентські опричники виловлювали “бандер” і “щирых украинцев” на київському вокзалі за головною ознакою їхньої “антидержавності”— українською мовою, ми припинимо, сподіваюся, інфантильні балачки про сутність держави, в якій живемо, і про місце, відведене в ній усім отим “національно стурбованим” абориґенам.

 Прозріння може бути болючим, але воно необхідне. Володимир Кулик, познайомившись ближче з “іншуванням українофонів” у нібито українських мас-медіях, емоційно заявив наприкінці своєї статті:

я не хочу жити в країні, де самовизначена і незалежна нація має просити в когось дозволу говорити й писати своєю мовою— навіть задля того, аби той хтось погоджувався навзаєм уживати цю мову в податкових деклараціях чи декількох (або й багатьох) школах. Де фахову та небайдужу розмову про те, якою бути українській мові, може відкласти чи й припинити “височайше” доручення. Де моїх дітей русифікують і суржикізують у буцімто україномовній школі, а закон не забезпечує мені права вимагати від утримуваних на податки чиновників говорити зі мною державною мовою. Де носії української мови стали заручниками її державного статусу. Де мас-медії пропонують мені всього цього не помічати, розповідаючи українською новини про ґарантову батьківську турботу й злочини нездатних оцінити її негідників, а решту часу та площі годуючи мене неперекладними історіями російських бандитів і “ментів” та іншими старими й новими піснями про головне. Але мовною сферою перелік моїх застережень до сьогоднішньої України не обмежується. Описані процеси відбуваються в усіх сферах: права громадян і статті законів приносяться в жертву “стабільності”, що означає безконтрольність влади, залежність і захланність еліт, непрозору політику й “тіньову” економіку, брак публічного компромісу й іґнорування думки меншості, утвердження одностайності як єдино прийнятної норми.

 Приблизно в той самий час (“після 9 березня”), коли Володимир Кулик писав цитовану тут статтю, Юрій Андрухович присвятив чималу частину своєї промови з нагоди отримання нагороди Антоновичів пошукам відповіді на заторкнуте в Кулика (й не лише в Кулика) питання:

Що робити письменникові в країні, з якої втікають? Залишатися, ні на що не зважаючи, чи то пак, нічого “не зауважуючи”? Чи втікати й собі, гордовито назвавши цю втечу “еміграцією”? Яка з поразок є меншою? ...Сьогодні я справді не знаю — що робити письменникові в країні, де явна й таємна поліція виловлює і кладе людей обличчями на асфальт за єдиною ознакою — якщо ці люди розмовляють його, письменника, мовою. ... Отже, якщо ця мова, мій золотий інструмент, стає особливою прикметою злочинця, а надто 9 березня 2001 року, якщо вона стає підставою для затримання по гуртожитках чи, скажімо, поїздах, то чи не пора? Чи не пора й собі податися у злочинці? Моя прикмета завжди зі мною, а всі мої злочини лишаються виписаними чорним по білому — що далі? Боротися за зміну правопису чи відразу за зміну влади? І якщо справді боротися, то як укотре не напоротися? ... Тобто, може взагалі у жодному разі саме боротися й не слід, щоб не розгойдувати човна? От власне, що краще в нашій летаргійній ситуації — розгойдувати, розпалювати, роздмухувати чи, може, навпаки?

 Оскільки я так само, як і Кулик, не хочу жити у кучмівській Україні, і так само, як Андрухович, не можу позбутися злочинної прихильності до української мови, то й з пафосом Дивничевої статті мусив би безоглядно погодитися. А проте мені щиро жаль, що весь цей пафос спрямований на вирішення третьорядної чи, навіть, десятирядної проблеми, а точніше — на обґрунтування вельми сумнівного, з погляду практичної користі та ефективності, редакційного рішення, яке в описаному контексті більше скидається на акт відчаю, ніж на вияв якоїсь справді продуманої, цілеспрямованої й перспективної редакційної політики.

3

За словами головного редактора «Критикиї Григорія Грабовича, метою переходу часопису з “постишівки” на майже (бо не зовсім) “скрипниківку” є “приспішити процес остаточної нормалізації правописних реформ”,— себто, слід розуміти, самого правопису. В чому ця нормалізація полягає — у згаданій березневій “Критиці” пояснив Вадим Дивнич, а почасти й Ольга Кочерга у статті “Правопис чужомовного походження”, яким чином те “приспішення” має відбутися — не пояснив досі ніхто, тож варто над цим питанням трохи поміркувати.

 Теоретично, я припускаю, схема згаданого “приспішення” мала би бути наступною.

1)     Редактори, автори та читачі “Критики”, а також кількох інших видань, що зреклися совєтського правопису на користь українського, поширюють свої погляди серед свідомого українства, а відтак і серед ширших мас усякомовного населення.

2) Активні прихильники реформування правопису чинять тиск на владні еліти, здобуваючи собі в їхніх рядах симпатиків і нейтралізуючи опонентів.

3)     За прикладом “Критики” та “Сучасності”, інші часописи, а відтак, може, й масові газети та телеканали переходять поступово на справжній правопис замість спотвореного.

4)     Владні еліти, перефразовуючи Кулика, не можуть довше іґнорувати “факту більш чи менш послідовного вживання в сучасній Україні (в тім числі й у медіях) водночас кількох правописів”, і відтак доручають компетентним фахівцям із правописної комісії ще раз повернутися до проекту реформ.

5)     Мас-медії пояснюють своїм глядачам/читачам політичну, філологічну й моральну доцільність пропонованих змін.

6)     Уряд затверджує певний компромісний, прийнятний для всіх варіант реформованого правопису.

 Рушійною силою всіх цих змін — тою сніговою грудкою, яка має спричинити описану вище лавину,— якщо я правильно зрозумів Вадима Дивнича, мають стати “читачі “Сучасности”, “Ї”, “Критики” й ще багатьох українських часописів, що не визнають правопису, якого [їм] накинуто після 1930 року”; тобто — “не всякий народ”, а той, “який упродовж останнього десятиліття кинувся читати видані на Заході книжки, зазирав у перевиданий в Україні словник Голоскевича ... і про саму реформу чув із надійніших джерел, аніж газети “для читающих на русском языке”.

 Не знаю, на яке ще багатство українських часописів натякає колеґа Дивнич (крім трьох перелічених, на гадку спадає хіба що марґінальний “Кальміюс”, Сверстюкова “Наша віра” та ще, можливо, тижневик “Свобода” з Нью-Джерсі); але навіть коли припустити, що згадані ним часописи і книжки читають різні люди (хоч на мій погляд — навпаки, ті самі), то й тоді цих ентузіастів, боюсь, не набереться більше десяти тисяч — достатня кількість для створення революційної партії чи релігійної секти, що борються відповідно за поцейбічне чи потойбічне спасіння людства, але явно недостатня для визволення літери ґ та слова “етер” з більшовицького полону. В кожнім разі, судячи з того, що навіть формальна леґалізація літери ґ ще в 1993 році так і не призвела до її масового поширення в українських мас-медіях, та й у книжках; і навіть в електронній версії часопису “Критика” її шукати годі, наважуся припустити, що прихильників правильного правопису в Україні занадто мало навіть для того, щоб бодай домогтися виконання наявних законів і правил, не кажучи вже про проекти нові, ще грандіозніші та — утопійніші.

 Хай пробачать шановні колеґи, але мене чомусь значно більше турбує не те, яким правописним варіантом української мови послуговуються українські мас-медії, а те, чи вони нею послуговуються взагалі. Те саме стосується й шкіл та вузів, комп’ютерних програм і підручників, державних і недержавних установ, і т.д., й т.ін. В ситуації, коли понад п’ятдесят відсотків населення і майже сто відсотків так званих “еліт” не послуговуються активно українською мовою, боротьба за “справжній” правопис видається мені, перепрошую, інфантильними пошуками улюбленої іграшки під час пожежі. я припускаю, що іграшка може бути справді вартісною, особливо для людей із філологічним мисленням, що вперто воліють жити в літературній Україні замість справжньої; я навіть вірю, що вона справді має важливе символічне значення — як прапор чи гімн; але я відчуваю також, що надмірна увага української інтеліґенції до символів, а не сутностей здатна лише сприяти подальшій суспільній марґіналізації і самих цих символів, і самої інтеліґенції.

 Цим я не хочу сказати, що обговорення правописних проблем узагалі непотрібне, а моральний та політичний аспекти проблеми не варті постійного про неї нагадування. я хочу лише сказати, що будучи соціально й економічно марґіналізованою меншиною у власній (нібито) країні, “свідоме українство” повинно вкрай ощадливо й раціонально використовувати свої вельми обмежені людські, мас-медійні та інші ресурси. Не варто вовтузитись над тягарем, якого нема шансів підняти, ані не варто випускати всю накопичену пару в гудок, хоч би який він був “символічно” гарний і, навіть, важливий. Потрібна чітка стратегія дій, ієрархія пріоритетів та узгодженість і послідовність у здійсненні задуманого.

 Якщо вже, наприклад, якісь часописи переходять на “скрипниківку”, то це варто робити а) одночасно й гуртом; б) з відповідною декларацією, прес-конференцією та енергійним з’ясуванням своєї позиції через відповідну PR-кампанію; і в) акція мусить мати чіткий “інформаційний привід”, тобто як демонстративний вияв громадянської непокори вона має бути реакцією на конкретні дії авторитарної влади (згортання реформи, чистку у правописній комісії тощо). Словом, якщо вже українська інтеліґенція хоче грюкнути з того чи того приводу дверима, то треба заздалегідь подбати і про те, щоб привід був переконливим, і щоб грюкіт був якомога чутнішим — і в Україні, і за її межами. Натомість маємо ще одну дрібну партизанську акцію, котру за межами літературного ґетто навряд чи хтось навіть зауважить. Хіба що українофобські мас-медії знайдуть у ній ще один арґумент на користь своєї улюбленої тези про те, що вся ота “українська мова”, як і українська справа загалом, є всього лише “западенською” вигадкою, глибоко чужою й ворожою всім “нормальним” (себто російськомовним) українцям. Таке собі вдягання питомо-українських шароварів замість накинутих нам ворогами космополітичних джинсів.
 Я згоден з Вадимом Дивничем, що смаки цих людей не можуть бути ані арґументом на користь збереження постколоніального статусу-кво, ані критерієм для реформування (чи, навпаки, нереформування) українського правопису. Але я хочу також нагадати, що холодна громадянська війна в Україні між “українською” (у широкому значенні цього слова) й “антиукраїнською” (совєтсько-креольською) “партіями” — це ще й війна між авторитарною державою, що її згадана совєтсько-креольська “партія” контролює, та громадянським суспільством, на яке великою мірою спирається “партія” українська. Боротьба між ними точиться не тільки й не стільки за держапарат, скільки за велику, аморфну, амбівалентну частину населення, що її совєтсько-креольська партія намагається втримати в негромадянському стані, вдаючись зокрема й до мас-медійних маніпуляцій, блискуче проаналізованих Володимиром Куликом. Зацитую ще раз його сумні висновки:
Правописна “нормотворчість” українських ЗМІ показала журналістську спільноту, що її важко назвати елітою навіть тому, хто воліє тлумачити це поняття суто функціоналістськи. Пропонована суспільству орієнтація на звичне й безальтернативне висвітлила кричущу недалекоглядність самих керманичів, їхню нездатність піднятися до розуміння ідеальної категорії національного/суспільного інтересу, в якому заснована на компромісі й усвідомленні історичної справедливості єдність нації ... мала би стати важливим стимулом для її оновлення та утвердження свого місця в світі.

 Навряд, отже, чи “українська партія” знайде собі дуже багато спільників у згаданій вище “журналістській спільноті”, купленій олігархами, а тим більше — серед описаних Куликом “керманичів”. Зате “серединна”, атомізована, невизначена частина населення у принципі може стати союзником “свідомого українства” — мірою того, як перетворення аморфного населення на громадян збігається з його перетворенням на (політичних) українців — і навпаки. Треба лише запропонувати цим людям щось не надто філологічне. Не “зміну правопису”, як сказав би Андрухович, а “зміну влади”.

 Я не хотів би тут спекулювати на тему того, чи зміна влади забезпечить сподівану зміну правопису і всього іншого — наприклад, скасування совкового Дня совєтської армії, лицемірно перейменованого на День захисників (?) вітчизни (?!), чи демонтаж незліченних пам’ятників Леніну, які муляють моєму нефілологічному окові значно дужче, ніж відтворення грецької літери “тета” через “ф”. Демократія має свої недоліки, і її процедури можуть виявитися для прихильників правописних реформ не менш фатальними, ніж описане Куликом “обговорення” правописних змін у совєтсько-креольських мас-медіях. Ризикну, однак, припустити, що в демократичній українській державі ті зміни втратять найголовніше — свій символічний сенс, сенс утвердження українськості на противагу совєтськості, оборони української мови від повзучої русифікації, захисту своєї останньої барикади від політично, економічно, інформаційно, маскультово панівного совка.

 Щиро кажучи, в незалежній державі, незагроженій мові та певній себе культурі правописні реформи мають лише один, суто утилітарний сенс: спростити правопис, як правило — в бік наближення писемної мови до розмовної. Міркування про те, що для мови “природно”, а що ні, мають спекулятивний характер: цілком “неприродних” речей мова не прийме, хоч би як ми тужилися,— навіть носії найкрутішого суржику будуть гекати, а не ґекати, і навіть освічені українці, сумлінно пишучи Геґель, будуть вимовляти Гегель, бо так природніше. А коли вже якусь “неприродну” річ вдалося до мови прищепити, то так тому й бути: за кілька століть французького панування на британських островах англійська мова так “романізувалась”, що для відновлення історичної справедливості у вигляді неспотвореного правопису з неї довелося б викинути добру третину слів. На щастя, цього робити ніхто не став — і тепер уже черга французів думати, як їм захиститися від зловорожого впливу “недобитої” ними колись англійської.

 Я гадаю, що у нормальній державі українці досить швидко позбулись би комплексу меншовартості й переймались би російськими впливами на свою мову не більше, ніж вони переймаються нині польськими (хоч, зазначу, що історично ті впливи були не меншими). Звісно, для цього Росія, як і сьогоднішня Польща, мусила б перестати бути для України політичною загрозою, а російська мова та культура — поважним викликом чи, навіть, небезпечною альтернативою. Лише тоді українці могли би сприйняти “сталінський” правопис так само беземоційно, як і “сталінські” кордони: може, й краще було б ті кордони мати десь на Кубані чи на Підляшші, проте вони є там, де є, і треба в них жити, а не в тій Україні, що від Дону до Сяну на розвішаних по всіх стінах історичних мапах. (Дай нам Бог дати раду в тих кордонах, що є, без Кубані та Берестейщини, а як на мене, то добре було б ще й без Донбасу та Криму.)

 Звичайно, є приклади правописних реформ, зроблених не з практичних потреб, а для суто символічного утвердження і закріплення певних політичних подій (здобуття незалежності — як, скажімо, у чехів або словенців, чи “відновлення” держави Ізраїль, задля якого довелося реанімувати, по суті, мертву мову). Такі акти, однак, потребують високої національної єдності й самосвідомості, про яку українцям поки що годі й мріяти.
 Підсумовуючи, наважуся сформулювати ще одну єретичну тезу, котра полягає в тому, що не лише евентуальне неприйняття правописних змін у гаданій демократичній державі не матиме принципового значення, а й їх евентуальне прийняття в тій державі, яку ми маємо, теж ні на що істотно не вплине. Уявити собі ухвалення правописних змін у сьогоднішній Україні, зрештою, не так уже й важко — досить лише припустити, що замість чинного президента ми маємо когось трохи розумнішого — ну, хоча б як Кравчук,— котрий радо дасть націонал-демократам ще одну цяцьку (якщо вони справді наполягатимуть), але користі з цього буде не більше, ніж з реабілітації 1993 року літери ґ чи ухваленого 1989 року Закону про мови в УРСР. Бо УРСР — воно так і залишиться УРСР-ом, а його еліти — кравчуками та кучмами.

 Ну, а національне відродження й далі йтиме повним ходом — і в “Критиці”, і в “Сучасності”, і в “ще багатьох”, як каже Вадим Дивнич, українських часописах. Може, навіть, із певним приспішенням.

 

 

КРИТИКА.  6 2002 рік  Вадим Дивнич Мистецтво неможливого

http://krytyka.kiev.ua/articles/s7_6_2002.html

1

Не погоджуючись багато в чому з Миколою Рябчуком, хочу водночас — цілком щиро, зовсім не задля створення “риторичного тла”,— запевнити, що мені надзвичайно приємно підтримати цю розмову з моїм колеґою, попри те, що доведеться відповідати на його доволі різкі закиди й самому щось різке закидати. До відвертої розмови схиляє вже навіть те, що п. Рябчук, пропонуючи ліберально-демократичні засади як “найзагальніші “правила гри” для дискусії”, не маніжиться й називає ці засади ідеологічними. На жаль, мені в ліберальній публіцистиці надто часто траплялося інше: виявляється, витиснення комунізму або націоналізму отими ліберальними засадами зветься деідеологізацією, а сам лібералізм, треба розуміти, відтак уже не є жодною ідеологією, а світлим майбутнім людства й омріяним кінцем його історії — таким собі “здоровим глуздом”, протиставленим безумству поборених ним ідеологій. Не належачи до “більшости авторів і читачів “Критики”, яка сповідує засади всепереможного вчення лібералізму-демократизму, я належу проте до “примкнувшей к ней” меншости, яка їх визнає (як найменш погані з-поміж усіх інших). До суто психологічних мотиваційних чинників мого вибору належать спогади про втіху, яку я років із десять тому дістав, спостерігаючи за проведенням данського референдуму з приводу маастрихтських угод: не здобувши з першої спроби (з мізерним недобором голосів) жаданого “так”, тамтешні евроінтеґратори якось умить збагнули, що данський народ помилився, і треба його через рік запитати про те саме вдруге; діставши (мізерною перевагою) потрібну відповідь, вони зразу зметикували, що от вона і є остаточною, і платник податків не зрозуміє, якщо його втретє перепитати, а чи не помилився він удруге. Розуміючи, що влада завжди викручуватиме мені руки, аби я визнав мудрість і непомильність її рішень, я волію, щоб вона робила це зі мною так, як у Данії, а не так, як на нашому, українському ґрунті.

 Але, розглядаючи пропоновані мені правила гри (якщо тільки їх уже десь не затверджено без мене), я хочу зробити деякі застереження. Ліберали так запекло й завзято запевняли мене, нібито я — не якийсь там жалюгідний ґвинтик, а навпаки, суверенна й неповторна особистість, без якої людство не повне, що я їм повірив. І тепер очікую, коли ж вони нарешті поцікавляться моїм неповторним ставленням до їхнього переліку складників ліберально-демократичного устрою, а надто до списку їхніх вартостей, що їх вони, мене не питавши, оголошують “загальнолюдськими”, тобто поширюють і на мене. Я навіть погоджуюся не брати до уваги всіляких дрібниць і не допитуватися, хто й коли дорівняв питання культури (куди я самовпевнено зараховую також і мовні) до правил дорожнього руху та вигулювання собак, і чи не ганьба виносити їх на всенародні голосування. Мені йдеться про речі, для майбутньої правової держави таки справді суттєвіші: на тих голосуваннях її ліберальні керманичі запитуватимуть нас про все чи, за прикладом керманичів теперішніх, тільки вибірково, в тих випадках, коли відповідь заздалегідь відома і для влади прийнятна? Лібералам, особливо “читающим на русском языке”, дуже кортить запитати мене, чи не слід надати йому в Україні державний статус. Соціологічні опитування заохочують їхнє завзяття. Ліберали обурені недемократичністю держави, яка, нібито бажаючи ввійти до европейської спільноти, так брутально дискримінує “російськомовне населення”. Але позаяк европейська спільнота більше переймалася не тим, котрою державною мовою Україна заявлятиме про свій “західний вектор”, а існуванням у її законодавстві смертної кари, тож пріоритет довелося віддати цій дражливій проблемі. Й от дивина: парламент скасовує смертну кару в той самий спосіб, у який ухвалював закон про мови, тобто з народом не порадившись, а в тих, хто так палко жадав почути народну думку з приводу, здавалося б, далеко дрібнішого,— ні пари з вуст. Щось стримує їхнє завзяття. Либонь, соціологічні опитування.

 Я цілком усвідомлюю, що для багатьох це незіставні речі: вартість людського життя й дальше існування якоїсь там української мови. Але як суверенна особистість хотів би в рамках обговорення правил гри нагадати, що не давав згоди виносити на розсуд “мас” ані те, ані друге, й наперед повідомляю, що результати обох гіпотетичних голосувань особисто мене ні до чого не зобов’язують. Я цілком усвідомлюю, що коли українську культуру буде задушено без масових порушень прав людини, то світова цивілізована спільнота скрушно розведе руками й слідом за академіком Петром Толочком розсудливо промовить: “якщо це тиск державних чинників, то з цим треба рішуче боротися, якщо ж це так зване “внутрішнє добровільне зросійщення”, тоді цьому немає ради” (“Що або хто загрожує українській мові?”, 1998). Але якщо ліберально-демократичні засади чимось відрізняються від перебудовчого “плюралізму на платформі КПРС”, то доведеться їхнім адептам зважати на присутність осіб, для яких нікчемні мовні проблеми є екзистенційними. Одна така девіянтна істота, а саме філолог Вадим Дивнич, бажає знати: хто й коли зарахував їх до питань, які треба обговорювати з демосом, а його присуд доконечно брати до уваги? Бо сьогодні ми можемо довідатися, що російську мову в Україні належить оголосити другою державною, завтра — що першою та єдиною (мене нітрохи не здивує, коли такий розвиток подій цілковито влаштує ліберала Володимира Малинковича, проте, схоже, улягти цим священним засадам готується ліберал Микола Рябчук, певно, силкуючись, з огляду на грядуще входження до Европи, рішуче задушити в собі націоналіста), ну, а що захоче сказати нам більшість післязавтра? Може, що всі воріженьки цього несамовитого поступу демократії мусять випити цикуту? Зрештою, якщо про обов’язкову для всіх громадян українську мову мають право висловлюватися “всі носії тризубих паспортів” — рівно ті, хто її відчайдушно рятує, й ті, хто її з насолодою топче,— то, либонь, і про ціну людського життя можна запитати рівно в громадянина Миколи Амосова й громадянина Анатолія Онопрієнка. Без кожного з них людство не повне. Інша річ, що морального права висловлюватися про цей предмет другий з них не має,— але хто уважно читав статтю п. Рябчука, той збагнув, що моральне право — це саме така от інша, мимохідь зронена, мізерна супроти формального, себто юридичного та політичного погляду річ.

 У частині про правила до вже сказаного мушу додати, що відмовляюся також визнати облаштування дому свого буття десятирядною чи, навіть, третьорядною проблемою. Якщо хочете, назвіть це впертим бажанням жити в літературній Україні замість справжньої. Мені значно дужче, ніж нездемонтовані пам'ятники якомусь там Леніну (до речі, хто це — Володымыр Лэнин?), муляють відтворення грецької літери “тета” через “ф” (може, муляло би менше, якби мій сповнений пафосу виступ завершувався пафетичною нотою), або, приміром, таке-от філологічне спостереження літератора, напівзадушеного політологом:  

Міркування про те, що для мови “природно”, а що ні, мають спекулятивний характер: цілком “неприродних” речей мова не прийме, хоч би як ми тужилися,— навіть носії найкрутішого суржику будуть гекати, а не ґекати, і навіть освічені українці, сумлінно пишучи Геґель, будуть вимовляти Гегель, бо так природніше.

 Курсив мій. Як на моє філологічне око, годилося б перечитати цю спекуляцію й розвести дві її частини бодай по різних абзацах, ще краще — на різні сторінки, як-от зроблену на початку статті формально леґітимну пропозицію йти обговорювати український правопис

де-небудь у двомовному “Дні” чи “Дзеркалі тижня”, чи в російськомовних “Столичных новостях”, якщо вже не у “Фактах” чи “Киевских ведомостях”

і прикінцевий скрушний висновок, що підважує її політичну доцільність:

Навряд, отже, чи “українська партія” знайде собі дуже багато спільників у згаданій вище “журналістській спільноті”, купленій олігархами.

 Втім, я не хотів би дріб’язковими причіпками звести нанівець посутню розмову про правопис і, ширше, становище української мови. Стаття Миколи Рябчука, безперечно, дає для такої розмови добрий привід, попри те, що нібито заперечує потребу в ній узагалі: це, мовляв, марнування інтелектуальної “пари” на символічний “гудок”, “не варто вовтузитись над тягарем, якого нема шансів підняти”. Щоправда, не відаю, чи вірить п. Рябчук власним закликам. Хіба, може, вже надто віддалилися застійні сімдесяті, коли по дисидентських кухнях виголошували тости “за успіх нашої безнадійної справи”, а сьогоднішній проповідник поміркованости й розважливости, замість робити комсомольську кар’єру й нишком чекати горбачовських часів, вовтузився з якоюсь “Скринею”, навряд чи очікуючи інакших наслідків, аніж ті, на які “напоровся”.

 Сухий прагматизм може бути дуже успішний у досягненні особистої мети,— хоч може також і завчасно підрізати крила, обмеживши поривання тактичними настановами щедрінського ліберала: 1) по возможности; 2) хоть что-нибудь; 3) применительно к подлости. (Цю проблему, як на мене, влучно окреслив Євген Сверстюк, саркастично зауваживши якось нехіть такої прагматичної людини ставити собі “мету недосяжну, отже — непотрібну”.) Тим більше не буде звідки взятися насназі, якщо досяжну й потрібну мету накидатимуть тобі самопроголошені речники якоїсь спільноти, хай навіть тієї, до якої ти відчуваєш свою належність. Тому, аж ніяк не заперечуючи потреби “чіткої стратегії дій, ієрархії пріоритетів та узгоджености і послідовности у здійсненні задуманого”, все-таки волів би наголосити потребу розподілити суспільні функції, мати власний суверенний щабель у тій ієрархії й не заважати один одному. Хай би кожен переймався сродною працею: комусь до душі, як парость виноградної лози, плекати рідну мову й поборювати зросійщення, особливо добровільне, комусь — плекати державу й поборювати анархічну вседозволеність; комусь до вподоби боротися, комусь — працювати; комусь кортить поміняти правопис, комусь — одразу владу. я зовсім не проти того, щоби поміняти владу, але був би також вельми задоволений, якби президент, розумніший за чинного, усунув перешкоди на шляху правописної реформи. Я охоче попрацював би тоді над її запровадженням в окремо взятому часописі, щоб її доля не повторила долі зреабілітованої 1993 року літери ґ — тієї самої, що її навіть в електронній версії часопису “Критика” шукати годі, як тонко і слушно помітив його відповідальний редактор (1997-2000) Микола Рябчук. Зрештою, сьогодні президент чинний, завтра перестане таким бути, а мова буде й тоді.

2

Микола Рябчук закликає йти аґітувати ненавернених, тих, що недобачають, недооцінюють чи не погоджуються з нашими арґументами,— треба розуміти це так, що тут, між своїми, все давно з’ясовано, суперечностей і непорозумінь нема, і можна дружними та вільними колонами маршувати до всім зрозумілої спільної мети. Якби це справді було так, мені не довелося би відповідати на полеміку проти мого виступу, та ще й писану саме в “Критику”, де чухає свої ідеологічні вавки доволі обмежений гурток націонал-лібералів. А коли вже так сталося, спробую, оперуючи практичною категорією доцільности, разом з усіма своїми запеклими однодумцями з’ясувати потребу й імовірні наслідки обговорення проблем української мови неукраїнською мовою та поза українським середовищем.

 Та перш ніж перейти до суті, хочу наперед вибачитися за використання прийому, що його я сам уважаю за методологічну неохайність. Маю ту саму мороку, що колись мав Іван Дзюба, пишучи статтю “Застукали сердешну волю” (“Сучасність”, 1995, чч. 3Ц4), тож міг би прикритися мотивацією, якою керувався він, вибірково не перекладаючи деяких російських висловлювань про Кавказ. Кожен може бачити, що його рішення стилістично цілковито виправдане, бо, насамперед, функціональне: переклад не донесе й половини того імперського шарму, який вони містять. Але краще скористаюся наукою того ж таки Євгена Сверстюка. Подейкують, він, коли надісланий до нього в пермський табір офіційний представник громадськости спробував забалакати по-українськи, відрізав: “Желаю говорить на языке конвоя”. Тим, хто в останні роки так переймається нашим духовним збіднінням, буде приємно переконатися, що набутої під конвоєм культури ми не розгубили.

 Втім, власне, чого мушу виправдовуватися? Ми ж бо прямуємо до відкритого демократичного суспільства, де кожен має право говорити тією мовою, якою хоче. І робити з нею, що хоче. Надто з державною, яка в цій ролі належатиме не лише тим, що говорять нею як рідною, а всім громадянам. Тому я, наприклад, палко підтримую ліберальні вимоги державного статусу для російської мови: здобувши над нею права власности, я охоче допоможу своїм російськомовним братам упорядкувати її, як вони тепер щиро помагають мені впоратися з моєю. (Якийсь недоброзичливець може закинути мені, що вони мене про таке не просили,— дарма, і я в них нічого такого не просив.) Я відчуваю нагальну потребу спростити її правопис, як ведеться в певних себе культурах, у бік наближення писемної мови до розмовної. Галичани з діяспорою душу й тіло положать, щоб цього не сталося, а я — нічого. Не заперечую. Навпаки. С нетерпением ажыдаю этава мамента. Можу кваліфіковано запевнити, що мої пропозиції до реформи російського правопису за інтелектуальним рівнем будуть тотожні тим запереченням, що їх висловлюють супротивники реформи правопису українського (це не складно). От тільки мучить мене один сумнів.

 Боюся, ніхто тих пропозицій не розглядатиме, а всі спроби висловити їх на сторінках російськомовної преси буде задушено й висміяно, бо на боці “русскоязычного населения” сила, потужніша за інтелект — здоровий глузд, який каже: а кому, власне, є діло до того, яким буде правопис російської мови, крім тих, хто нею пише? І кожна справедлива людина погодиться з такою логікою. А що вона не чинна у випадку з мовою українською, то це тільки тому, що всяка наділена російським здоровим глуздом людина знає: українська мова — це насправді російська, зіпсована впливом на неї польської, а знаючи це, з притаманною справжньому росіянинові широтою душі дбає, щоби спотворень було якнайменше — задля нашого спільноруського добра. Хто думає, що то зужитий стереотип валуєвських часів — почитайте реґулярні докладні викриття підлої інтриґи слов’ян супроти слов’янської єдности, які друкує найпомітніша сьогодні російська націоналістична газета в Україні “Донецкий кряж”. Загальне спрямування цього часопису в обговоренні проблем української мови читачі “Критики” можуть уявити за статтею Володимира Кулика, який вибрав його одним із об’єктів свого аналізу медійних баталій довкола правописної реформи (2001, ч.5). Але, позаяк задля злагоди й соціяльного спокою треба вислухати думку і його видавців, а тоді спробувати переконати цих українських громадян, що, мовляв, ні, друзі, пропозиції правописної комісії зовсім не є “геніяльним матеріялом для психиатров”, це вас неправильно поінформовано,— то не зайвим буде додати ще зо два штрихи, які допоможуть скласти точніший прогноз наслідків діялогу з цими власниками тризубих паспортів. А заразом уважніше дослухатися до відлуння їхніх поглядів у середовищі тих, із ким говорити і не бридко, і є сенс.

3

Граждане Украины должны иметь возможность получать образование “на языке национальных меньшинств”. Об этом заявили депутаты Луганского областного Совета в обращении, направленном в Совет по языковой политике при президенте Украины, в парламент республики, а также во все областные Советы. Ни для кого не секрет, что под стыдливым “языком нацменьшинств” в первую очередь имеется в виду русский язык, который признан ООН языком международного общения.
(“ДК”, 8Ц14.02.2001)

Ні для кого не таЇмниця, що ніяких мов міжнародного спілкування ООН ні для кого не встановлює, а має шість робочих мов (серед них, правильно, російська), і кожна з них може в якійсь країні опинитися в ролі мови національної меншини. В Україні вони всі є мовами національних меншин. Росіянку Людмілу Ґордєєву таке становище глибоко ображає: інакшого статусу, ніж безсоромна “мова більшости”, вона для російської не уявляє.
 “Донецкий кряж”, куди активно допису Людміла Ґордєєва, колись була “всеукраинская правозащитная газета”. Колись, бо на час цієї публікації вона вже визначилася зі своїм статусом: “русская всеукраинская газета”. Визначилася мудро і своєчасно, зважаючи на характер наступних публікацій. Незабаром її штатний телеоглядач Ґлєб Сєліжаров потішив читачів у своїй щотижневій колонці:

Во первых строках сегодняшнего своего брюзжания не могу не поделиться мажорной ноткой. По поводу новых серий  “Убойной силы”. Уверен — многие из телезрителей смотрели их, как говорится, “с чувством глубокого удовлетворения”. Уже потому хотя бы, что впервые тема событий в Чечне освещена не с точки зрения слюнявых политиканов-демократов типа Ковалева, Хакамады или Немцова. Мы смотрим на беспредел, творимый в своем доме бандитами “титульной нации”, глазами русских парней, отстаивающих единство своей многонациональной и многострадальной Родины и противостоящих обыкновенным уголовникам, которых дем-пресса старательно укутывает в романтический флер “борцов за независимость”.

(«ДКї, 1Ц7.11.2001)

 Тут уже, справді, щось одне з двох: або “русская”, або “правозащитная”. “А что же нашенские СМИ,— цікавиться тутешній екс-правозахисник,— электронные, естественно, ибо я, как и многие из нас, все реже беру в руки печатные издания?” І зовсім даремно! Не переочив би добродій Сєліжаров узимку тижневика “Кіевскій телеграфъ”, знав би, яким орлом, анітрохи не “слинявим”, виглядає його колишній колеґа, чинний правозахисник Сєрґей Ковальов. “Как вы можете прокомментировать правозащитную ситуацию в Украине?”,— запитує його журналістка Марія Старожицька, русскоязычная, надо полагать, і жадібно записує за ним світлі печальні істини:

— У меня много друзей в Украине. я со многими украинцами сидел. И, к сожалению, русских сидело не так много, как украинцев, говорю к сожалению, так как отношу этот факт к достоинствам украинцев и недостаткам русских. Есть и печальные для меня вещи, связанные с Украиной. Вот я только что получил от своей украинской коллеги из Киева короткое сообщение о предстоящей в Польше конференции. Знаете, на каком языке оно было написано?! На английском! Это она мне пишет по-английски, хотя знает русский не хуже меня. А недавно в одной аудитории, где русский заведомо знали все, украинцы выступали на отвратительнейшем английском языке, на уровне «твоя моя», хотя между собой в перерыве говорили... по-русски! я тогда своим украинским коллегам так и сказал: я называю это простым словом «хамство”. Это не национальная гордость, это провинциальное хамство, извините за резкость.
(“КТ», 29.01Ц4.02.2001)

 Легко змоделювати реакцію п.Ковальова, якби його колеґа по-хамському звернулася до нього ще якоюсь офіційною мовою ООН. “Це вона мені пише французькою! арабською! китайською!” Ну, де тут здоровий глузд? Ну, якою ж іще міжнародною мовою можуть спілкуватися двоє співрозмовників, якщо обидва знають російську?

4

Політика — мистецтво можливого, вчить нас зачовганий афоризм. Для кожного прихильника політичної стабільности та суспільної злагоди великою втіхою буде переконатися, що порозуміння між ксенофобською газетою “Донецкий кряж” і рафінованим російським інтеліґентом Сєрґеєм Ковальовим можливе й досяжне — на ґрунті, зрозуміла річ, здорового глузду і спільної культури. Залишилося завести на той сам ґрунт ще й українську інтеліґенцію, і спіткає нас усіх на зємли миръ, во чєловцхъ благоволєніє. Зробити це надзвичайно просто: запитайте в них усіх, якою мовою в українських школах мають викладати російську літературу. Конечно, по-русски!— відкажуть вам пп. Сєліжаров і Ковальов.— А как же еще? Звісно, російською!— підтримає обох академік Мирослав Попович:

Якби при владі опинилися “наші” [“Наша Україна”], то найгірше, що могло би статися, це коли б вони розпочали мовну українізацію Харкова чи Лисичанська, змушували тамтешніх учнів учити Пушкіна і Толстого українською мовою та чинили інші подібні дурниці. Але громадянської війни проти вимог учити “Медного всадника” українською мовою (за всього ідіотизму таких вимог) я собі все-таки якось не уявляю.

(“Критика”, 2002, ч.3)

 Російські націоналісти вимагають скрізь, де будь-коли запанувала їхня велика культура, зберігати її непорушні позиції. Ці вимоги ліберальні, сповнені найвищого глузду й турботи про ощасливлені нею народи. Натомість українські націоналісти вимагають, щоб на їхніх колись зібраних Великою Росією землях нарешті запанувала їхня велика культура. Ці вимоги націоналістичні, політично некоректні і, що вже там, просто ідіотські. Бо ігнорують об’єктивну реальність, самоочевидну для політично й історично освіченої людини: задля досягнення соціяльної гармонії в Україні треба або російськомовних навчити української культури, або україномовних — російської. А політика визнає тільки досяжну мету.

 Бачачи таке до себе ставлення, щирі українські патріоти роблять усе, щоб утвердити панів лібералів у їхній історичній правоті й моральній зверхності: лютяться, тупотять ратицями й пускають з вишкірених ікол каламутну піну. Замість опрацювати інтелектуальні набутки опонентів і чемно повернути їх у переробленому й доповненому вигляді. Лишивши без уваги всіляку компаративістику на кшталт того, чи слід празьким школярам читати Кафку по-німецьки, а петербурзьким Шевченка — по-українськи, погодьмося, що дуже не зле було би викладати харківським і лисичанським учням усі твори української літератури, писані не по-українськи, мовою оригіналу (Гоголя — російською, Кобилянську — німецькою, Кльоновича — латиною тощо). Ще краще вивчати мовою ориґіналу також зарубіжні літератури: Пушкіна і Толстого — російською, Ґете — німецькою, Горація — латиною, а “Бгаґаватґіту” — санскритом. Мета шляхетна й неполітична, вже через саму навіть утопійність і цілковиту недосяжність. Але ж ідеться не про те, щоб розширити інтелектуальні обрії українських школярів до таких неймовірних меж, а про те, щоб зробити виняток для однісінької мови,— і якраз через те, що її носіям навіть наявних інтелектуальних ресурсів бракує на ознайомлення з блискучим перекладом “Мідного вершника”, якого зробив Рильський.

 Досить поставити “Медного всадника” поряд із “Витязем у тигровій шкурі” та “Книгою скорботних пісень” (доробок літератур, пов’язаних нерозривними узами братерства і чогось там іще), щоб здоровий глузд примусив замислитися: треба або всі назви перекласти, або всі навести в ориґіналі! Але в тім-то й річ, що поряд не має бути нічого. І вимоги такої винятковости (за всього ідіотизму цих вимог) оприлюднювати не сором: адже вони такі ліберальні!

 У мене не було оспіваного українськими письменниками босоногого дитинства. я виростав на київських асфальтах, і мама, записуючи мене в українську школу (з вікон нашої оселі було видно шкільне подвір’я, а російська була за кілька кварталів), страшенно потерпала, чи не буде мені тяжко: це була моя перша зустріч з українською мовою. Мій перший зошит закінчився, коли я переписував з дошки завдання. Забракло кількох рядків. “Тетрадь закончилась”,— розгублено пояснив я вчительці, коли та запитала, чому я не працюю. “То пиши на палітурції”. Я сидів далі, аж поки чи то від неї, чи від котрогось українізованішого однокласника дізнався значення цього слова. Тепер спитайте мене, якою мовою слід викладати таким самим дітям російську літературу, і я відповім: звісно, українською. Як слушно нагадує нам Петро Толочко, скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Треба допомогти нашим скривдженим російськомовним братам стати бодай двічі людьми. Бо вони так заклопотані нашим культурним рівнем, що про себе геть забули.

 Проте моя думка з цього приводу нікого не зацікавить. От якби я через якісь нездоланні обставини української так і не вивчив, мною б уже, вкупі з іншими, такою ж мірою обдарованими особистостями, опікувалися і Малинкович, і Попович, а тепер от іще й Рябчук, який захищав би нас усіх від правописної реформи. І рідна влада дбала би, як могла. А так — справді, чого б то вона має дбати про мене, а не про свій електорат?

5

І наостанок про те, що й у Миколи Рябчука згадано наостанок. Цей яскравий взірець не одному поколінню українських інтеліґентів нагадував про те, що не існує тягаря, якого “нема шансів підняти”. Сверстюк звернувся до цієї теми не де-небудь, а в тих-таки пермських таборах: “Українців окрилює диво відродження Ізраїлю, диво витримки народу, який крізь тисячоліття гонінь зберіг свій дух і проніс волю до вільного життя” (“Зерна українсько-ізраїльської солідарности”, 1977). Натомість п. Рябчук, схоже, й цієї паралелі потребує, щоб зайвий раз нагадати про потребу чинити по возможности й “украй обережно підходити до радикальних дій, якомога ретельніше прораховуючи всі їхні можливі наслідки”.

Звичайно, є приклади правописних реформ, зроблених не з практичних потреб, а для суто символічного утвердження і закріплення певних політичних подій (здобуття незалежности — як, скажімо, у чехів або словенців, чи “відновлення” держави Ізраїль, задля якого довелося реанімувати, по суті, мертву мову). Такі акти, однак, потребують високої національної єдности й самосвідомости, про яку українцям поки що годі й мріяти.

 Щодо наслідків ортографічного радикалізму, то вони мені відомі наперед: громадянин України Сєліжаров тепер уже ніколи не полюбить українську культуру. Краще смерть, ніж така потеря. Щодо національної єдности й самосвідомости, то якщо вони мусять передувати правописній реформі, розумніший президент може спершу оголосити про їхнє настання: “Національна ідея спрацювала”. А що стосується реанімації івриту, то навряд чи вона відбулася задля “відновлення” держави. Думаю навіть, що не один прагматичний і практичний сіоніст висловлював реаніматорам свої сумніви в актуальності, політичній доцільності й ефективності всієї їхньої партизанщини. Ба більше: ортодоксальні юдеї категорично відкидали й саму думку про застосування сакральної мови задля профанної мети, й ідею відновлення єврейської держави (що його міг — і смів — виконати тільки Машиях). Зрештою, офіційною мовою планованої держави могла би стати одна з живих єврейських мов (ідиш, ладино), якими на початку XX століття розмовляли мільйони ашкеназів і сефардів, що мали туди з’їхатися. Але нехай про ініціятора того утопійного проєкту скаже ізраїльський автор — добре знаний в Україні Міхаіл Хейфец.

Еліезер Бен-Єгуда ... народився фанатиком. Вирішивши воскресити іврит, він зробив це у найпростіший, але й найжорстокіший спосіб: став ним говорити в родині й на людях. Навколишні його розуміли: він говорив мовою молитов, заучуваних з дитинства. Але уявіть, як йому велося в перші роки після початку досліду. Його син виявився першою за майже два тисячоліття дитиною, що знала іврит як рідну з дитинства мову, але в будь-якому гурті то була одинока дитина, яка говорила цією мовою!
(“Мова, якою ми говоримо”, 1985)

 Мені не треба надмірно напружувати уяву, щоб побачити, як щиросерді сусіди Бен-Єгуди, чи пак Елізара Перельмана, співчутливо-осудливо вмовляли його “не калечить жизнь ребенку”. Але цей фанат, либонь, уже прорахував можливі наслідки:

...На початку 20-го століття, років через двадцять після постанови практичного експерименту з воскресіння мови, в усій турецькій Палестині говорило івритом приблизно десять сімей. Отакий був підсумок, повторюю, двадцяти років роботи!

Це було 85 років тому. Нині івритом говорить близько чотирьох мільйонів людей.

 Смію думати, це менше, ніж людей, здатних читати українською мовою і навіть засвоїти зміни в її правописі. Є з ким почати. Через двадцять років договоримо.

 

КРИТИКА.  6 2002 рік  Володимир Кулик Без конвою

Оскільки Микола Рябчук, критикуючи статтю й позицію Вадима Дивнича, раз у раз посилався на мій торішній текст у “Критиці”, редакція попросила мене відповісти. На відміну від Дивнича, мені не надто приємно підтримувати цю розмову. Свою позицію щодо торішньої правописної, з дозволу сказати, дискусії в медіях я вже висловив, а щодо самого правопису та пропонованих змін у ньому — і не вважаю за потрібне висловлювати, бо не фахівець і не хочу сам діяти всупереч бажаним правилам гри. Захищатися від кожного більш чи менш некоректного посилання на мої тексти також не маю наміру, до того ж Рябчук нічого явно не спотворив, а наполягати на власному тлумаченні надрукованого не випадає. Найголовніше, я збирався, за своєю згубною звичкою, відмежуватися від підтримки, тобто пояснити читачам, що з мого торішнього аналізу не випливає слушність Рябчукових закидів Дивничеві, принаймні не всіх,— а тепер, прочитавши Дивничеву відповідь, мушу додати власних закидів на його адресу. Залишається тішити себе сподіванням, що я не тільки дотримаю дану редакції обіцянку та підтримаю дискусію на сторінках “Критики” (якщо задля цього не треба нехтувати зазначених вище міркувань, то я вважаю дискусію явищем позитивним), але й, критикуючи обговорення (навколо)правописної проблеми в текстах колеґ, окреслю кращі шляхи такого обговорення. Може, саме задля цього й варто давати обіцянки.

 Почну з Дивнича — з огляду на очевидну неадекватність його позиції й арґументації не лише боротьбі за владу та мову в справжній Україні (завдання, яке ставить Рябчук і яке треба виконувати, коли є змога, у “ворожих” чи, ймовірніше, “нейтральних” медіях), а й дискусії між своїми в Україні літературній (завдання, яке ставить собі сам Дивнич і яке цілком доречно виконувати в “Критиці”). Мені подобається, що він одверто заявляє про свою неприхильність до ліберальної ідеології (тобто її незагальнолюдськість), хоч і не подобається, що соромиться назвати свою ідеологію на ім’я український націоналізм. Але я не розумію, чому з усіх інших ідеологій для нього найважливішою є та, яку сповідує “Донецкий кряж”, і навіщо робити Ковальова й Поповича однодумцями Сєліжарова й Ґордєєвої — не так за подібністю їхніх поглядів, як за відмінністю від Дивничевого. Навіщо, задекларувавши на початку визнання засад лібералізму “як найменш поганих з-поміж усіх інших”, наприкінці ототожнювати його з російським націоналізмом, засади якого для Дивнича, схоже, найгірші. Нарешті, я не розумію, чому Поповичів заклик викладати російськомовним дітям українською мовою всі світові літератури, за винятком писаної їхньою рідною мовою, є ідіотизмом, а Дивничеве перекладання в українському тексті всіх російськомовних цитат, за винятком тих, які йому особливо осоружні,— функціональністю. Або, інакше кажучи, чому наше небажання вчити Гоголя “мовою конвою” сповнене найвищого глузду, а таке саме їхнє (бо ж вони можуть і не вважати, що українська держава насправді дбає про них і їхню мову з літературою) зумовлене браком інтелектуальних ресурсів.

 Утім, я захопився й відійшов од головної думки. А хотів сказати, що варто не лише самому не робити того, за що критикуєш інших, а й, головне, намагатися не шкодити своєю критикою дальшій дискусії. Врешті, просто думати, що хочемо довести й чого домогтися. Викрити російський націоналізм і антиукраїнську упередженість Сєліжарова й Ґордєєвої та вилучити їх із числа леґітимних учасників дискусії про правопис нашої мови? Чи варто старатися? Спонукати Поповича не дискутувати в “Критиці”, а ощасливлювати своїми сентенціями “Кіевскій телеграфъ”, як Ковальов? Чи не варто замислитися, а хто ж тоді дискутуватиме? якщо коло дискутантів обмежити ліберальними й неліберальними українськими націоналістами, то й предметом розмови мала би бути лише доречність правописних змін у ліберально- та просто націоналістичних виданнях — але не загалом у мовній спільноті, де ідеологічних орієнтацій трохи більше, а вплив зазначеного кола таки справді недостатній, аби забезпечити втілення його (евентуально єдиної) позиції. Тимчасом обговорювати реформу правопису чи мову викладання російської літератури можна й у “Дні”, й у “Дзеркалі тижня”, й у багатьох інших друкованих та електронних медіях, і навіть у “Критиці” (якщо послухатися Дивнича й не вважати, що “тут, між своїми, все давно з’ясовано”). Так само, як і викривати в позиції Ковальова загрозливу для демократії подібність “здорового глузду” лібералів і ксенофобних націоналістів та критикувати Поповича за небажання захищати права україномовних громадян у Харкові й Лисичанську нарівні з російськомовними. Не кажу, що це буде легко, що газети радо надрукують тексти Дивнича, Рябчука чи мої, а телекомпанії запросять нас у прямий етер. Українська націоналістична ідеологія всіх відмін серед журналістів і тим паче власників медій справді не надто популярна, і її першочергової уваги до мовного питання вони переважно не схвалюють. Ми можемо з ними сперечатися, можемо обговорювати “між своїми” причини та наслідки марґіналізації етнокультурних проблем. Але мусимо розуміти, що відмінні від наших пріоритети не конче означають, як намагається переконати Рябчук, осміювання домагань україномовного населення — часом це відкидання перш за все не неукраїнського, а недемократичного характеру “держави, яку ми маємо”, намагання змінити в ній не мову, а владу. Якщо прокучминська “Факты и комментарии” справді досить послідовно запобігає “будь-яким українізаційним, деколонізаційним і, взагалі, модернізаційним процесам”, то “Зеркало недели”, ставши за останні роки медійним прапором боротьби за модернізацію, звернула пильнішу увагу й на її українізаційний складник, що відбилося, зокрема, в появі “Дзеркала тижня” — хоч і тепер газета, мабуть, не ладна боротися за “справді український правопис” (утім, не певен, що його прибічники подавали туди кваліфіковані й цікаві тексти).

 Час перейти до держави й до Рябчука. Власне, в цій точці його позиція збігається з Дивничевою: держава дбає не про нас, не про національно свідомих інтелектуалів і взагалі не про україномовне населення. Рябчук, щоправда, наголошує не мовний аспект, а владний: держава дбає про тих, “кому вона справді належить”— тобто про Кучму та його олігархів або, ширше беручи, пострадянські еліти, ворожі чи принаймні байдужі не лише до українізації, а й до модернізації. Він начебто іронізує з Дивничевого (гаданого) уявлення, що держава дбає також “про переважну більшість російськомовного, совєтськомовного та матюкомовного населення, яке володіє українською мовою на рівні Вєрки Сердючки (чи Леоніда Кучми) і не надто прагне той рівень підвищувати”. Однак еліти він бачить мало не всуціль російськомовними, державу — судячи з Кучми та його опричників-омонівців— теж, її публічну україномовність уважає лише “ритуальним божевіллям”, тож і її симпатії в боротьбі “між двома Українами” в нього сумніву не викликають. А від цього недалеко й до Дивничевого обурення (боюся, навіть не вдаваного), що держава, разом із нашими й чужими лібералами, дбає лише про малообдарованих особистостей, які “української так і не вивчили”.

На це я хочу найперше сказати, що цілком згоден з обома дискутантами: справді, а з якого дива держава мала би про обдарованих дбати більше, ніж про необдарованих? Мало того, що перших їй належить соціяльно захищати, а другим лише не перешкоджати подбати про себе самим — що вони, навіть попри її перешкоди, й роблять, зокрема й вивчаючи державну мову, якщо потрібно. Мені не здається нелогічним чи несправедливим, що філологічну малообдарованість російсько- або угорськомовних пенсіонерів держава захищає більшою мірою, ніж нездарність чи ледачість молодих людей, яких вона змушує вчити українську в школі й здебільшого вимагає складати іспити з неї в тих, що хочуть мати вищу освіту й кращу роботу (нелогічно та несправедливо те, що саму роботу в державних структурах здебільшого не обумовлено здатністю й обов’язком уживати державної мови,— адже це захистило б також україномовних пенсіонерів і водночас стимулювало філологічні зусилля молоді). Та й у сенсі збереження суспільної стабільности — ще одна важлива функція держави — про малообдарованого шахтаря логічно дбати більшою мірою, ніж про принципового філолога, який ані вугілля не припинить добувати, ані каскою чи там ручкою перед Кабміном не грюкатиме. А поза тим, на мою думку, українська держава дбає про населення без огляду на його мовні, конфесійні та інші ознаки, згадуючи про них лише тією мірою, якою їхні носії можуть загрожувати соціяльній стабільності й, отже, владі тих, кому держава належить. Тобто, по-перше, підтримує насамперед місцеву більшість, невдоволення якої може мати неприємні для влади електоральні наслідки, тому в Галичині влада сприяє україномовним і греко-католицьким громадянам не меншою мірою, ніж у Донбасі — російськомовним і “канонічно-православним”. По-друге, мусить звертати увагу на ті групи, що організованістю мас і/або активністю еліт здатні порушити заснований на підтримці більшости спокій чи створити державі проблеми на міжнародних форумах — як-от кримських татар, які перекривають залізниці на півострові й апелюють до ООН, ОБСЕ, Ради Европи й інших організацій, чи росіян, які воліють скаржитися Москві. Це означає, що політика української держави визначається не так ідеологічними орієнтаціями її керманичів, як обмеженнями, що їх накладають прийняті ними на себе задля збереження влади й примноження статків зобов’язання — виборча процедура (хай і демократична настільки, як змалював, цитуючи звіти моніторинґових організацій, сам Рябчук у квітневій “Критиці”), “партнерство” з Росією, членство в европейських організаціях.

 Це, звісно, короткозора політика, що має шкідливі для довгострокових інтересів нації та держави наслідки — марґіналізацію та деморалізацію інтелектуальної еліти, залежність України від тиску з заходу й особливо (бо він брутальніший і небезпечніший) сходу, іґнорування інтересів і прав меншости. Але хоч би як нас дратувала російська “попса” в маршрутках та обіцяне святкування роковин Переяслава, не треба себе дурити: це політика не антиукраїнська, а антидемократична, спрямована не проти “обстоювання прав українського, зокрема україномовного населення”, а проти обстоювання прав узагалі. Повторю ще раз: це політика не зневаги до української мови чи культури, а зневаги до прав (і до процедур їх забезпечення). Те, що Рябчук слушно окреслив як “виштовхування у девіянтну сферу “національної стурбованости”, тобто — ... перетворення будь-яких політичних, історичних, мовних чи правових проблем на суто психіятричні проблеми акцентуйованих індивідів”, є марґіналізацією не мови, а боротьби за її права. Так само владні еліти марґіналізують і національну стурбованість росіян — і, як засвідчили недавні вибори, роблять це досить успішно навіть у Донбасі й Криму, де перемогли не борці за “Єдину Русь”, а облаштовувачі “Єдиної України”. Це, до речі, показує, що “виштовхування на марґінес всякої несовєтської українськости” в панівному дискурсі не є таким послідовним, як твердить Рябчук: досить згадати, як у передвиборних теледебатах “єдун” номер два Кінах захищав від “стурбованих” комуністів ідею реабілітації УПА. Справді, радянсько-російські культурні пріоритети багатьох політиків і журналістів великою мірою виштовхують “іншу” українськість, як я показував у двох статтях у “Критиці”, де аналізував панівний у медіях “центристський” дискурс. Але й леґітимізація своєї незалежної влади, й потреба “давати цяцьки” українським націоналістам (що їх, як і комуністів, не вдається цілком змарґіналізувати), і бажання урвати частину їхнього електорату, і ментальний вплив такої діяльности зумовлюють досить помітну присутність нерадянських елементів у публічних дискурсах. Що ж до мас, то, відучуючи їх читати українською художню літературу, держава водночас змушує їх заповнювати цією мовою податкові декларації та засвоювати економічну й правничу термінологію (що й у демократичному майбутньому згодиться). Привчаючи до думки, що немає значення, якою мовою (з двох) говорити по телебаченню, в крамниці чи й у державній установі, водночас демонструє нормальність більшої чи меншої присутности там української. А від єдинодержавного статусу української мови та повільної, але неухильної українізації освіти влада не відмовилася ні перед виборами, ні під тиском Росії та окремих лібералів із Заходу. З другого боку, громадянське суспільство далеко не завжди говорить українською та підтримує “антикреольську” партію, як уважає Рябчук: нерідко саме україномовність недемократичної держави спонукає її опонентів наполягати на праві говорити російською й обстоювати модернізацію без українізації. Та й дискурс “національного відродження” — маймо мужність визнати — протягом останнього десятиліття був не лише “дискурсом прав людини”, а й (можливо, не меншою мірою) дискурсом забезпечення наших прав коштом їхніх. І замість опанувати мову прав, “нашоукраїнці” в недавній виборчій кампанії разом із “єдунами” запевняли електорат, що “проблеми мови у нас немає”.

 А що ж робити інтелектуалові в державі, яка дбає не про нього, а про себе й, отже, трохи про маси? Щодо цього питання я нарешті зможу захистити Дивнича від закидів Рябчука й висловити своє ставлення до зміни правопису “Критики”. По-перше, я цілком згоден із Дивничем: хай кожен робить те, за що в нього болить душа й до чого стоять руки (якщо це не зазіхає на вибір іншого робити своє). Зайве доводити, що й боротьба за владу, й боротьба за мову потребують інтелектуальних зусиль і що в ній знайдеться місце інтелектуалам. Але це різне місце, тож і відповідальність наша за ці два види боротьби неоднакова. Колись Лисяк-Рудницький закидав інтеліґенції початку минулого століття, що вона взялася за не властиву їй функцію політичного проводу, з якою відтак не впоралася, а тим часом занедбала питому для неї ділянку — вироблення національної ідеології. Певною мірою це повторилося в останнє десятиліття — тільки що до проводу інтеліґенцію не допустили, тож і ціна її нездалости була не така страшна, хоч би що ми казали про Кучмине державотворення. Але з відповідною завданням доби національною ідеологією знову не склалося — і в цьому номенклатура не хотіла й не могла замінити інтелектуалів. Маю на увазі, ясна річ, не єдино правильну “національну ідею” (якої багато хто й серед владців, і серед їхніх опонентів усе ще сподівається), а розуміння підставових національних вартостей, інтересів і орієнтирів, що мусило постати наслідком інтенсивної публічної дискусії, в якій інтелектуали відігравали б головну роль.

 Захист і розвиток мови — ще одне питоме завдання інтелектуалів, якого, крім них, у певних аспектах нікому виконати. Від неокласиків і до дев’яностиків, від Інституту української наукової мови часів “українізації” й до нинішніх термінологічних осередків, письменники, перекладачі, науковці опиралися державному й соціяльному тискові, зберігаючи структури, слова й навіть літери мови, яка мала для них вартість незалежно від влади в державі й від шансів підняти покладений на себе тягар. Тому й можемо сьогодні дерусифікувати й дерадянізувати свою мову, що хтось плекав, часто з ризиком для життя, інакші зразки. Не кажу “справжні”, бо мова змінюється й пристосовується, тож годі, на мою думку, оголосити якийсь варіянт органічним, а якийсь — чужорідним. Не кажу, що це треба народові: він звикне говорити чи принаймні писати так, як скаже влада, та й потребу “справжньої” “рідної” мови — суто ідеологічний пріоритет — йому формують еліти. Еліти теж, як бачимо, потребують нерадянської мовної “справжности” менше, ніж історичної, слушно вважаючи, що для леґітимізації суспільного ладу вона менш важлива, а національній консолідації попервах не сприятиме взагалі, бо її устійнення потребує більших зусиль і часу. Нам нема кого визволяти й ощасливлювати, крім самих себе,— а отже, ми можемо йти без конвою. Це наша мова — хоч би якою говорили народ і держава. Так сталося, що правопис — суто конвенційний і, сказати б, технічний елемент мовної системи — набув особливої ваги в цьому інтимному зв’язку. Держава не хоче позбуватися совєтчини — ми писатимемо антисовєтською мовою, бодай у тих часописах, де можемо визначати мову самі. І найкраще було б, на мою, думку, не вибірково приймати пропозиції правописної комісії, а переходити на послідовну “скрипниківку”, яка віддавна стала символом такої ідеологічної постави. Незалежно від шансу зберегти цей символічний рубіж у майбутньому порозумінні щодо правопису для всіх громадян і всіх українців.

 А боротьба за владу точитиметься й далі, сподіваюся, з успіхом для модернізації та українізації. Коли Ющенко стане президентом, договоримо.