Євген Тимченко. Desiderata в справі нашого правопису // Україна. – Київ, 1925. – Кн. 4. – С. 188 – 192.
Невдовзі мають відбутися наради в справі нашого правопису, що в теперішнім своїм стані несистематичности і непослідовности викликає справедливі нарікання в нашім громадянстві.
Коли справді має відбутись реформа, а не кластися латки на убогім жупані відомих "Правил", то учасникам нарад перш над усе треба погодитися на певних принципах реформи. Ці принципи мусять бути керуючим і міродайним чинником в переведенні дискусій і охороною перед тим, щоб ці дискусії не обернулися в боротьбу особистих уподобань та призвичаїнь з розвязанням питань мітинґово, більшістю голосів, без жадної системи, плановости та підставових умотивувань.
На наш погляд такі три принципи треба покласти в основу реформи, і всяку думу, що їм суперечить, треба згори відкинути без дискусії:
1. Кожному звукові (звуковому типові), належить щоб відповідала окрема літера, і щоб лічбі звуків дорівнювала лічба літер, инакше кажучи, щоб їх було не більше як звуків і не менше, і щоб одна літера не виконувала функцій другої.
2. В основі правопис має бути загально фонетичним, але в тих випадках, де ми діалектично маємо ріжні фонетичні варіанти, то віддавати перевагу тому, що удає правильну фонетичну еволюцію, а не є вислідом пізніших процесів анальогічних.
3. В правопису іноязичних слів віддавати знаками нашого письма як-найдостотніше їх вимову, коли на це дозволяють його графічні засоби, в противнім разі знаками, що найближче відповідають звукам того язика, що з нього запозичено слово.
З першим принципом вяжеться проблема нашої ґрафіки. Чи нам залишатися й надалі при "гражданці", чи перейти на латинку? Лишаючись при "гражданці", повстає питання, як її найліпше пристосувати до нашої мови, згідно з виставленим принципом, що проти його маємо такі хиби в теперішній ґрафіці:
На звуки дз і дж ми не маємо окремих знаків, звук j (й), то ховаеться в ліґатурах я, ю і в знаках ї, є, то виявляється в окремому знакові й (перед шелестівкою на початку і в середині слова та по голосівці в кінці слова). Літера ь не виражає жадного звука, а вказує тільки на палятальний відтінок попередньої шелестівки. Ту саму функцію виконують так само літери я, ю, ї, є, що разом з тим мають і другу функцію відзначати два звуки j + a, j + у, j + і, j + е, себ-то цілий склад. Ці їх дві функції не що йно утрудняють ґрафіку зайвими правилами, а мають ще й ті хиби, що
1. затемнюють морфольоґічну суставність слова: б'ю або бю, бою, боїще = бj-y, бoj-iщ,e.
2. спричинилися до відомої ріжноманітної умовности в означенні груп: губний + j (бja, бje, бji, бjy, вja і т. д.), як це ми маємо в таких написаннях як бя, бє, бю, вя, вю і т. д., б'я, б'ю, б'є і т. д., бъя, бъю, бъє, навіть бья, бьє, бью і т. д., і нарешті
3. з науково-педаґоґічної сторони викликають надзвичайно шкідливе (з нього часом не можуть виборсатися навіть фахові фільольоги) змішування в свідомости літери зі звуком ба навіть зі складом через те, що знаки я, є, ї, ю, в теперішнім уживанні асоціюються цими трома моментами.
Ліґатура щ править за літеру двом шелестовим звукам ш і ч.
Літера і виконує теж дві функції, то відбиваючи звук і (з колишніх о, е, ѣ, перед j і по j, та з иji в наслідок стягнення) і звук и (на початку слова з винятком невідомо чому позиції перед н, в слові хіба, та в випадках діалектичної анальоґії: тіні, відомості, і т. ин.).
Всі ці ґрафічні недокладности і непослідовности дасться легко усунути в такий спосіб:
1. Для звуків дз, дж, приняти знаки сучасної наукової транскрипції.
2. Знак щ викинути.
3. Звук j, що відіграє в українськім, як і в инших словянських язиках таку важну і самостійну ролю, потрібує конче означення у всіх його позиціях спеціяльним знаком. Історично виробилося таке означення знаком й, модифікацією знаку и, хоч в інтересах зближення з латинкою, що у нас спостерігаеся з XVI віку, і ідучи за прикладом сербів, та маючи прецедент в ґрафіці Драгоманова і проєктові М. Тулова (Филологическія Записки 1879, IV – V) можна б сміло упростити його в j, себ-то приняти модифікацію літери і, тим більше що ліґатури я, ю постали з іа, іƔ, себ-то і перед голосівками виконувало функцію j. Таким чином замість теперішніх написань я, моя, є, моє, її, його, Юрко, мою можна б писати і просто і одноманітно: ja, мoja, je, мoje, jiji, joгo, Jypко, мojy.
4. Що до способу відзначати палятальний відтінок шелестівки, то в цім питанні ми маємо досі два проєкти, оден Драгоманова, що на це вживав літери ь: дьадьо, ньухати, тьагти, синье, день і т. ин.; другий М. Тулова, що перед голосівкою відзначав мякість шелестівки знаками я, ю і т. д., а перед шелестівками і в кінці слова значком '; і пише сяjе, ден'. В проєкті Драгоманова та перевага, що він дає на оден спосіб відзначати мякість шелестівки, тим часом як Тулов на два. За те Тулівський проєкт має ту перевагу, що не дуже порушує традиційні звички, а разом з тим знакам я, ю, є, ї надав тільки одної функції виражати мякість шелестівки перед голосівками а, е, і, у, щоб виразити ту мякість перед о, Тулов уживає знаку ё (кращеб уживати знаку ö, напр.: лöх).
Драгоманівський спосіб відзначати мякість шелестівки перед голосівками з винятком о у нас не прищепився. Причина цього лежить не тільки в забороні від рос. цензури, не тільки в тім, що ця система занадто порушала ґрафічні звички, засвоєні так в росийській школі, як і дотогочаснім українськім писанні, і не тільки в тім, що бракувало впливового й багатого на засоби видавництва, що масою б своїх видань призвичаїло громадянство до нової ґрафіки, а також і в естетичнім і утилітарнім моменті: часте написання знаку ь неприємно вражало око і тамувало самий процес писання.
Розвязати це питання здається нам що можливо в двох напрямках: в строго науковім, себ-то означувати мякість в оден спосіб у всіх позиціях, напр. значком ', або компромісовим, але практично може догіднішім способом Тулова — перед голосівками я, ю, є, ї, ö, а перед шелестівками і в кінці слів значком ', або навіть літерою ь.
5. Літери и треба б писати у всіх тих разах, коли вона відбиває давні звукі, що відзначалися знаками и і ы, а значить і на початку слів і в злучникові і, і в слові хіба, і в формах родового, датного та місцевого відм. одн. і іменового та причинового множ.: печи, відомости і т. ин., а літери і писати тільки тоді, коли вона відбиває звук і з колишніх довгих ê, ô, ѣ перед j і по j, та в стягнених формах, одже піч – печи, ніс — носа, дід — діда, jix, Pocija, добрі з добриjі. В ґрафіці Желехівського слушно розріжнялося і з о і ї з ê, ѣ, бо перед і з о шелестівка не мягчиться, тим часом як перед і з ê, ѣ вона мяка. Тулов замість знаку ї, пропонував і, а замість і знак ú, і писав нúс – носа і ніс — несла. З наукового погляду ці відтінки, що підносяться до двох цілком відмінних звуків і мають ріжні рефлекси в живій сучасній мові належало б заховати і в ґрафіці нашій. Противники цього вказують на ніби практичну недогоду, бо в деяких діалектах звуки і і ї поміщалися в вимові; але викидом ї практичні трудности може й не усунуться, бо постане ґрафічне плутання і і и в таких випадках як ніс – носа, сіль – соли і т. ин.
Виходячи з другого принципу, гадаю, належить щоб у нашім правопису відбилася фонетична засада, як вислід історичної еволюції, напр., ми повинні писати: чорнобривий, тривога, дрижати, гирло, глитати, а не чорнобрівий, трівога і т. д. на тій підставі, що тут звук и розвинувся з складотворчих р і л, а не з о і е як гадає Лаїк прирівнюючи наші форми до росийських і даючи останнім примат.
Далі: через заник слабих ъ, ь в українськім постали нові групи шелестівок, що не їх було давніше, і вони мали свій одмінний розвиток. Так, коли через зникнення ъ, ь стикалися дві однакової артикуляції замкнені шелестівки, то вони упрощувалися в одну, напр.: пjадесят, шісьдесят, девjадесят, з njaть десят, шісьть десят і т. д.; мjакиj, мнякиj з мjакъкии.
Коли стикаються два спіранти близької (зубний і палятальний) або однакової артикуляції, і при тім другий спірант перед шелестівкою, то перший уподібнюється в артикуляції другому, а другий при тім зникає, напр.:
сьс, шьс>сь: руський з русьский, міський з місьский, а це з містьский, товариський з товаришьский, чеський з чешьский, наський з нашьский і т. ин. зьс, жьс>зь: кавказький з кавказьский; вразький з вражьский, музтво (музьтво) з мужьство, мнозтво з множьство (форми: мужество, множество, церковно-книжні). Різдво з рожьство через ступінь розство>розтво>роздво (т між двома голосними перейшло в голосний д). А в тім разі, як за другим спірантом стоїть голосівка, то звичайно він заховується, напр.: ссати з съcати.
Коли стикаються зубні, замкнений і спірант, то утворюється відповідний африкат; так, напр.:
тс (т'с') > ц (ц'): багацтво з багатьство, багацько з багатьско, брацтво з братьство, діцький з дітьский, свіцький з світьский; дванацять з дванатьцять, а це з дванадьсять.
дc (д'с') > дз (д'з') внаслідок асиміляції с попередньому д: сусідзтво з сусідьство, сусідзький з сусідьский.
Коли африкат ч себ-то тш, стикається з замкненим т, то утрачує перше т (себ-то замик), і група упрощується в шт: поштивий з почьтивий (потштивий).
Група ст + шелестівка, з винятком груп стр (страх) і почасти стк з стьк (хустка, пустка, кістка, але невістка; в словах як пустка і т. д. т затримується певно під упливом форм споріднених: пустий, хустка і т. п.) упрощується в с + шелестівка, напр.: скло з стькло, щасливий з щастьливий; пісний з пістьний, вісник з вістьник, шісьнацять з шестьнадьсять.
Д зникає, як середній член тришелестової групи, з винятком груп здр і здв напр.: кожний з кождьний, пізно з поздьно, милосерний з милосердьний. В групі здк, під упливом споріднених форм д звичайно затримується, напр.: гвіздка́ з гвоздька́, хоч діалектично гвізка́.
В зникає між двома шелестівками, напр.: півтора з пів-втора (полъвтора), перший з первший (пьрвьший), черцю з червьцю, обjазати з обьвjазати, зjалити з звjалити, обітріти з oбвjітрити (обв ѣтрити), звязати з зjазати, а це з съвjазати і т. ин.
Л зникає в групах слн, сльск, напр.: умисний з умисльний, Радомиський з Радомисльский.
Н зникає в групах знл, знк, рнц, рнч, напр.: боязливий з боязньливий, боязкий з боязнький, черця з черньця (при ченця), горця з горньця (при горнець), черчик з черньчик (при ченчик).
Коли стикаються с, з з ч, або ш, ж з ц, або т з ч, або ж, ч з ц, то перший звук уподібнюється другому в артикуляції і діалектичне в фонації. Уподібнення в артикуляції як загальноукраїнське, мусіло б увіти в правила правопису; напр.: крашче з красче, вужче з вузче, jіжджу з jізджу, касці з кашці; нізці з ніжці, очче з отче, кацці з качці.
Пом'якшення ш, ж, ч, що ми достерігаємо в деяких формах діалектично, не повинно б мати місце в правилах загальноукраїнського правопису.
Виходячи з третього принципу не слід би писати ла, ло, лу, в іноязичних словах запозичених пізніше XIV віку. Це тим, що наше ль, ближче до l ніж велярне л, а з другого боку і вухо українське приймає чуже l як ль, тим часом як російське як л; довід на це в людових запозиченнях з инших язиків, напр.: блякавз, ляда, ляк, лямпа, лямпарт, плян, пляц, баляси, білет, шпалери, холера, льоник, льос, льох, люнт, люшня, плюндрувати, літера, публіка, Ліберія, лібра, літра, салітра, баль, рашпель, дишель, шальвія, і навіть стодоля при пл. stodoła, паляц (Чуб. II, 167) при пл. pałac.
Одже закінчуючи наші desiderata ми ще раз заакцентовуємо, що в нашім правопису мусять найти собі місце загально-українські фонетичні зявища. В правопису фором, що мають говірково ріжні варіанти, треба дати перевагу, на наш погляд тим, що удають фонетичний розвій, а не анальогічні утворення. Так, напр.: треба б дати перевагу формам: синови проти синові, печи у всіх відмінках, де це и з колишнього и і т. ин.
Що ж до питання, чи писати ся разом з дієсловом, чи ні, то це питання ґрафіки, значить цілком конвенціональне, річ ґрафічних звичок: в цьому ми можемо піти або з усіма иншими словянами, або тільки з росіянами. Ідучи з росіянами, треба б вияснити, між иншим, як писати годило б ся чи годилобся, чи українець мусить переробляти свою форму цього виразу на подібну до російської: годилося б?