Іван Вихованець 

(“Українська мова”, 2004, № 2) 

Торік побачили світ дві публікації – "Український правопис" (ав­тори: В.М.Русанівський (науковий редактор), Б.М.Ажнюк, С.Я.Єрмоленко, Н.Ф.Непийвода, О.О.Тараненко, Л.І.Шевченко, Л.Л.Шевченко) і стаття В.М.Русанівського "Стосунок "Проекту" до реального українського правопису" у журналі "Мовознавство" (позна­чено 2002-им роком, №6, хоча цей номер журналу підписано до дру­ку 2003-го року), які дуже важливі для оцінки концепції так званої нової редакції українського правопису. Ці публікації доповнюють одна одну і вияскравлюють мовознавчі позиції авторів пропонованого "Ук­раїнського правопису"-2003.

Отож спочатку про статтю В.М.Русанівського "Стосунок "Про­екту" до реального українського правопису" [6]. Вона спрямована проти "Українського правопису (проекту найновішої редакції)", ви­даного за редакцією члена-кореспондента НАН України В.В.Німчука [11]. У своїй статті [6] академік Віталій Русанівський у звичному для нього жанрі необ'єктивної публіцистики заповзявся "знищити" своїх опонентів, вішаючи на них усілякі ярлики.

Зовсім нетипово для нормальної дискусії, але звично для акаде­міка Віталія Русанівського звучить початок статті: "Звинувачувати один одного у підступності, продажності, непослідовності і т. ін., – на жаль, досить-таки характерна риса українського отамансько-прислужниць­кого характеру. Його ще прикрашає дріб'язковість і неусвідомлювана нижчевартість ... Шкода, що нинішні реставратори правопису не читають класиків нашої літератури. Та й не тільки літератури. Таких авторитетних мовознавців, як І.Огієнко, А.Кримський, Л.Булаховський, також обережненько обходять. Для них головне – утвердити себе в "найновішому правописі" і догодити тим, хто їм це завдання замовив" [6: 92]. А все-таки, пане академіку, хто ж той замовник, що спо­нукав написати "Український правопис (проєкт найновішої редакції)", який видрукувано 1999 року? Про це варто було б академікові чітко й недвозначно висловитися.

У статті наявний великий набір «кваліфікацій» для авторів про­екту "Українського правопису"-1999: "нинішні реставратори правопи­су", "В.В.Німчук – промоутер "найновішої редакції", "творці "найно­вішої редакції" українського правопису", "нинішні реформатори", "творці "найновішого правопису", "група ентузіастів повернення в минуле", "група творців учорашнього дня", "новатори" і под. [6: 92 – 96, 98]. У полемічному запалі, проте бездовідно, пан Віталій Русанівський стверджує: "Головне, що характеризує недолугість пропозицій реформаторів, – це нерозрізнення ними мовних явищ і власне право­пису... Міняти довільно закінчення іменників, словотвірні суфікси, ор­фоепічні закономірності і под. – не завдання правопису. Це елемен­тарно. Власне орфографічними моментами є зміни в алфавіті, написання слів разом, окремо і через дефіс, уживання великої літери, тобто питання позамовні. Беручись до правопису, треба твердо знати, що це, як казав О.Шахматов, не мова, а тільки її мундир" [6: 95]. На превели­кий жаль, пан академік, обвинувачуючи опонентів, сам цих правил не до­тримується.

В.М.Русанівський називає "Український правопис (проєкт най­новішої редакції)"-1999 за редакцією В.В.Німчука "неграмотною аван­тюрою", підкреслюючи, що "методи боротьби "новаторів" зі своїми опонентами витримані в дусі радянських часів: хто не з нами, той проти нас. А опонентами виступають не окремі особи, а весь народ, бо, як кажуть, кому цей "проєкт" потрібен і хто його витримає?" [6: 98]. Надто цікаво слухати пана академіка про радянські часи, за якими він, безперечно, сумує і сподівається на їхнє повернення. Що це саме так, засвідчує такий промовистий самовияв В.М.Русанівського: "Учредители "Новейшего правописания" поясняют, что Компартия борется против всяких новшеств в украинском языке, чтобы приблизить его к русскому. Свежо придание, но верится все-таки с трудом. Ведь гонения на украинский язык начались только в 35-м, а в 33-м полным ходом продолжалась украинизация" [газета "Киевские ведомости", 16 января 2001 года, с. 7]. Хіба можна спокійно читати це плетиво слів ака­деміка Віталія Русанівського про те, що 1933-го року в Україні "на повний хід" продовжувалась "українізація", така українізація, внас­лідок якої голодомором 1932-33-го років, що його організувала людо­жерна тоталітарна система, в Україні вигублено близько 10 мільйонів українців?! Невже за неймовірно жорстокого геноциду, найтяжчого злочину проти українського народу, "просто взбунтовалось население, – продовжує своє "одкровення" В. Русанівський, – потому что усвоить это правописание (правопис 1928 року. – І.В.) было практически невозможно" [там же]. Або чого варте ще одне висловлювання академіка. Позаторік у травні на одному із засідань бюро Відділення літератури, мови й мистецтвознавства НАН України головний редактор створюваного тлумачного словника української мови В.М.Русанівсь­кий недвозначно висловився про те, що за своєю джерельною базою й систематизацією лексичного матеріалу цей словник зорієнтовано на період до кінця 80-их років XX сторіччя, тобто до незалежності Ук­раїни. Це зумовлено, мовляв, потребою відбити "усталені" мовні яви­ща. Отака орієнтація! Вона збігається зі ставленням В.Русанівського до проблем українського правопису, з його намаганням зберегти не­доторканною омріяну "усталеність" українського правопису за недав­ньої тоталітарної системи. Читаючи і слухаючи експресивні вислов­лювання п. Віталія Русанівського, мимоволі думаєш, що надворі ще й досі 70-80-ті роки минулого століття, роки зрілого застою в колишньому СРСР.

Перейдімо до розгляду наукових потуг академіка, тобто до най­важливішого правописного питання – теоретичних підвалин українсь­кого правопису, потрактованих академіком В.Русанівським. Тут чо­гось оригінального не знайдемо. Некритично сприймаючи тверджен­ня російської дослідниці В.Ф.Іванової, В.М.Русанівський услід за нею [2: 350] повторює в дещо модифікованому вигляді, що "кожен алфа­вітний правопис ґрунтується на одному, а частіше на кількох прин­ципах: морфологічному, фонетичному, традиційному, а також на прин­ципі морфолого-графічних аналогій" [6: 93]. Далі він зазначає, що "стосовно української мови фонетичний принцип в основному збігаєть­ся з морфологічним" [там же]. Це разючий анахронізм! На початку третього тисячоліття вважати, що основним принципом українського правопису є фонетичний, який до того ж в основному збігається з морфологічним, – оце справді, використовуючи манеру В.М.Русані­вського висловлюватися, неграмотна авантюра. І хіба можна братися за вдосконалення українського правопису, коли й дотепер не розумі­ти, на яких принципах він ґрунтується. Доведеться на цьому питанні спинитися ґрунтовніше.

Отже, Віталію Макаровичу, я перед своїми міркуваннями з цьо­го приводу наведу висловлювання інших мовознавців. Аби показати Вам, що це не якесь необґрунтоване нововведення, а теоретичний на­буток сучасного мовознавства і звичайна й аргументована думка бага­тьох українських мовознавців. Розпочнемо з аргументацій "милого" Вашому серцю одного з найвидатніших українських філологів Юрія Шевельова: "Бо так ми говоримо". Цей критерій, загальноприйнятий при відсутності варіантів, у випадку їх наявності майже автоматично веде до суб'єктивізму. Суб'єктивізм захований тут уже в неясності, створеній займенниковою природою словечка ми. Звичайно питання навіть не ставиться – хто ми? Мовознавці? Академіки й науковці? Інтелігенція? Із скількома клясами освіти? Народ шляхом референ­думу? Як бути з тими, хто говорить суржиком? Чи наше тут "ми" включає мовців з елементами говірковости? Який відсоток говірковости припустимий (якщо можемо виміряти тут кількісними критеріями)? Чи не вийде так, що перше ніж братися за регулювання право­пису, мусимо погодитися на врегулювання ортоепії, а вона матиме свої прескриптивно-суб'єктивні критерії. Досі правопис наш був щодо своїх провідних формулювань методологічного характеру мішаним, найчастіше поєднуючи фонематичний принцип з морфофонематичним (виділення наше. – І.В.) (так пишемо, приміром, шИрокий, але шЕршавий, хоч фонетична реалізація першого голосного в цих двох словах сливе ідентична). Отже, муситимемо відмовитися від традицій на догоду революції? Вирушити на непевний шлях фонетизації?" (ви­ділення наше. – І.В.) [13: 69]. Професор А.Горняткевич (Канада) стверджує, що "український правопис побудований на морфонемічному принципі" [1: 44]. Член-кореспондент НАН України Г.П.Півторак зазначає, що український правопис ґрунтується на фонематичному принципі, який доповнюваний морфологічним, традиційно-історичним і диференційним [4: 479]. У сучасних підручниках для студентів-філологів також висвітлено принципи українського правопису. Зокрема, в одному з підручників акцентовано на тому, що основу української орфографії формують два головні принципи – фонематичний і мор­фологічний [8: 89], а в іншому вказано, що в основу орфографії су­часної української мови покладено принципи: фонематичний, фоне­тичний, морфологічний, традиційний (або історичний) [9: 105]. Отже, тепер ніхто з поважних учених-лінгвістів не може оминути фонемно­го (фонематичного) принципу як визначального для українського пра­вопису. Ігнорування чи нерозуміння В.М.Русанівським його (фонем­ного принципу) домінантної ролі в українській орфографії засвідчує тільки недолугість (скористаємося цим улюбленим словом академіка) і неспроможність творців проекту "Українського правопису"-2003 розв'язувати найскладніші правописні питання за доби незалежності Української держави. У зв'язку з цим доведеться схарактеризувати сутність визначального фонемного (фонематичного) принципу в українському правописі.

Фонемний (фонематичний) принцип українського правопису – абсолютна реальність. Визначити підвалини нашої орфографії допо­магає аналіз правописних правил. Основні наші правописні правила виявляються хоча б у тому, що написання ненаголошених голосних перевіряємо під наголосом у тій самій морфемі (пор. весна́ – ве́сни, книжки́ – кни́жка), а труднощі стосовно написання дзвінких і глухих приголосних можна подолати, поставивши ці приголосні в сильній фонетичній позиції, тобто перед голосними або сонорними приголосними (приголосними фонемами, за творення яких голос переважає над шумом) /в/, /м/, /н/, /л/, /р/, /j/ (пор. книжка – книжок, відпи­сати – віднести, зшивати – зорати, звабити, зменшити, зноси­ти, зруйнувати). У нас домінує фонемний (фонематичний) принцип правопису, а на периферії перебувають фонетичні, традиційні і диференційні написання. Фонемний принцип – це такі написання, в яких ті самі літери алфавіту позначають фонему у всіх її звукових видозмінах, як би їх не вимовляли в тій чи тій фонетичній позиції. Видозміни фонеми (або її варіанти) позначають на письмі тільки за її типовою реа­лізацією, сильною позицією (голосних фонем під наголосом, а приголос­них фонем – перед голосними або сонорними приголосними /в/, /м/, /н/, /л/, /р/, /j/), де вона (фонема) не зазнає позиційних фонетич­них перетворень, як це відбувається у слабких фонетичних позиціях. Унаслідок урахування саме сильної фонетичної позиції кожну морфему, що складається з тих самих фонем, завжди пишемо однаково.

Теорію українського фонемного (фонематичного) правопису мож­на сформулювати в такий спосіб: а) в українській мові спостерігаємо чергування звуків у їхній слабкій фонетичній позиції; б) звуки, що чергуються в цих слабких позиціях, являють собою варіанти однієї фонеми; в) літери української мови звичайно позначають не звуки, а узагальнені звукотипи, сукупності позиційно зумовлених звуків, які (ці сукупності) об'єднують позиційні фонетичні звуки (варіанти) у тотожні функціональні одиниці – фонеми. Фонемна теорія вказує на очевидні переваги українського правопису. Фонемні написання пере­дають лише істотне з функціонального погляду в системі мови і в її мовленнєвих реалізаціях. Ці написання в багатьох моментах фонемно доцільні, послідовні, викінчені, а отже, надають неоднорідній звуковій варіантності єдиного на письмі вигляду. Фонемний принцип українсь­кого правопису є найважливішим і найпоказовішим, забезпечуючи на письмі відтворення інваріанта (фонеми, тобто узагальненого, не залеж­ного від позиційних фонетичних чергувань, звукотипу), а не розмаї­ття звукової варіантності. Цей принцип ґрунтується на єдності "фо­нема – адекватна їй літера".

Інші принципи українського правопису посідають незначне місце. Зокрема, до типових фонетичних написань належать: а) відповідно до вимови закріплення замість фонемної фіксації морфеми-префікса з-варіанта с- у слабкій фонетичній позиції перед глухими приголосни­ми /к/, /п/, /т/, /ф/, /х/: скаламутити, скинути, списати, стерпіти, сфальшувати, схвилювати; б) спрощення у групах при­голосних -ждн-, -стн- і под.: тиждень – тижневий, честь – чес­ний, в) зміна приголосних /г/, /к/, /х/ в іменниках і прикметни­ках перед суфіксами -ств(о), -ськ(ий): убогий – убозтво, Прага – празький, козак – козацький, птах – птаство та ін. Якби в нас до­мінував фонетичний принцип передавання морфем, то скільки (безліч!) було б фонетичних написань! Загляньмо хоча б до "Орфоепічного слов­ника української мови" (К.: Довіра, 2001. – Т. І. – С. 600 – 601), де префікс з- у слабкій позиції перед глухими приголосними /ч/, /ш/ регулярно фонетично видозмінюється, а на письмі фонемно зберігаєть­ся, пор.: зчави́ти (жчави́ти^е), зчі́плювач (жч’і́плувач), зши́ток (ш:и́ток). До речі, одним із редакторів цього словника є академік В.Русанівський. Можна було б вочевидь помітити відмінність фоне­тичних написань від фонемних і переконатися у периферійності фо­нетичного принципу правопису.

Як підкреслював академік Ю.Шевельов, "особливо треба пам'я­тати, що правопис не повинен воювати з мовою й накидати їй те, що їй чуже. Посутнє завдання правопису – формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису [113: 75]. Отож пригадаємо таке лихо, як витворений радянською системою і збере­жений дотепер "винахід", якого так запопадливо дотримується В.М.Русанівський, – "втручання в унутрішню структуру підлеглої мови за­собом систематичних упроваджень одних мовних елементів і заборо­ни інших. Так у підлеглу мову впроваджуються елементи панівної мови і відсуваються, а далі й усуваються елементи відмінні" [14: 261].

Потрібно гармонійно поєднувати відтворення за допомогою пра­вописних правил фонологічної та граматичної структури української мови і збереження окремих традиційних написань. В.М.Русанівський обвинувачує своїх опонентів у нерозрізненні ними явищ мови і власне правопису [6: 95]. А сам академік зі своїми прихильниками хоче за допомогою правопису зруйнувати фонологічну і граматичну будову української мови. Розглянемо типові випадки такої руйнації.

1. Академік В.Русанівський і автори проекту "Українського правопису"-2003 за редакцією В.Русанівського помилково зараховують до м'яких приголосних українських фонем /б'/, /п'/, /в'/, /м'/, / г'/, /к'/ та ін. [6: 96; 12:19, 106, 123], яких нема в українській мові, але які характерні для російської мови. Українська і російська мови мають нетотожний репертуар голосних і приголосних фонем. Впада­ють у вічі досить відмінні фонологічні системи української і російської мов: а) загальна кількість фонем в українській мові – 38, у російській – 42; б) голосних фонем в українській мові – 6, у російській – 5; в) приголосних фонем в українській мові – 32, у російській – 37; г) твер­дих приголосних в українській мові – 22, у російській – 18; ґ) м'яких приголосних в українській мові — 10, у російській – 19.

У фонологічній системі української мови функціонують такі 38 фонем: 6 голосних (/а/, /о/, /у/, /е/, /и/, /і/) і 32 приго­лосні фонеми (/б/, /п/, /м/, /в/, /ф/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /ц/, /ц'/, /дз͡/, /дз͡'/, /л/, /л'/, /р/, /р'/, /н/, /н'/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж͡/, /j/, /ґ/, /к/, /х/, /г/), з-поміж приголосних вирізняються 22 тверді (/б/, /п/, /м/, /в/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, /дз͡/, /дж͡/) і 10 м'яких (/д'/, /т'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /дз͡'/, /л'/, /н'/, /р'/, /j/) [8: 24, 27– 30, 34 – 38, 49 – 50]. У російській мові 42 фонеми з іншим співвідношен­ням голосних і приголосних: голосних – 5 (/и/, /у/, /е/, /о/, /а/), приголосних – 37 (/б/, /п/, /в/, /ф/, /м/, /д/, /т/, /з/, /с/, /н/, /л/, /р/, /ж/, /ш/, /ц/, /г/, /к/, /х/, /б'/, /п'/, /в'/, /ф'/, /м'/, /д'/, /т'/, /з'/, /с'/, /н'/, /л'/, /р'/, /г'/, /к'/, /х'/, /j/, /ч'/, /ж̅'/, /ш̅'/), з-поміж приго­лосних тут вирізняються 18 твердих (/б/, /п/, /в/, /ф/, /м/, /д/, /т/, /з/, /с/, /н/, /л/, /р/, /ж/, /ш/, /ц/, /г/, /к/, /х/) і 19 м'яких (/б'/, /п'/, /в'/, /ф'/, /м'/, /д'/, /т'/, /з'/, /с'/, /н'/, /л'/, /р'/, /г'/, /к'/, /х'/, /j/, /ч'/, /ж̅'/, /ш̅'/) [7: 47 – 48, 56]. До того ж украй необхідно акаде­мікові В.Русанівському і його побратимам знати, що українські тверді приголосні фонеми /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж͡/, /г/, /к/, /х/, /г/ перед голосною /і/ нерідко реалізуються не у своєму основному власне твердому варіанті, а у напівпом'якшеному – /б’/, /п’/, /в’/, /м’/, /ф’/, /ж’/, /ч’/, /ш’/, / дж͡’/, /ґ’'/, /к’/, /х’/, /г’/, який, проте, не на­буває диференційних ознак м'якості приголосних, не протиставляється в системі мови твердим приголосним, а отже, перебуває в сукупності твердих приголосних. У проекті "Український правопис"-2003 за ре­дакцією В.М.Русанівського засвідчено намагання зруйнувати фоноло­гічну відмінність української мови від російської і зблизити фонологічні системи цих мов у спосіб приписування українській мові не властивої їй (а притаманної російській мові!) широкої сфери м'якості приголос­них. Повторимо: в українській мові 10 м'яких приголосних, а в російській – майже вдвічі більше (19 м'яких приголосних). Невже панові Віталієві Русанівському закортіло наздогнати російську мову стосовно великої кількості м'яких приголосних?!

2. На ґрунті відмінності фонологічних систем в українській і російській мовах потрібно розв'язувати питання і про вживання го­лосної фонеми /и/ на початку українського слова. Фонема /и/ функціонує у словах инший, инколи, иржа, ирій та ін. Усунення за допомогою правопису цієї фонеми на початку слова та й у інших по­зиціях призводить до поступової втрати її фонемного статусу, а отже, до руйнації своєрідності української мови і зближення системи голос­них фонем в українській та російській мовах. На безпідставність усу­нення початкової фонеми /и/ у ряді українських слів чітко вказує Ю.Шевельов: "Найдрастичніший приклад втручання ортографії в систему мови є заміна середньоукраїнської шестичленної системи го­лосних на п'ятичленну і відсунення /и/ на позицію екстрафонемного (комбінаторного) варіянту /і/. Така зміна статусу /и/, якщо вона стане загальноприйнята, групує українську мову разом з російською, білоруською, польською... Фонологічний контраст голосних (/і/ проти /и/) переноситься на попередній приголосний ("твердий" проти "м'якого"), а на початку слова елімінується. Тим самим фонологічна роля палаталізації приголосних різко посилюється" [13: 73]. Фонем­ний статус українського /и/ і його функціонування на початку сло­ва та в інших позиціях висвітлюють також Василь Німчук і Олександр Пономарів [3: 34 – 37; 5: 111] та інші лінгвісти.

3. В.М.Русанівський вважає, що в словах іншомовного походжен­ня бюро, пюпітр і под. вимовляють м'які приголосні /б'/, /м'/ та ін. [6: 96]. Таке твердження випливає з незнання особливостей фоно­логічної системи української мови. Адже в українській мові приголосні /б/,  /п/, /в/, /ф/, /м/, /ґ/,  /к/, /х/, /г/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж͡/ належать до твердих. Тому аргументовано розв'язано це питання у проекті "Український правопис"-1999 за редакцією Василя Німчука, де запропоновано після твердих приголосних перед я, ю "ставити апостроф [11: 158 – 159]. І помилковим є намагання авторів проекту "Український правопис"-2003 за редакцією В.Русанівського зарахувати приголосні /б/, /п/, /м/, /г/, /к/ та ін. у словах іншомовного походження бювет, бюджет, бюро, бюрократ, бюст, гяур, кювет, мюзикл, пюпітр, пюре тощо до м'яких приголосних [12: 106].

4. Тепер про вживання літери ґ. В.М.Русанівський був палким супротивником її уведення. Він і тепер зізнається, що "справді сум­нівався, чи треба її запроваджувати знову, але не тому, що позначуваного нею звука в нашій мові немає..., а тому, що "ентузіастам" захочеться поширити його вживання на всі запозичені слова, де відпов­ідна літера виступає в оригіналі. У "Проєкті" (за редакцією В.В.Німчука. – І.В.) відхилень від 4-го видання "Українського пра­вопису" нібито немає, але написання типу Верґілій, Ґеорґ, Ґеґель, Васко да Ґама і подібні вже є. А далі можуть піти і загальні назви... І прощавай своєрідність української мови й орфографічна прозорість!" [6: 97]. Позиція В.Русанівського: хоч це й не трапилося, але якби воно не трапилося в майбутньому!!! Тобто абсолютно необґрунтоване прискіпування.

5. Академік Віталій Русанівський стверджує, що "пересічний український громадянин публічно (а не публічно?! – І.В.) ніколи не скаже бюра́ (тим більше б'юра́), метра́, ситра́, бо він з дитинства зас­воїв, що запозичені іменники на -о не відмінюються. Реформатори пропонують усупереч усталеним правилам їх відмінювати" [6: 96]. Ша­новний опоненте, невже граматичні правила, які Ви намагаєтеся за­лишити "недоторканними", справді відповідають духові української мови?! Це не що інше, як орієнтація на граматичну структуру російської мови, а не на власні (українські) моделі. Адже зіставлення сучасних української і російської мов за іменниковими та дієслівними парамет­рами показове для аргументації іменниковості української мови і дієслівності російської мови як їхніх типологічних характеристик. В українській мові більшою мірою, ніж у російській, диференційовано з морфолого-словотвірного боку іменник. Це відбивається, зокрема, в наявності морфологічного кличного відмінка в українській мові і його відсутності в мові російській. Сучасна українська мова відрізняється від російської більшим спрямуванням до диференціації морфологіч­ного роду іменників стосовно статі, напр.: лікар – лікарка, агроном – агрономка, професор – професорка, композитор – композиторка, літератор – літераторка. В українській мові спостерігаємо продук­тивніше морфологічне завершення переходу слів до іменників, тобто вищий ступінь іменниковості, тоді як у російській мові частіше порівня­но з українською трапляється перехід до іменників з використанням вихідних прикметникових і дієприкметникових форм (незавершений морфологічний перехід до іменників), пор.: укр. командувач – рос. командующий, укр. завідувач – рос. заведующий, укр. пожежник — рос. пожарный, укр. їдальня – рос. столовая, укр. складник – рос. составляющая і составная і под. На тлі української іменниковості ти­пове для народної мовної стихії морфологічне розрізнення іменнико­вих форм відмінків спричинило поступове поширення відмінювання й на запозичені слова-іменники. Добре звучать в українському сере­довищі відмінкові форми іменників авто, кіно, метро, ситро (авто, авта, авто, на авті?; кіно, кіна, кіном; метро, метра, метром; ситро, ситра, ситром) та ін., які вважають чомусь (звичайно, за орієнтації на російську мову) невідмінюваними. Штучне затримування і незакріплювання того, що вже відшліфоване в народній мові, а отже, про­гресивних динамічних процесів, видається незрозумілим і консерва­тивним. У російській мові, навпаки, більшою мірою структуроване з морфологічного погляду дієслово та його функціональні еквіваленти, що вказує на дієслівність російської морфологічної системи. Наприк­лад, у російській мові досить поширені і диференційовані пасивні кон­струкції з дієсловами теперішнього і майбутнього часу (та й минуло­го) на -ся, а натомість в українській мові поширеніші дієслівні активні конструкції, пасивні ж конструкції природні у формі доконаного виду пасивних дієприкметників і післядієприкметникових форм на -но, -то. У позиції дієслова, тобто присудка, вживаються в російській мові дієслівні функціональні еквіваленти – короткі прикметники і дієприк­метники з втраченими відмінковими формами, що засвідчує певний ступінь морфологізації цих присудкових засобів, чого не спостерігає­мо в українській мові. Розглянуті явища не вказують на якусь грама­тичну ущербність однієї зі східнослов'янських мов. Вони засвідчують тільки напрямок граматичного домінантного структурування – імен­никового в українській мові і дієслівного в російській. На тлі іменни­кової домінанти в українській граматичній системі і потрібно розгля­дати поширення відмінювання на запозичені слова-іменники на зра­зок бюро, кіно, метро, ситро.

6. Пан академік наголошує на тому, що "не так просто і з закін­ченням -и у родовому відмінку іменників жіночого роду III відміни. Вірогідно, воно справді досить часто трапляється, але в яких словах? У мене особисто виникає сумнів, чи можлива така флексія в словах печать (печати?), печаль (печали?), мить (мити?), повість (по­вісти?). Скільки таких слів? Наскільки це морфологічне явище на­кладається на діалектну карту України? Щоб дати відповідь на це пи­тання, його варто спершу дослідити" [6: 97]. Наукове обґрунтування стосовно закінчення родового відмінка однини -и в іменниках жіно­чого роду III відміни можна знайти в книжці Василя Німчука [3: 50 – 55]. Крім того, пане академіку, не треба фальшувати факти. У про­екті "Український правопис"-1999 за редакцією Василя Німчука і в його книжці не йдеться про огульне запровадження закінчення родо­вого відмінка -и в іменниках жіночого роду III відміни, а тільки про ті іменники, що мають перед -ть приголосний, а також про слова кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь: вісти, незалежности, радости, смерти, чести; крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси [11: 120; 3: 55]. Навіщо додавати В.Русанівському у своїх опусах те, чого немає? Для того, щоб уникнути серйозного обговорення питання. Це його давня звичка. Використання закінчення родового відмінка -и у вка­заній групі іменників жіночого роду III відміни слугуватиме чіткій диференціації відмінкових закінчень й уникненню небажаних асимі­ляційних змін за наявності перед -ть інших приголосних. Таке флек­сійне вирізнення родового відмінка надто важливе, коли зважати на велику частотність його вживань в усному й писемному мовленні.

Прикро, що творці "Українського правопису"-2003 за редакцією В.Русанівського лукавлять, коли підкреслюють, що вони повністю враховують рекомендації, ухвалені попередньою Орфографічною ко­місією [12: 6]. Не завжди враховують! Зокрема, на одному із засідань Української національної комісії з питань правопису, затвердженої Кабінетом Міністрів України 1994-го року і розформованої за клопо­танням академіка В.Русанівського 2002-го року, доповідав член комісії, знаний лексикограф і знавець правописних питань Сергій Головащук про правопис закінчень відмінюваних слів. На цьому засіданні було прийнято таку ухвалу стосовно родового відмінка однини в іменни­ках жіночого роду III відміни: "В усному мовленні, а відповідно й у мові художньої літератури в родовому відмінку однини іменників жіночого роду III відміни паралельно із закінченням -і вживається -и: вісти, крови, радости, смерти, соли тощо". Все-таки було прий­нято принаймні половинчасту ухвалу. Навіщо це замовчувати?

7. Нібито розрізняючи мовні явища і явища власне правопису, автори проекту "Український правопис"-2003 відверто намагаються змінити за допомогою правописних правил граматичну структуру су­часної української літературної мови. Про деякі такі намагання вже йшлося вище. Наведемо ще один показовий приклад, що стосується функціонування в українській мові кличного відмінка. Наявність в українській мові морфологічного кличного відмінка іменників і його відсутність у літературній мові російській є однією з визначальних ознак морфологічних систем цих мов. Через те колишнє (не таке й давнє) уведення до української відмінкової парадигми якоїсь непов­ноправної порівняно з іншими "справжніми" відмінками "кличної форми", а не кличного відмінка засвідчувало ненауковий підхід до кваліфікації граматичних явищ й намагання знівелювати істотні гра­матичні відмінності між двома східнослов'янськими мовами. Зусил­лями кількох поколінь українських мовознавців було обґрунтовано повноправний відмінковий статус кличного. Автори ж "Українського правопису"-2003 прагнуть розхитати граматичні норми стосовно клич­ного відмінка і звузити сферу його застосування у спосіб уведення до правописних правил паралельного кличному називного відмінка. Ці "закономірності" подано так: "Прізвища прикметникового походжен­ня на -ів (-їв), -ов, -ев (-єв), -ин, -ін (-їн), як Глі́бов, Королі́в, Пу́­шкін, Романи́шин, Тю́тчев, Гуля́єв, Що́голів, при звертанні мають і форму називного, і форму кличного відмінка: Глі́бов і Глі́бове та ін.". "У зверненнях, що складаються з двох загальних назв, форму клич­ного відмінка має і перше слово, і друге, хоча друге слово може мати і форму називного відмінка: добро́дію бригади́ре (бригади́р), па́не лейтена́нте (лейтена́нт)", "У звертаннях, що складаються із загаль­ної назви і прізвища, форму кличного відмінка має тільки загальна назва, а прізвище завжди виступає у формі називного відмінка: дру́же Максиме́нко; коле́го Іванищу́к, добро́дійко Скирда́, па́не Гонча́р" [12: 75]. У зразках відмінювання прізвищ чомусь подано дві форми кличного відмінка: Па́влове і Па́влов, Романи́шине і Романи́шин, одна з яких збігається з формою називного відмінка [12: 110 – 111]. Такий підхід відображає орієнтацію на відмінкову систему російської мови, де немає морфологічного кличного відмінка, і прагнення хоча б у будь-який спосіб сприяти зближенню відмінкових систем обох мов. У цих сполуках мають функціонувати дві форми кличного відмінка, відпов­ідно до граматичної структури української, а не іншої мови.

8. Не розуміють автори проекту "Український правопис"-2003 механізмів словотвірної системи сучасної української літературної мови. При творенні похідних дієслів вони мають труднощі з визна­ченням твірного, вихідного слова. Для похідних дієслів бри́знути, бря́з­нути, бли́снути, пи́снути, плю́снути та ін. вони помилково припису­ють твірні іменники бризк, брязк, блиск, писк, плюск тощо [12: 21]. Насправді тут твірними словами виступають дієслова бри́зкати, бря́зка­ти, бли́скати, пи́скати, плю́скати і под.

9. Не все гаразд у проекті "Український правопис"-2003 із визна­ченням морфемної будови українського слова. Його автори стверджу­ють, що кілька іменників жіночого роду І відміни мають у родовому відмінку множини закінчення -ей: мише́й, свине́й, сіме́й, стате́й (від стаття́) [12: 68]. Прикра неправда стосовно двох іменників! Бо імен­ники сіме́й і стате́й (від стаття́) належать до словоформ із нульо­вим закінченням і вставним /е/, пор.: сімj-а (однина) – сімей (мно­жина із вставним /е/ і нульовим закінченням), стаття (від статjа і внаслідок асиміляційних процесів маємо стат'т'а, але в родовому множини знову з'являється вихідне /j/, проте із вставним /е/ і нульовим закінченням: статей). Отакі-то постають справи, коли хтось не знає морфемної будови слова і його фонетичних перетворень!

10. Дещо про власне правописні питання. Якими наївними і навіть сміховинними видаються обґрунтування В.Русанівського стосовно написань іменників з елементом пів: півметра, півслова, півлітра, піво­строва, пів-Києва. Ось послухаймо "мудрі" роздуми академіка: "Звернімося до другого суто орфографічного моменту, яким так пишають­ся реформатори, їм здається, що краще писати пів метра, пів слова, пів літра, пів острова, пів Києва, а не півметра, півслова, півлітра, півострова, пів-Києва. Треба пам'ятати, що в орфографії, як і в при­роді, діє закон збереження енергії (виділення наше. – І.В.): десь усу­неш суперечність, а вона виявить себе в іншому місці. Якщо у згоді з чинним правописом пишемо півлітра – півлітровий, піввідра – піввідерний, півкілометра – півкілометровий, півлітра – півлітровий (і півлітрівка), то з уведенням нового правила, по-перше, зни­кає ця гармонія (пів літра, але півлітровий, пів відра, але піввідер­ний і под.), по-друге, виникає контроверза між іменниками, в яких пів- відіграє роль префіксоїда, і словосполученнями з пів у значенні "половина": півсотня – пів сотні, півтонна – пів тонни (тони?). Отже, те, що сьогодні підпадає, під правило, стає винятком, і навпаки" [6: 97 – 98]. Справді, спостерігаємо "велику гармонію" в написанні слів з елементом пів, особливо у триєдності півлітра – півлітровий – півлітрівка! Навіть 35 років тому, за тоталітарної більшовицької си­стеми, в редагованій Вами, пане академіку, монографії "Сучасна ук­раїнська літературна мова: Морфологія" (К., 1969) на стор. 242 проф. Д.Баранник змушений був визнати: "Те, що слово пів зливається з кількісно означуваним іменником в одно слово, є лише орфографіч­ним фактом і не суперечить розумінню його як числівника. І в склад­ному слові числівник пів, подібно до інших числівників у вільних, нелексикалізованих кількісно-іменних словосполученнях, є граматично основною, підпорядковуючою частиною. Він керує кількісно означу­ваним іменником... Вони (сполуки іменника з пів. – І.В.) не мають форм словозміни і повинні розглядатися як іменники у формі родового відмінка з числівником пів". Отже, хоча функціонально пів не відрізняється від інших кількісних числівників, в чинному правописі (помилково, бо орієнтуються на російський правопис!) його переда­ють як компонент складного слова і хочуть зберегти таке написання в проекті "Український правопис"-2003. Можна уявити, скільки імен­ників було б у словниках, якби числівник пів і поєднаний з ним імен­ник справді утворювали складне слово! Через те у проекті "Українсь­кий правопис"-1999 за редакцією В.Німчука закономірно запропоно­вано писати числівник пів із залежним від нього іменником окремо. Бо в чинному українському правописі і проекті "Український правопис"-2003 за редакцією В.Русанівського написання числівника пів з іменником у родовому відмінку разом, через дефіс і через апостроф є некоректним орфографічним фактом, який потрібно виправити, і не впливає на функціональне розуміння його (числівника пів) як окре­мого слова. Числівник пів, подібно до інших (починаючи з п'ять) числівників у кількісно-іменникових сполуках, є граматично панівним, опорним словом. Він керує поєднаним з ним іменником, який завжди стоїть у формі родового відмінка. Форма ж родового відмінка в кількісно-іменникових сполуках – типова форма причислівникового залежного іменника. Єдина відмінність полягає в тому, що з числів­ником пів іменник має форму родового відмінка однини (форма мно­жини тут виступає з іменниками, що вживаються тільки в множині), а недробові числівники (починаючи від числівника п'ять) вимагають форми родового відмінка множини, пор.: пів огірка і п'ять огірків, пів хлібини і п'ятнадцять хлібин. Тепер щодо "гармонії" у сприй­нятті академіка В.Русанівського. Ця "гармонія" хибна і не зумовлює написання слова пів з іменником разом, через дефіс або через апо­строф. Отже, замість трьох правил написання числівника пів з імен­никами (разом, через дефіс, через апостроф) потрібно застосовувати одне правописне правило – його написання із залежним іменником ок­ремо: пів будинку, пів острова, пів Києва, пів яблука. І похідні від цієї сполуки одиниці (складні прикметники і складні іменники) утво­рюються, як і від інших числівників, пор.: пів року – піврічний, півріччя і п'ять років – п'ятирічний, п'ятиріччя.

11. Ще один "великий винахід" авторів проекту "Український правопис"-2003. Вони зарахували слово бабище до іменників чолові­чого роду! Напевно, було відкрито новий різновид жіноцтва, що й змусило перевести бабище до іншого граматичного розряду – чоловічого роду. І таке буває на білому світі...

Аби приховати теоретичну неспроможність запропонувати нову редакцію українського правопису, Віталій Русанівський зчиняє ней­мовірний галас, обвинувачуючи своїх опонентів у всіляких гріхах та й організовуючи різноманітні дійства. Він поставив за мету не зміню­вати у правописі нічого. Для цього потрібно було придумати щось таке, яке б нейтралізувало зусилля мовознавців, котрі дотримуються іншої думки в питаннях правопису. А тут випробувана зброя Віталія Макаровича Русанівського – доповідні, позбавлена наукового глузду писа­нина, надмірна активність тощо. Він не любить справжньої дискусії, уникає її. І діє точнісінько так, як за тоталітарної системи діяв вига­даний, щоправда, персонаж-мовознавець Тарасюк, що заховався навіть під жіночим іменем Марії Михайлівни. Про породу Тарасюків неза­бутній Юрій Шевельов писав, що "інформація ця (Тарасюкова. – І.В.) прихована в хмарах лайки й порожніх фраз; що Тарасюк — це впадає в око – намагається зрадити якомога менше інформації; що нерідко він перекручує факти" [14: 260].

Особливо активізувався Віталій Русанівський після виходу 1999 року проекту "Український правопис" за редакцією члена-кореспондента НАН України Василя Німчука. Він не сподівався, очевидно, що хтось посміє заперечувати колишньому офіційно головному зверхникові від мовознавства. А тут Василь Німчук написав до проекту "Ук­раїнський правопис"-1999 ґрунтовний майже стосторінковий додаток "Проблеми українського правопису в XX ст." [11: 242 – 333], а також книжку "Проблеми українського правопису XX – початку XXI ст. ст." [3], в яких аргументовано розглянув запропоновані зміни до нової редакції українського правопису. Пан академік зрозумів, що не про­сто буде оборонятися на завершальному засіданні Української націо­нальної комісії з питань правопису. А він не любить дискусій, де можна зазнати неуспіху. І В.Русанівський почав діяти.

Спочатку В.М.Русанівський написав доповідну президентові НАН України академікові Б.Є.Патонові. Потім були комісії, комісії... Ви­явилося, що цього замало. Тож академік В.Русанівський усе зробив для того, щоб пересортувати склад Української національної комісії з питань правопису, залучивши до неї догідливих членів і навіть осіб, не причетних не тільки до мовознавства, а й до філології загалом. Приміром, членами комісії стали академіки НАН України археолог Петро Толочко і філософ й культуролог Олексій Онищенко, доктор технічних наук Володимир Широков. Новий склад Української національ­ної комісії з питань правопису затверджено 19 лютого 2002 р. Звичайно, такі речі не сприяють поліпшенню роботи комісії і зводять усе нанівець.

Українська національна комісія з питань правопису спочатку була затверджена Кабінетом Міністрів України 15 червня 1994 року в кількості 35 осіб і була розформована на початку 2002 року. Кількісний склад правописної комісії, затверджений Кабінетом Міністрів Украї­ни 19 лютого 2002 року, сягає 44 осіб. Було вилучено з комісії багато знаних мовознавців і уведено до неї чимало нових членів-нефахівців. Українська національна комісія з питань правопису виявилася не­дієздатною. Вкажемо хоча б на те, що на жодному з планованих її засідань не було кворуму.

В історію українського мовознавства увійде 19 грудня 2003 року як день повернення до тоталітарного минулого. Це день фальшуван­ня ухвал стосовно українського правопису на так званому підсумко­вому засіданні Української національної комісії з питань правопису. Із 44 членів комісії на засідання з'явилося тільки 19 (43,13 %), тобто менше половини чисельного складу членів комісії. Для історії питан­ня перелічимо присутніх членів правописної комісії на засіданні 19 грудня 2003 року:

1) академік НАН України (зі спеціальності "політологія") Іван Федорович Курас – віце-президент Національної академії наук Украї­ни, співголова Комісії;

2) академік НАН України (зі спеціальності "філософія") Василь Григорович Кремень – міністр освіти і науки України, співголова Комісії;

3) кандидат філологічних наук Лариса Леонідівна Шевченко – учений секретар Українського мовно-інформаційного фонду Національ­ної академії наук України, секретар Комісії;

4) доктор філологічних наук Богдан Миколайович Ажнюк – про­відний науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Національної академії наук України;

5) член-кореспондент НАН України В.В. Акуленко – директор Цен­тру наукових досліджень та викладання іноземних мов Національної академії наук України;

6) доктор філологічних наук, професор Катерина Григорівна Городенська – нещодавно заступник директора з наукової роботи Інсти­туту української мови Національної академії наук України, тепер про­відний науковий співробітник цього інституту;

7) доктор філологічних наук, професор Павло Юхимович Грицен­ко – завідувач відділу діалектології Інституту української мови На­ціональної академії наук України;

8) академік НАН України Іван Михайлович Дзюба – академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства Національ­ної академії наук України;

9) доктор філологічних наук, професор Світлана Яківна Єрмоленко – завідувачка відділу культури мови та стилістики Інституту ук­раїнської мови Національної академії наук України;

10) доктор філологічних наук, професор Володимир Семенович Калашник – завідувач кафедри української мови Харківського націо­нального університету ім. В.Н.Каразіна;

11) доктор філологічних наук Євгенія Анатоліївна Карпіловська – провідний науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О.О.По­тебні Національної академії наук України;

12) член-кореспондент НАН України Василь Васильович Німчук – директор Інституту української мови Національної академії наук України;

13) член-кореспондент НАН України Григорій Петрович Півторак – завідувач відділу загальнославістичної проблематики і східно­слов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Національ­ної академії наук України;

14) академік НАН України Віталій Макарович Русанівський – радник дирекції Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Національ­ної академії наук України;

15) академік НАН України Віталій Григорович Скляренко – ди­ректор Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Національної академії наук України;

16) кандидат філологічних наук, доцент Микола Іванович Степаненко – завідувач кафедри української мови Полтавського державно­го педагогічного університету ім. В.Г.Короленка;

17) доктор філологічних наук, професор Олександр Онисимович Тараненко – нещодавно завідувач відділу лексикографії та лексико­логії Інституту української мови Національної академії наук Украї­ни, тепер завідувач кафедри Київського національного лінгвістично­го університету;

18) доктор філологічних наук Лариса Іванівна Шевченко – ди­ректор департаменту української мови Київського національного уні­верситету ім. Тараса Шевченка;

19) доктор технічних наук Володимир Анатолійович Широков – директор Українського мовно-інформаційного фонду Національної академії наук України.

Незважаючи на відсутність кворуму, ініціатори обов'язкового прийняття так званої нової редакції українського правопису виріши­ли провести засідання Української національної комісії з питань пра­вопису, на якому було винесено на голосування: 1) нову редакцію "Українського правопису" (науковий редактор академік НАН Украї­ни В.М. Русанівський), взявши її за основу; 2) шість нововведень до чинного українського правопису, які отримали підтримку більшістю голосів на спільному засіданні вчених рад Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, Інституту української мови НАН Украї­ни та Українського мовно-інформаційного фонду НАН України. Ба­чачи, що з кворумом кепські справи, співголови Української націо­нальної комісії з питань правопису академіки НАН України віце-пре­зидент НАН України І.Ф.Курас і міністр освіти і науки України В.Г.Кремень надіслали членам комісії, які були відсутні на цьому підсумковому засіданні, листи від 13 січня 2004 р. такого змісту:

"Вельмишановний ... !

На черговому засіданні Української національної комісії з питань правопису, яке відбулося 19 грудня 2003 р., було винесено на голосу­вання:

1. Нову редакцію "Українського правопису" (науковий редактор академік НАН України В.М. Русанівський), взявши її за основу.

2. Шість нововведень до чинного українського правопису, які отримали підтримку більшістю голосів на спільному засіданні вчених рад Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, Інститу­ту української мови НАН України та Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

У зв'язку з цим інформуємо Вас, що кваліфікованою більшістю голосів присутніх членів Комісії (кворум був) (А кворуму не було, бо з 44 членів Комісії на засіданні було присутніх 19!!! – І.В.) пункти 1 – 4, винесені на голосування (див. додаток), було прийнято. Ми шкодуємо, що Ви не змогли взяти участі у засіданні 19.XII.2003р. Вод­ночас ми просимо Вас як члена Української національної комісії з питань правопису подати своє рішення щодо зазначених пунктів, за­віривши підпис печаткою Вашої установи, і надіслати цю інформацію до 15 лютого 2004 року за адресою...".

Лист супроводжуваний додатком, де зазначено 7 пунктів для го­лосування: 1. Взяти за основу нової редакції "Української правопи­су" проект "Українського правопису" за науковою редакцією акаде­міка В.М.Русанівського (К., 2003). 2. Писати букву ґ в питомих і за­своєних загальних та власних назвах – прізвищах і топонімах – згідно з вимовою: дзиґа, Ґонти, Ґрещук, Ґоронда та ін. 3. Писати слово пів завжди окремо від сусідніх слів, якщо воно означає "половина", напр.: пів години, пів яблука, пів Києва та ін. 4. Писати у загальних на­звах тільки г, незалежно від того, h чи g вимовляють у мові-джерелі (.гербарій, гіпотеза, газета, гол). В окремих словах, запозичених пе­реважно через російську мову з англійської, відповідно до h передба­чено й далі писати х: хобі, хокей, ноу-хау та ін. 5. У загальних на­звах іншомовного походження подвоєння приголосних звичайно не передаємо: тона, нето, бруто та ін., але панна, вілла, манна, булла, бонна, пенні та деякі ін. 6. Поширити "правило дев'ятки" на правопис іншомовних власних назв: Аристотель, Едип, Занзибар, Сиракузи та ін. 7. Не вживати звук й у словах параноя, секвоя, феєрверк, фоє та ін.

Членів Комісії, яким надіслали листи, було введено в оману сто­совно наявності кворуму і прийняття 1 – 4 пунктів для голосування немовбито кваліфікованою більшістю голосів присутніх членів Комісії. Навіщо творити в науковому середовищі такі нелегітимні речі? Як можна без наявності кворуму проводити засідання Комісії і намагати­ся в незаконний спосіб приймати надто важливі для держави ухвали?! Окремі члени Комісії, отримавши наведений вище лист, висловили у відповіді ініціаторам нелегітимних акцій своє обурення.

Ініціатором, призвідцем, натхненником усіх цих справ виступає академік Віталій Русанівський. Він випрацював відповідний стиль дій і висловлювань. Вище йшлося про нерозуміння В.М.Русанівським су­часних наукових засад українського правопису. Тепер придивімось до його дійств не вельми наукового плану.

В.М.Русанівський, називаючи своїх опонентів "ентузіастами по­вернення в минуле", "групою творців учорашнього дня", приписує їм якусь крайню агресивність (вона ж притаманна саме академікові най­більшою мірою!), неувагу до історії творення українського правопи­су, зневагу до таких авторитетів, як П.Тичина, М.Рильський, Ю.Яновський, Л.Булаховський та їхніх попередників І.Огієнка, А.Кримського, зрештою, того ж Ю.Шевельова [6: 95]. Це пусті сло­ва! Аби викликати бажану В.Русанівському зненависть до опонентів. Проте не варто, пане академіку, прагнути Вам увійти до кола назва­них видатних письменників і мовознавців і вважати себе їхнім одно­думцем.

Звернімося до фактів, зокрема до ймення "зрештою, того ж", як висловлюється В.Русанівський, Ю.Шевельова. Прикметне, що за то­талітарної системи було сфабриковано брошуру "Проти націоналістич­них фальсифікацій розвитку української мови" [10], де найлайливішими словами критиковано видатного філолога Юрія Шевельова. Його називано "найвищим суддею" українського радянського мовознавства, вказано, що "до фразеології, що не має нічого спільного з наукою, вдається й Ю.Шевельов", мовляв, Ю.Шевельову, "можливо, хоча б для зовнішньої пристойності слід було б уникати лайок", "взагалі Ю.Шевельов уміє легко міняти і обличчя, і голос, і прізвище", "нау­кова дискусія не до вподоби Ю.Шевельову. Він надає перевагу зви­чайнісінькому цитатовисмикуванню з наступним перекрученням або голослівним запереченням думок і концепцій авторів статей, надру­кованих у журналі "Мовознавство", "Ю.Шевельов з такою ж запо­падливістю служить сучасним силам реакції, з якою він описував у 1941-1942 рр. "подвиги" фашистської вояччини і прислужувався їй", "таке наукове і політичне обличчя "головного авторитета" буржуазно-націоналістичного мовознавства Ю.Шевельова", "як і слід було чекати, наша характеристика перекинчику Шевельову не подобається", Ю.Шевельов – "зрадник батьківщини", "український буржуаз­ний націоналіст – людина без совісті, честі, людина, для якої батьківщина – предмет брудних спекуляцій", "що ж до суто "мовознавчих" проблем, які намагається нав'язати радянській лінгвістиці гітлерівсь­кий прихвостень, то від них за версту відгонить неуцтвом і ретроград­ством", "українським мовознавцям давно вже відомі істини, в яких плутається Ю. Шевельов та ще декілька невігласів» тощо [10; 22 – 40]. Найцікавіше те, що "критикани-сміливці" не були у спромозі відкрито стати на прю з такою надто великою для них науковою вели­чиною, як Юрій Шевельов, і тому заховалися за псевдо Тарасюк, до того ж жіночої статі. Хто ж тоді виявляє зневагу до наукових націо­нальних авторитетів? Невже автори "Українського правопису"-1999? Ні, не вони. А хто? Тарасюки та їхні нащадки. "Тарасюківщина" має зникнути на нашій землі, як шкідливий бур'ян. А Тарасюкові пора вже вийти з темені на світло і вибачитися перед українським мово­знавством і українським народом.

Тільки в незалежній Україні ім'я Юрія Шевельова здобуло висо­ку шану. Він став іноземним членом Національної академії наук Ук­раїни, лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка і членом Української національної комісії з питань правопису при Ка­бінеті Міністрів України. Він був дійсний член і почесний президент УВАН (Української Вільної Академії Наук), дійсний член Науково­го товариства ім. Т.Шевченка, почесний доктор Альбертського (Ка­нада), Люндського (Швеція) і Харківського університетів. Це вида­тний учений у світовому вимірі. Відходячи у вічність, Юрій Шевель­ов залишив нам багатющий і багатогранний творчий доробок із фундаментальних проблем українського мовознавства, славістики, літе­ратурознавства, есеїстики та культурології. Після десятиріч заборон і цькувань творчість видатного вченого повертається в духовний простір нашої Держави. Талановитий син України Юрій Шевельов своїми численними студіями невтомно розширював обрії українського мово­знавства і виводив його на світову просторінь.

Велику неправду сіє академік Віталій Русанівський, коли просто­рікує, що авторів проекту "Український правопис"-1999 вирізняє зне­вага до великих авторитетів у письменництві й мовознавстві, зокрема "зрештою, того ж" (за висловом В.Русанівського) Юрія Шевельова. Принагідно нагадаємо Вам, пане академіку, як висловився незабутній Юрій Шевельов про проект "Українського правопису" за редакцією члена-кореспондента НАН України Василя Німчука. Він сказав, що цей правопис "не ідеальний, але це найкращий варіант з усіх запропонованих" [15: 128].

Академік Віталій Русанівський вважає, що "треба згадати й про те, що ніхто ніколи офіційно не створював так знаної "вужчої групи" у складі затвердженої Кабінетом Міністрів України (Комісії. – І.В.) для підготовки цього "Проєкту" (за редакцією В.В.Німчука. – І.В.) [6: 98]. Так, треба згадати В.Русанівському про об'єктивні та суб'єктивні чинники, унаслідок яких постала потреба створити проект "Ук­раїнського правопису"-1999 за редакцією члена-кореспондента НАН України Василя Німчука. Пригадаймо всі деталі й передумови цього процесу. Пригадаймо, що за національно-державницького руху було заявлено на І Міжнародному конгресі україністів (27 серпня – 3 вересня 1990 року) про потребу створення єдиного для всіх українців світу правопису. Уряд України 15 червня 1994-го року своєю постановою затвердив склад Української національної комісії з питань пра­вопису при Кабінеті Міністрів України, до якої увійшли й мовознавці діаспори. Комісія мала підготувати нову редакцію "Українського пра­вопису" до кінця 1996-го року. Вона завершила обговорення підго­товлених робочою групою матеріалів. Здавалося, що незабаром нову редакцію "Українського правопису" буде прийнято. Але на засіданні бюро Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН Украї­ни в листопаді 1998-го року з'ясувалося, що опрацьованого тексту нової редакції "Українського правопису" не підготовлено. Тому бюро відділення доручило Інститутові української мови НАН України за­вершити працю над новою редакцією "Українського правопису". Уна­слідок цього наприкінці літа 1999-го року і побачив світ "Українсь­кий правопис (проект найновішої редакції)" за редакцією члена-кореспондента НАН України Василя Німчука.

Тепер з'ясуємо в академіка В.Русанівського питання про легітимність групи авторів (В.М.Русанівський (науковий редактор), Б.М.Ажнюк, С.Я.Єрмоленко, Н.Ф.Непийвода, О.О.Тараненко, Л.І.Шевченко, Л.Л.Шевченко), що причетні до створення "Українсь­кого правопису"-2003. Хто ж офіційно формував цю групу? Адже нова Українська національна комісія з питань правопису жодного разу не змогла зібратися на засідання з кількістю членів Комісії, необхідною для визнання цих засідань правочинними. Попередня ж Комісія при Кабінеті Міністрів України, затверджена в червні 1994-го року і роз­формована на початку 2002-го року за клопотанням В.Русанівського і його прихильників, на першому засіданні в листопаді 1994-го року офіційно визначила склад робочих груп для підготовки частин (розділів) нової редакції правопису. У новосформованій 2002-го року Комісії такої необхідної акції (тобто затвердження складу робочої групи) – через відсутність кворуму – не було. У чому полягає легітимність групи авторів "Українського правопису"-2003?!

Цікаво порівняти кількісний і якісний склад двох робочих груп, які готували проект "Український правопис"-1999 за редакцією члена-кореспондента НАН України Василя Німчука і проект "Українсь­кий правопис"-2003 за редакцією академіка НАН України Віталія Русанівського. До групи науковців, авторів проекту "Український правопис"-1999, увійшло 10 осіб: член-кореспондент НАН України, професор, доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАН України В.В.Німчук (керівник проекту); член-кореспон­дент НАН України, професор, доктор філологічних наук Г.П.Півторак; професор, доктор філологічних наук К.Г.Городенська; старший науковий працівник, кандидат філологічних наук С.І.Головащук; професор, доктор філологічних наук В.В.Жайворонок; академік Ака­демії педагогічних наук України, професор, доктор філологічних наук А.П.Грищенко; професор, доктор філологічних наук Н.Ф.Клименко; академік Академії наук вищої школи України, професор, доктор філо­логічних наук О.Д.Пономарів; професор, доктор філологічних наук Н.І.Тоцька; член-кореспондент НАН України, професор, доктор філологічних наук І.Р.Вихованець. Керівник проекту "Український правопис"-1999 В.В.Німчук – широко знаний в Україні й у слов'янсько­му світі дослідник історії української мови, діалектології, лексикології, лексикографії, словотвору, ономастики, глотогенезу та інших галузей українського, слов'янського та загального мовознавства. Професорка Ніна Клименко – авторка численних праць із словотвору української мови, морфології, словникарства та елліністки. Професор Олександр Пономарів відомий в Україні та поза її межами вагомим доробком у галузі культури та стилістики української мови й елліністики. Про­фесорка Ніна Тоцька належить до першорядних знавців фонетичної системи української мови. Інші члени робочої групи також репрезен­тують важливі наукові напрямки в сучасному українському мово­знавстві. Про всіх авторів проекту "Український правопис"-1999, їхній творчий доробок можна довідатися в енциклопедії "Українська мова" (К., 2000).

Групу авторів проекту "Український правопис"-2003 репрезенто­вано меншою кількістю знаних мовознавців-україністів. Сюди увійш­ли 7 осіб: керівник проекту академік НАН України В.М.Русанівський; доктор філологічних наук Б.М.Ажнюк; професор, доктор філологічних наук С.Я.Єрмоленко; доктор філологічних наук Н.Ф.Непийвода; професор, доктор філологічних наук О.О.Тараненко; доктор філологічних наук Л.І.Шевченко; кандидат філологічних наук Л.Л.Шевченко. Деякі з них «прославилися» не вельми доброчинними справами. Наприклад, професор О.О.Тараненко відомий в Україні як особа, причетна до руйнації Лексичної картотеки української мови нашого національного скарбу. Він цей скарб спровадив на гори­ще. Професорка Світлана Єрмоленко за часів тоталітаризму активно воювала з так званими діалектизмами й застарілими словами, нерідко повчала перекладачів, як треба використовувати мовні засоби.

Насамкінець загальна оцінка проекту «Український правопис»-2003 за редакцією В.М.Русанівського. Цей проект слабкий з науково­го погляду. В ньому не виявлено достатньою мірою знання засад ук­раїнського правопису, зокрема фонемного (фонематичного) принципу як визначального, а також розуміння особливостей фонологічної і граматичної структур сучасної української літературної мови, їхньої відмінності від російської мови. Підкреслимо також, що проект "Ук­раїнський правопис"-2003 позбавлений ознак нової редакції. Це фак­тично повторення чинного, 4-го, виправленого й доповненого, видання "Українського правопису", видрукуваного 1993-го року, навіть з деяким поверненням до 2-го видання (1960-го року) стосовно право­пису слів іншомовного походження. У такому разі постає закономірне питання: в чому виявляється "авторство" учасників проекту "Украї­нський правопис"-2003? У збереженні засад попереднього правопису 1993 року?! А як тоді бути з обіцяною громадськості новою редакцією правописного кодексу?

Повернемося на кілька хвилин і до обставин морального плану. Академік Віталій Русанівський акцентує увагу на тому, що не хто ін­ший, як він, заявив на І Міжнародну конгресі україністів (27 серпня – 3 вересня 1990-го року) про потребу створення єдиного для всіх ук­раїнців світу правопису. Додамо: не хто інший, як академік В.Русан­івський, зініціював виведення зі складу Комісії всіх мовознавців діа­спори, навіть одного з найвидатніших українських філологів академ­іка Юрія Шевельова, нині покійного. Виведенням мовознавців діаспори та знаних мовознавців незалежної України зі складу Комісії й уведенням до неї осіб, абсолютно не причетних до мовознавства, засвідчено те, що В.М.Русанівський боїться наукової дискусії і праг­не зберегти в недоторканності чинний правопис.

Лихо також у тому, що у правописних справах закріпилася монополія В.Русанівського на «істину». Він стояв біля керма мовознавства за тоталітаризму і всіляко намагається зберегти цей статус і в незалежній Україні. Статус статусом, але навіщо гальмувати поступ сучасного українського мовознавства та назрілу потребу правописних змін?! Розуміємо, що важко відмовитись від великих накладів орфографічних та інших словників, у яких так бажано академікові В.Русанівському зберегти тоталітарну "цнотливість". Аби не вдаватися до інших характеристик В.Русанівського, пропонуємо прочитати есей незабутнього академіка Юрія Шевельова "Так нас навчали правильних проізношеній", де він це зробив набагато досконаліше й переконливіше [14: 241 – 260]...

А день прийдешній простує, готує необхідні зміни в незалежній Україні... Мають зникнути ненаукові пристрасті, непотрібна істерика довкола українського правопису. Настануть дні справжніх мовознавчих дискусій, незамуленого українського слова, його самобутнього вияву й у правописі...

1. Горняткевич А. Виступ // Український правопис: Так і ні. – К., 1997. – С. 41 – 44.

2. Иванова В.Ф. Орфография // Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – С. 350 – 351.

3. Німчук В.В. Проблеми українського правопису XX – початку XXI ст.ст. – К., 2002.  – 115 с.

4. Півторак Г.П. Правопис // Українська мова: Енциклопедія. – К., 2000. – С. 477 – 479.

5. Пономарів О. Український правопис у запитаннях і відповідях // Українська мова. – 2002. – № 4. – С. 107 – 114.

6. Русанівський В.М. Стосунок "Проєкту" до реального українського правопису // Мовознавство. – 2002. – С. 92 – 98.

7. Современный русский язык / Под общей ред. Л.А.Новикова. – 2-е изд., испр. и доп. – СПб., 1999. – 855 с.

8. Сучасна українська літературна мова / за ред. А.П.Грищенка. – 2-е вид.. переробл. і доп. – К., 1997. – 493 с.

 9. Сучасна українська літературна мова / За ред. М.Я. Плющ. – 2-е вид., переробл. і доп – К., 2000. – 430 с.

10. Тарасюк М.М. Проти націоналістичних фальсифікацій розвитку української мови. – К., 1973. – 53 с.

11. Український правопис (проєкт найновішої редакції). – К., 1999. – 340 с.

12. Український правопис (автори: В.М. Русанівський (науковий редактор), Б.М. Ажнюк, СЯ. Єрмоленко, Н.Ф. Непийвода, О.О. Тараненко, Л.І. Шевченко, Л.Л. Шевченко). – К., 2003. – 167 с.

13. Шевельов Ю. Про критерії в питаннях офіційного українського правопису // Український правопис: Так і ні. – К., 1997. – С. 68 – 76.

14. шевельов Ю. Так нас навчали правильних проізношеній // Шерех Ю. Поза книжками і з книжок. – К., 1998. – С. 236-280.