Максим Вакуленко. Про “складні” проблеми українського правопису (українська латиниця, запозичені слова та ін.). — К.: Курс, 1997. 31 с. — С. 10-14. http://www.philolog.univ.kiev.ua/Lingur/art_17.htm
“Правило дев`ятки” (а точніше — “виняток дев`ятки”) вимагає писати в запозичених загальних назвах після д, т, з, с, ц, ж, ш, ч, р, перед наступними приголосними, букву “и” на місці “і”: сигнал, динамо, принтер і т. д. — а не сігнал, дінамо, прінтер, як вимагає першоджерело. Внесли це “правило ” в українську мову 1913 року С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер, які складали свою “Граматику української мови” у Відні — на замовлення і кошти цісарського уряду — і “запозичили” його з польського правопису 1. Як зазначає дослідник історії українського правопису А. Москаленко 2, “Смаль-Стоцький... виступав проти загальновіломого та загальновизнаного твердження, що основою української літературної мови є норми південно-східного українського наріччя”.
Для київсько-полтавського діалекту, що ліг в основу літературної української мови, властиві зм`якшена вимова і звук [і]. Це відчутно навіть у порівнянні з російською вимовою: дірка — дырка, комарі — комары, різниця — разница, шість — шесть, скажіть — скажите, тільки — только, підіграти — подыграть, розігнати — разогнать, безідейний — безыдейный. На відміну від російської, в українському суфіксі -ськ- звук [с] м`який. А народна вимова часто змінює [и] на [і]: Ничипір — Чіпка, Димитрій — Діма, Михайло — Міша.
Виникнення в процесі розвитку української мови дієзного звука [і] (після того, як колишня “и” стала прочитуватися твердо) свідчить про її об`єктивну потребу в ньому та перспективну спрямованість на скорочення немилозвучної твердої вимови.
На жаль, поки що немає надійних фонетичних досліджень цього питання — адже звукоаналізом займалися досі виключно мовознавці, тоді як такі експерименти з дослідження звукових спектрів мали б проводити фахівці, тобто фізики.
Так, науково необґрунтованим є поняття “резонаторів” та пов`язаних із ними формант 3. Справді формантні частоти 300 Hz потребують мінімального (півхвильового) резонатора близько півметра довжиною. Хіба ми говоримо кишками? Частоті 2000 Hz відповідає мінімальний резонатор близько 8 см — це відстань від горла до підборіддя. То хіба язик не бере участі в мовленні? Тому й поняття про “тональність” 3 не узгоджується з дійсним станом речей. Показовою хибою такого довільного трактування звуків є те, що в класифікації “відстані” між приголосними однієї групи виявилися більшими, ніж між приголосними різних груп.
Та й артикуляція українського [и] досліджена ще недостатньо. поки мовознавці мудрують про ступінь піднесеності та про передність, практика подає зовсім інші приклади. Так, теорія співу вимагає виголошувати звуки так, щоб у ротовій порожнині утворювався якнайбільший об`єм — інакше, не буде повноцінного звучання. Ось чому співаки (також актори та диктори) артикулюють [и] як алофон заднього ряду. І така “задність”відображає історичну спорідненість українського [и] з латинським [u] (звук [у]): миша — mus (лат.), ти — tu (італ.). Таким чином, не тільки походження (з давньослов`янських [u] — переднього ряду — та ы — заднього ряду), а й сучасна вимова є підставою віднести український [и] до умовно середнього ряду — аналогічно 4.
З іншого боку, в процесі розвитку мови українська буква “і” стала варіюватися: прочитуватися з різним піднесенням і давати різну дієзність — в залежності від її місця , від швидкості мовлення, від діалекту та від інших чинників. Наприклад, деякі носії мови прочитують “і”дуже близько до “и” — тобто майже недієзно — у таких словах як “депутатів”, “хотів”, “закладів”, “потім”, “певні” тощо. Отже, цей звук має широкий діапазон алофонів, що покриває всі варіанти вимови цього звука в інших мовах.
А коли йде мова про твердість чи м`якість приголосних фонем, не слід забувати, що наступний голосний істотно впливає на попередній приголосний 4 — тому штучно їх розривати не можна.
Зауважимо, що можливість прочитувати приголо[і] свідчить на користь того, щоб вважати /і/ та /и/ різними фонемами.
Звуки [і] та [и] розрізняються не лише в кількох слов`янських мовах, а й у турецькій, ромській, еллінській (грецькій) 5 та ряді інших мов.
Таким чином, тенденція графічної заміни “і” на “и” фактично є кроком назад, оскільки “етимологізує” правопис на шкоду основній засаді української мови — фонетичності. Більше того, такий історичний “реверс” неминуче накидає російське написання: Аргентина, Братислава, Сингапур, Мадрид — та російську вимову (ж, ш, ц читаються твердо): Вірджинія, Вашингтон, Цицерон. Ось чому і тепер актуальні слова І. Франка 6: “Українці російські, привикши до російської мови і російського виговору букв, писали по-українськи завсігди з оглядом на цей виговір .., щоб при російському виголошуванню букв виходило вірно українське слово ”.
Недоречності позиційного розрізнення “і” та “и” також очевидні. Насамперед, фонетичний зв`язок між голосною та наступною приголосною нехтовно малий 5 — тому немає й підстав замінювати “і” на “и” перед частиною приголосних: таксі — таксист.
Що ж стосується виділення особливої групи приголосних, то в процесі становлення та розвитку української мови стверднення приголосних “дев`ятки” не відбувалося 1 — та й у сучасній мові вони пом`якшуються не рідше від інших 7. Отож, як зазаначив І. Огієнко, “цей польський спосіб писання по одних приголосних у, а по других — і, не має під собою жадного мійного наукового грунту” 1.
Недаремно мова довгі роки не приймала (і не приймає) чужого їй “правила”. Ані М. Грушевський, ані укладачі фахових словників періоду “українізації” (1918—1932) його не дотримуються і пишуть: теріторія, дінаміка, цітрустощо 1. Носії ж сучасної мовиохоче вживають форми “казіно”, “ділер”, “стріп-бар” як більш природні. Тай у справді, слово “ділер” і “ діло” — однокореневі.
“Українська радянська енциклопедія” (УРЕ) подає величезнукількість термінів, що традиційно пишуться з “і”, зокрема: сівапітек, сіда, сінди, сірхакпха, сіті. І таке вживання української “і” на місці “і” латинської тим більш доцільне, що дозволяє розрізняти “псевдоомоніми” різного походження крік (висохле річище) — крик, прімус(предмет) — примус, рібо- (перша частинаназви кислоти) — рибокомбінам.
“Виняток дев`ятки” просто незастосовний у тих запозиченнях, де відбулася заміна “е” на “и”: артіль, цісар, Лаврін тощо. Неможливо його дотриматися і в загальних назвах , похідних від абревіатур: стіфівець (від “СТІФ”). Цілком природно, що і складені слова пишуться тільки з “і”: безінерційний, безінформаційний, пресінформ, квазістаціонарний, зігнорувати, педінститут, будіндустрія. (Але й тут є винятки: дихлоретан, диграф.) Незручність “дев`ятки” виявляється ще й у тому, що нефахівцеві часто буває важко розділити слово на такі складові: джіу-джітсу, “Пепсікола”, адідасівський, сідіром (CD-ROM), маріхуана.
Показово, що цей немилозвучний і полонізаторський “виняток дев`ятки” почали активно вживати лише після сумнозвісних репресій 30-х рр. — адже він потужно сприяв витісненню української букви “і”, насаджуючи тим самим російські написання та вимову. А це чудово вкладалося в ідею “злиття мов і націй”. Ось чому ми з тривогою ставимося до будь-яких намірів розширити сферу застосування “правила дев`ятки” 8.
І, як це часто трапляється, нищення самобутності української мови (передусім, її фонетичних засад) дбайливо прикривається гучною “ультрапатріотичною” фразою. На жаль, в Україні так і не знайшлося відповідальних осіб, які змогли б протистоятицьому навальному натискові “диялекету” — незважаючи навіть на застереження відомих мовознавців, зокрема, Святослава Караванського 9.
І четверте видання “Українського правопису” подекуди більше скидається на правопис польський (з російським акцентом). Так, на стор. 101—102надибуємо приклади, переписані прямісінько з польського словника: Аргентина (Argentyna), Мадрид Madryt), Мексика (Meksyk), Сардинія (Sardynia), Сицилія (Sycylia), Скандинавія (Skandynavia), Сирія (Syria), Тибет (Tybet), Вашингтон (Waszyngton). Чим виправдати таке ускладнення правопису? Скидається на те, що укладачі 4-го видання більше переймалися підлаштовуванням під польський правопис, а не закономірностями розвитку української мови та звучанням першоджерела. Між іншим ,ті ж поляки записують назви Chicago, Chile, Singapur, Tirana згідно з першоджерелом. А наші “патрійотичні грамотії” тут їх “переплюнули”, замінивши “і” на “и”. Все ж ми трохи незалежні! (?)
Що ж стосується термінів, які традиційно писали з “і” — фортіссімо, бравіссімо тощо, — то від заміни “і” на “и” вони не лише набули “російського” вигляду, а й втратили виразність, притаманні мові-першоджерелу. Млявість і нудоту приносять “брависимо” з “фортисимо”. Де тут італійська експресія й темперамент? А якої величезної переробки потребуватиме УРЕ...
***
Отже, “правило дев`ятки”:
Без сумніву, треба дотримуватися чинного правопису. Але, як бачимо, подібні заплутані “правила” часто ставлять складні питання навіть перед мудрими й досвідченими вченими мужами. Тому, поспівчуваймо учням...
***
1. Максим Вакуленко. Російсько-український словник фізичної термінології / за ред. проф. О. В. Вакуленка. — К., 1996. — 236 с.
М. О. Вакуленко. Про переклад та запозичення чужомовних слів. / Вісник НАН України, 1995, № 11-12, с. 78-81. — С. 79.
2. А. Москаленко. Історія українського правопису (радянський період). — Одеса: Одеський університет, 1968. — 39 с. — С. 24.
3. Н. І. Тоцька. Сучасна українська літературна мова: фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. — К.: Вища школа, 1981, —183 с.
В. С. Перебийніс. Кількісні та якісні характеристики системи фонем української літературної мови. — К.: Наукова думка, 1970. — 272 с.
4. Л. В. Бондарко. Звуковой строй современного русского языка. — М.: Просвещение, 1977. — 175 с.
5. Максим Вакуленко. Російсько-український словник фізичної термінології / за ред. проф. О. В. Вакуленка. — К., 1996. — 236 с.
М. О. Вакуленко. Про переклад та запозичення чужомовних слів. / Вісник НАН України, 1995, № 11-12, с. 78-81. — С. 79.
М. О. Вакуленко. До правопису чужомовних географічних власних назв. / Вісник геодезії та картографії , 1996, № 1 (5). — С. 86-92.
6. М. О. Вакуленко. Про переклад та запозичення чужомовних слів. / Вісник НАН України, 1995, № 11-12, с. 78-81. — С. 79.
7. В. С. Перебийніс. Кількісні та якісні характеристики системи фонем української літературної мови. — К.: Наукова думка, 1970. — 272 с.
8. Український правопис / АН України, Ін-т мовознавства імені О. О. Потебні; Ін-т української мови. — 4-те вид., випр. й доп. — К.: Наукова думка, 1993. — 240 с.
А. А. Бурячок. Про концепцію нової (остаточної) редакції українського правопису. / Освіта, 1995, № 9-10 (27 вересня — 4 жовтня). — С. 8-9.
9. Святослав Караванський. Секрети української мови. — К.: Кобза, 1994.