Тарас Марусик «Дзеркало тижня. Україна» №31, 02 Вересень 2011, 21:29
У Верховній Раді зареєстровано законопроект народних депутатів фракції Партії регіонів Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка «Про основи державної мовної політики». Документом пропонується надати статус регіональної російській мові в 13 регіонах України.
Коментуючи появу цього законопроекту, спікер парламенту Володимир Литвин назвав його конфліктним і підкреслив, що вітає необхідність розвитку регіональних мов, але не за рахунок української, «бо те, що пропонується, часто несе загрозу для української мови».
Проблеми захисту та розвитку державної мови — турбота не суто українська. Тим актуальнішим є вивчення досвіду інших держав у цій сфері. Пропонована увазі читачів публікація знайомить з тим, як подібні проблеми вирішуються у Франції.
Впродовж не одного століття Франція була і залишається піонером, принаймні на нашому континенті, послідовного запровадження твердої мовної політики, спрямованої на захист своєї мови. У новітній історії вона справила неабиякий вплив на мовну політику деяких європейських держав, зокрема й наших сусідів, особливо після гарячих дебатів, які передували ухваленню чинного нині закону про вживання французької мови 1994 року. Щоб збагнути гостроту й напругу мовних дискусій у тогочасному французькому політикумі та суспільстві, необхідно зробити екскурс в історію.
Політичну вагу Французької держави у мовній сфері можна пояснити історично. Ще задовго до перших мовних указів кінця XV століття відбулися дві знакові події у Франкській імперії (прародичці сучасних Франції та Німеччини).
Перша подія сталася в місті Тур у 813 році, де церковний собор ухвалив рішення, щоб проповіді виголошувалися не латиною, а сільською (народною) романською мовою (lingua romana rustica, давньофранцузька мова) або тевтонською (lingua theodisca, давньонімецька мова). Це одне з найдавніших свідчень того, що місцевий люд вже не розмовляв і не розумів латинської мови.
Друга подія належить до 842 року і пов’язана з прагненням двох братів — Людовика Німецького та Карла Лисого — покласти край міжусобній боротьбі. На ринковій площі Страсбурга королі східної та західної частин імперії франків присягнули одне одному на вірність і разом зі своїми військами виголосили клятви, що увійшли в історію як «Страсбурзькі клятви». При цьому Карл говорив по-тевтонському, щоб воїни Людовика могли його зрозуміти, а Людовик — відповідно, по-романському. Відтак клятву проголосили війська: кожне — своєю мовою. «Страсбурзькі клятви» стали одним із найдавніших свідчень розпаду єдиного латиномовного простору. Французи вважають текст цього документа найдавнішою пам'яткою французької мови.
Тут необхідні деякі пояснення. На думку мовознавців, французька мова (як і інші романські) — молода й налічує приблизно 1200 років. Історичні обставини та економічні зв’язки започаткували політичний і мовний поділ по лінії «північ—південь». Північний варіант давньофранцузької мови (langue d’oїl) формувався з ґалло-романських діалектів, суміші кельтських говірок ґаллів і народної латини під деяким впливом давньонімецьких діалектів, а південний варіант давньофранцузької мови (langue d’oc) — більше на базі народної латини. Процес розмежування тривав кілька століть. Можливо, тому від «Страсбурзьких клятв» до створення першого визначного твору французької літератури — «Пісні про Роланда» — мине ще три століття.
Обидва мовні варіанти складалися більш як із десятка діалектів кожен: північний варіант давньофранцузької мови (langue d’oїl) об’єднував анжуйський, бурґундський, валлонський, лоренський (лотаринґський), нормандський, пікардійський, діалекти провінцій Іль-де-Франс (паризького регіону), Пуату, Франш-Конте, Шампань; південний варіант давньофранцузької мови (langue d’oc) — ґасконський, каталонський, ланґедоцький, лімузенський, овернський, провансальський, савойський, діалекти провінцій Дофіне, романдських провінцій Швейцарії. Саме північний варіант ляже в основу сучасної французької мови. До речі, назви для цих мов упровадив Данте Аліґ’єрі у своєму незавершеному трактаті De vulgari eloquentia («Про народне красномовство»), писаному латинською мовою на самому початку XIV століття. За способом вимовляння стверджувальної частки «так» він поділив ці мови на lingua d’oїl (французька мова), де ця частка звучала як oїl, lingua d’oc (окситанська мова), і lingua de si (італійська мова), де вона мала, відповідно, інші звукові оболонки — oc та si.
Приблизно тоді ж, на межі XIІІ і XIV століть, діалект паризького регіону бере гору над іншими діалектами langue d’oїl й отримує назву французької мови. Відбувається її поступове становлення як мови королівського двору, якою починають складати перші поодинокі документи.
Перший етап мовного регулювання
За висловом французького історика Фернана Броделя, Франція — це звичка до спільного життя. Не останню роль у витворенні такої звички з усієї протофранцузької багатоманітності зіграло мовне законодавство, яке на території сучасної Франції налічує понад п’ять століть. Його роль у формуванні мовної єдності, а відтак перетворенні цієї єдності в національну державу французів, неоціненна.
Франція однією з перших замахнулася на фортецю латинської мови. Перші акти стосувалися в основному судових справ. Муленcький указ (Ordonnance de Moulins), виданий королем Карлом VIII у 1490 році, був спрямований на південні території, Ланґедок. Тоді там побутували три мови: латинська, окситанська або ланґедоцька, і тодішня французька. 101-ша стаття цього указу встановила норму, відповідно до якої свідчення, взяті у свідків, повинні реєструватися «французькою мовою або рідною».
Згідно з Ліонським указом (Ordonnance de Lyon) 1510 року, виданим королем Людовиком ХІІ, «усі розслідування… провадитимуться народною мовою та мовою місцевості, в якій проходитимуть згадані кримінальні процеси і розслідування, інакше вони не матимуть жодного наслідку і значення».
У 1531 і 1535 роках наступник Людовика ХІІ, його двоюрідний брат Франциск І поширює дію цього указу на Ланґедок, Ґренобль і Прованс. Окремо зазначається, що нотаріуси зобов’язані використовувати «народну мову договірних сторін».
Ці королівські акти мали значення у зв’язку не лише зі зменшенням впливу латинської мови, а й поступовим поширенням langue d’oїl (французької) на нові території, оскільки королівська адміністрація через об’єктивні обставини послуговувалася дедалі унормованішою мовою. А на території langue d’oc (діалектів окситанської мови) унормуванням спільної мови ніхто не займався. Як зазначить наприкінці XVIІІ століття письменник Антуан Рівароль, незважаючи на те, що цими діалектами, зокрема провансальським, творилася література, південь Франції не зміг конкурувати з північчю, тому що не мав столиці й короля. Порівняймо динаміку співвідношення різномовних королівських актів стосовно Ланґедоку у два суміжних історичні періоди: якщо з 1350 по 1390 роки їх було видано 22 французькою мовою і 100 — латинською, то з 1390 по 1450 — вже 75 французькою і лише 18 латиною. Окситанською ж за згадані періоди — жодного.
Зрозуміло, що французькими королями рухала не так любов до французької мови, як політичний розрахунок, бажання мовно об’єднати території довкола одного центру. Тож не випадково в 1528 році Франциск І висловив намір оселитися в Парижі і перенести туди свій двір.
Указ Вілле-Котере і його значення для утвердження єдиної мови
Указ Вілле-Котере (Ordonnance de Villers-Cotterets), підписаний 1539 року королем Франциском І, став засадничим щодо першості і винятковості французької мови в середньовічній Франції. І хоча в цьому документі майже 200 статей, він став знаменитим своєю 111-ю мовною статтею під назвою «Проголошувати і складати всі акти французькою мовою». У попередній, 110-й, статті, яка обґрунтовує зміст наступної, сказано, що розпорядження мають бути ясними і зрозумілими. «І оскільки такі речі стаються дуже часто щодо розуміння латинських слів, використовуваних у розпорядженнях, — зазначено в 111-й статті, — ми хочемо, щоб відтепер усі розпорядження та інші судові процедури, які виходять чи з нашого монаршого двору, чи з інших, підлеглих нам, і нижчих, а також книги записів, розслідування, договори, доручення, вироки, заповіти та інші юридичні і судові акти або пов’язані з ними, проголошувалися, складалися і видавалися сторонам рідною французькою мовою і не інакше».
Своїм указом, який став завершенням першого етапу мовного регулювання у Франції, король Франциск І підніс до рівня загальнонаціональної мови langue d’oїl. Тим часом французька мова вже частково завоювала міста, а ареал поширення langue d’oc (діалектів окситанської мови) поступово скорочувався до містечок і сіл. Цей важливий історичний документ підкріпив рух до мовної централізації шляхом витіснення латинської мови і, певною мірою, окситанської (хоча в цьому акті прямо про окситанську мову не згадується), а також посприяв зміні ментальності суспільства, адже йшлося про мову королівського двору.
Відтоді активізувався процес творення літературного, наукового, адміністративного й інших стилів мови. В суспільстві стала поширюватися нова мовна ідеологія. Старша сестра короля Франциска І Маргарита Наварська вважала за обов’язок писати свої літературні твори французькою мовою. Тоді з’являються видання з різних галузей французькою. 1511 року вийшла перша наукова праця Шарля де Бовеля «Геометрія французькою мовою» (Geometrie en francoys). До середини XVI століття французькою було написано чимало книжок із хірургії, анатомії, гінекології, природознавства, ботаніки, про життя птахів і риб, трохи пізніше — перший твір з мінералогії Бернара Паліссі.
Крім оригінальних творів, широко заохочуються переклади французькою з давніх мов. У 1529 році Франциск І запровадив спеціальну посаду королівського друкаря. Ним став автор першого твору французькою мовою, присвяченого друкарству та правилам використання різних шрифтів у оформленні книжок, художник-гравер Жоффруа Торі. 1543 року король створив нову посаду з трохи задовгою назвою «королівський друкар з ушанування французької мови». Відтоді кількість видань французькою істотно зросла, хоча латина продовжувала домінувати. До 1550 року кількість книжок, виданих латинською мовою, становила 80%, а через 25 років — уже 50%. На той момент виявилося, що друкувати французькою ставало рентабельніше, бо дедалі менше людей могли читати латиною.
Французька мова проникає в ще одну цитадель латини — вищу школу. 1530 року, до ухвалення указу Вілле-Котере, Франциск І підтримав ініціативу заснування нового навчального закладу — «Королівського колежу» (College Royal), в якому запровадив посади «королівських лекторів» (lecteurs royaux). Сьогодні це «Колеж де Франс» (College de France), один із найпрестижніших вищих навчальних закладів Франції. На відміну від Сорбони, в якій панувала латина, тут лекції з філософії, математики, інших дисциплін читали також і французькою мовою.
Полем боротьби з латиною у XVI столітті була й церква. Богослови, які порвали з католицизмом, вважали нормальним, коли люди можуть читати Євангеліє рідною мовою, а не повторюють, як папуги, незрозумілі слова та фрази. Французький теолог-протестант, релігійний реформатор Жан Кальвін (Кальвен) радикально змінив мовні відносини між церквою і народом. Чимало своїх творів він написав французькою мовою, брав участь у перекладі Біблії французькою. Свою головну працю «Напучення в християнській вірі» опублікував спочатку латиною в 1536 році, а через п’ять років видав її французькою мовою у власному перекладі. Саме завдяки Кальвіну французька стала мовою протестантської церкви у Франції і частині Швейцарії, тоді як латина залишалася мовою католицької церкви.
Активні процеси творення єдиної норми викликали спроби унормувати мову. Перша граматика французької мови вийшла в Лондоні англійською мовою в 1530 році, а 1531 року Жак Дюбуа видав першу у Франції граматику французької мови латиною. В середині і другій половині XVI століття з’явилися ще кілька граматик, уже французькою, а також трактати «Про відповідність французької мови грецькій», «Про перевагу французької мови» тощо. В 1542 році Луї Меґре видав працю, присвячену реформі орфографії, однак цей задум не був реалізований — тоді ще не існувало жодної мовної інституції, яка б могла взяти на себе вирішення таких питань. Цікаво, що давню ідею спрощення правопису (як вимовляємо, так і пишемо) кілька років тому втілили ентузіасти на сайті Ortograf (http://www.ortograf.net/).
Через десять років після видання указу Вілле-Котере, 1549 року, французький поет, співзасновник поетичної групи «Плеяда» Жоашим дю Белле публікує трактат «Захист і прославляння французької мови» (La Deffence, et Illustration de la Langue Francoyse), що став літературним маніфестом «плеядівців». Мета маніфесту — реабілітація французької мови, «варварської і вульгарної», яка ще не досягла досконалості латинської, перетворення її у витончену й гідну шани шляхом удосконалення та збагачення рідної мови неологізмами, архаїзмами, спеціальною термінологією, пов’язаною з ремеслами. П’єр де Ронсар, ще один відомий поет-«плеядівець», закликав своїх співвітчизників вживати лише французьку мову. У своїй незавершеній епічній поемі «Франсіада» (1572 рік) він назвав французьку квітучою, живою і природною мовою, а латину — мертвою річчю.
Філософ і письменник Мішель де Монтень запевняв, що латина для нього як рідна, він її розуміє краще, ніж французьку, але вже сорок років не вживає її й не творить нею. Пізніше інші відомі мислителі Рене Декарт і Блез Паскаль продовжили закладати основи наукового стилю. Декарт думав також про реформу правопису, що «могло б дати чимало зручностей чужоземцям у вивченні нашої мови». У своєму творі «Міркування про метод» (1637 рік) він зазначив, що пише французькою — «мовою моєї країни».
У ту ж епоху вигранював французьку мову в своїй безсмертній прозі «Ґарґанґантюа і Пантаґрюель» Франсуа Рабле. Він на практиці випередив положення майбутнього маніфесту «Плеяди» про збагачення мови, і тепер його твори — чи не головне джерело для вивчення словника XVI століття.
Незважаючи на такі зусилля, французька мова дуже повільно поширювалася, особливо за межами Парижа, оскільки шкільної системи, в сучасному розумінні цього терміна, не було. Поодинокі школи існували переважно при церквах, викладання там велося місцевими діалектами, а читати навчали латиною. Тому в багатьох містах побутували дві, а іноді й три-чотири мови.
Розвиток французької мови у XVIІ — XVIІІ століттях
Творення літературно-писемної норми тривало у XVIІ столітті. 1631 року з’явилася перша щоденна друкована газета La Gazette de France французькою мовою. В 1665 році вийшло перше число найдавнішого європейського літературно-наукового видання Journal des scavans («Журнал учених»).
1635 року, з ініціативи кардинала Ришельє, було створено Французьку академію, покликану укладати словники і дбати про правопис французької мови. У першому статуті новопосталої установи записано: «Головна функція академії — працювати якомога дбайливіше і старанніше, щоб дати нашій мові певні правила, зробити її чистою, виразною та здатною тлумачити мистецтва і науки». Крім того, до її завдань належало створення риторики, поетики, граматики і словника. Цікаво, що риторика й поетика так і не були написані, а до граматики руки дійшли тільки через три століття — в 1932 — 1934 рр. Перше видання словника французької мови вийшло у 1694 році. Процес підготовки кожного видання розтягується на десятиліття. З 1986 року триває робота над дев’ятим виданням словника, останній том якого за планом має побачити світ у 2017 році.
Слід зазначити, що вплив Французької академії на мововжиток ніколи не був монопольним, а її словник — першим. Дехто вважає таким виданий за півтора століття до нього, 1539 року, «Французько-латинський словник» Робера Етьєна, в якому французькі слова витлумачені латиною. Офіційна ж історіографія пальму першості віддає граматисту і лексикографові Сезару-П’єру Ришеле. Його Dictionnaire francois... з дуже довгою назвою був виданий у 1680 році в Женеві. На відміну від надто пуристичного підходу академічного словника, П.Ришеле ввів так звану «низьку» лексику і вдався до спрощення правопису. В передмові до словника він зазначив: «Я уклав Французький словник, щоб бути корисним для освічених людей, які люблять нашу Мову».
Перше видання словника Французької академії випередив, правда — лише на чотири роки, ще один мовознавець Антуан Фюретьєр. Як її член він висловлював велике незадоволення повільністю створення академічного словника, а також відсутністю в ньому наукових, технічних і мистецьких термінів. Тому почав укладати власний словник й одержав дозвіл на його видання від короля Людовика XIV. Після того, як А.Фюретьєр опублікував частину словника, його виключили зі складу академіків. Повний варіант «Загального словника» (Dictionnaire universel) вийшов по смерті автора в 1690 році в Гаазі і певний час розповсюджувався у Франції підпільно.
Послідовна праця над унормуванням мови завершилася до середини XVIІ століття остаточним розмежуванням між усною народною мовою і літературною мовою аристократично-королівського «розливу». За руйнування цієї перегородки візьмуться наступні покоління французів, однак далеко не в кожній сучасній мові збереглася така різноманітність стилів і чітка розмежованість між ними, як у французькій.
Тим часом Париж поширював свій мовний вплив на нові території. Приєднання кожної нової провінції супроводжувалось указом про обов’язкове вживання французької мови або в державних актах (Беарн, 1621 р.), або в адміністративних установах (Фландрія, 1684 р.; Ельзас, 1685 р.; Русильйон, 1700 р.; Лотаринґія, 1748 р.; Корсика, 1768 р.).
Крім того, французька мова починає набувати в цей період міжнародного та дипломатичного статусу. Наведу кілька прикладів. Німецький філософ і математик Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц у своїх наукових працях часто послуговувався французькою мовою, з певного часу віддаючи їй перевагу перед латиною. Загалом половину праць він написав латинською, третину — французькою мовами. Раштатський мирний договір 1714 року, який поклав край війні за іспанську спадщину, був складений тільки французькою мовою. Після цього два століття, аж до Першої світової війни, французька залишалася мовою міжнародних документів. Французькою розмовляли чимало європейських монархів та їхніх дворів. У 1783 році Королівська академія наук Берліна організувала конкурс на тему: «Що спричинило універсальність французької мови?» Переможцями визнали німецького філософа Йогана-Кристофа Шваба (який, до речі, передбачив домінування у майбутньому англійської мови) і французького письменника Антуана Рівароля за його «Міркування про універсальність французької мови» (Discours sur l'universalite de la langue francaise).
У XVIII столітті королівська влада вже так не переймалася мовним облаштуванням територій, як упродовж двох попередніх століть. Літературна мова паризької аристократії і красного письменства поступово розходилася все далі й далі від столиці. Цьому, між іншим, сприяли такі інструменти централізації, як досить розгалужена, з охопленням сіл, мережа доріг хорошої якості, на що не шкодували коштів, та загальна військова повинність.
Велике значення для подальшого унормування мови мало видання першої французької енциклопедії, створеної під керівництвом Дідро та д'Аламбера між 1751 та 1772 роками. «Енциклопедія або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (Encyclopedie ou Dictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers) складалася з 28 томів (17 — тексту й 11— ілюстрацій). Базове видання, так зване «паризьке», з пізнішими додатками, налічує 35 томів. Про популярність «Енциклопедії» свідчить те, що перше видання мало наклад 4250 примірників, лише передплатників було 2250. У XVIII столітті тираж нечасто перевищував 1500 примірників. Щоб надрукувати цю багатотомну працю, знадобилися зусилля 1000 робітників упродовж більш як двадцяти років.
Метою укладачів «Енциклопедії» було подати всю сукупність тогочасних знань, а в мовному плані — відобразити розвиток словника з уведенням нових термінів. Це не могло не позначитися на лексикографічній роботі Французької академії, члени якої визнали можливим вживання неологізмів та спеціальних термінів у літературній мові. Крім того, дехто з академіків висловлював думку, що нормативне вживання має спиратися не лише на твори найкращих письменників, а й на живу, розмовну літературну мову.
Французька революція і мовна політика
Становище французької мови зміцнилося наприкінці XVIІІ століття, під час Французької революції. Правда, спочатку, у січні 1790 року, на пропозицію депутата Франсуа-Жозефа Бушета «публікувати декрети Установчих зборів усіма місцевими говірками, якими розмовляють у різних частинах Франції», розпочався переклад нормативних актів. Крім Парижа, були створені бюро перекладів у Бретані, Альзасі, Лотаринґії. Новий парламент, Національний Конвент, у 1792 році доручив навіть прискорити переклади. Одначе невдовзі від цього довелося відмовитися — з огляду на фінансові витрати і відсутність реального бажання зберігати місцеві мови. Після цього маятник хитнувся у протилежний бік.
Французька мова стає національним символом, який творить і «склеює» націю. Діячі Французької революції називають французьку «нашою мовою». Поширюються міркування, що термін «мова» — привілей французької, а решта говірок — жарґони або феодальні мови. На порядок денний виходять питання загальної початкової освіти.
У вересні 1791 року політик і дипломат, член Установчих зборів Шарль-Моріс де Талейран-Періґор пропонує парламентові запровадити школи в кожному муніципалітеті, щоб подолати нечувану для держави річ, коли «національна мова… залишається недоступною для такої великої кількості її мешканців». У своїй доповіді він був відвертим: «Початкові школи покладуть край такій дивній нерівності: мова Конституції і законів викладатиметься там усім; а маса зіпсованих діалектів, цих останніх залишків феодалізму, буде змушена зникнути: обставини це диктують».
1793 року Національний Конвент ухвалює два декрети з п’ятиденним проміжком між ними: 21 жовтня — «Декрет про створення й розташування перших шкіл» (Decret relatif a l’organisation et a la distribution des premieres ecoles), у ст. 3 якого зазначено, що діти навчаються розмовляти, читати і писати французькою мовою, та додатковий до цього декрет від 26 жовтня, в якому є дві мовні статті. В статті 6 сказано, що державне навчання спрямовується таким чином, аби французька мова стала повсякденною, а в статті 7 прописано: «У всіх частинах Республіки навчання провадиться лише французькою мовою».
Політику мовної єдності намагалися здійснювати не тільки з допомогою створення державних початкових шкіл, а й такими заходами, як заборона вживання німецької мови в Альзасі, декретована Комітетом громадського порятунку у грудні 1793 року.
Дух того періоду — подальшого «закручування гайок» — позначився на «Доповіді Комітету громадського порятунку про мови» (Rapport du comite de salut public sur les idiomes), датованій січнем 1794 року. Її автор — депутат тогочасних парламентів, засновник Комітету громадського порятунку, членом якого він був найдовше з-поміж усіх інших, Бертран Барер. Він, зокрема, гостро критикував переклад законів першими двома національними асамблеями: «Ніби саме нам належить підтримувати ці варварські жарґони і грубі мови, які можуть лише слугувати фанатикам та контрреволюціонерам!». Головного удару було завдано по низці мов: «Федералізм і забобони розмовляють бретонською, еміграція і ненависть до Республіки — німецькою, контрреволюція — італійською, а фанатизм — баскійською. Розбиймо ж ці інструменти шкоди і облуди!». За словами Б.Барера, ці мови «завадили революції проникнути в дев’ять важливих департаментів і можуть заохочувати ворогів Франції». На його переконання, позбавляти громадян знання національної мови — означає зрадити батьківщину, адже мова вільного народу повинна бути єдина і однакова для всіх.
Наприкінці своєї доповіді Б.Барер подав проект декрету, який був одразу ухвалений Національним Конвентом, про запровадження посад учителів французької мови в сільських місцевостях, де мешканці розмовляють різними мовами. Причому вже у статті 1 ішлося про те, що такі посади мають бути запроваджені через десять днів у департаментах, в яких розмовляють «так званою бретонською мовою».
Не меншим поборником єдиної мови був абат Ґрегуар, член Установчих зборів, а пізніше — і конвенту, який здійснив із 1790 по 1792 роки перше в історії Європи соціолінгвістичне опитування. В усі департаменти він розіслав спеціальну мовну анкету, в якій налічувалося 43 пункти. Ось як починався цей питальник: «Чи вживання французької мови повсюдне у вашому краї? У вас розмовляють однією чи кількома говірками?» Спектр запитань був різним — про те, наскільки відрізняються письмо і вимова діалектів від французької мови та діалектів сусідніх місцевостей, чи навчання в сільських школах здійснюється французькою, чи селяни люблять читати, чи є в них почуття патріотизму тощо.
Аналіз анкет виявив невтішний для центру результат. Спираючись на отримані дані, абат Ґрегуар у червні 1794 року на засіданні Національного Конвенту виголосив свою знамениту «Доповідь про необхідність та способи знищити говірки і зробити поголовним вживання французької мови» (Rapport sur la Necessite et les Moyens d'aneantir les Patois et d'universaliser l'Usage de la Langue francaise). Він, зокрема, констатував, що лише у п’ятнадцяти департаментах із вісімдесяти трьох розмовляють виключно французькою мовою: «У нас немає більше провінцій, але ми маємо ще приблизно тридцять говірок, які нагадують їхні назви і творять тридцять народів замість одного. Можна без перебільшення стверджувати: щонайменше 6 млн. французів, особливо в селах, не знають національної мови; така ж кількість нездатна підтримати розмову; кількість тих, хто нею розмовляє, не перевищує 3 млн. осіб, а тих, хто правильно пише, — мабуть, ще менше». Членові тодішнього парламенту здавалося парадоксальним, що лише мізерна меншість — 3 млн. населення Франції — розмовляла французькою, тоді як користувалися нею «навіть у Канаді і на берегах Міссісіпі».
Для абата Ґрегуара французька є «мовою великої нації» і як єдина мова — «невід’ємною частиною революції». Інші мови, котрі побутували в різних частинах Франції, він назвав «феодальними». Абат Ґрегуар був переконаний, що знання національної мови необхідне для вдосконалення сільського господарства; що нею повинні спілкуватися в усіх муніципалітетах; що треба створити поліцію для виправлення вивісок, які спотворюють граматику; що Національний Конвент мав би закликати громадян відмовитися від діалектів і постійно вживати французьку мову, — і навіть щоб молоді, які одружуються, підтверджували своє вміння читати, писати й розмовляти національною мовою. Назвавши концепцію єдиної світової мови химерною, він зазначив, що принаймні можна уніфікувати мову «великої нації»: «Такий намір, повністю не здійснений жодним народом, є гідним народу французького, який централізує всі галузі суспільної організації і який повинен дорожити увічненням, щонайменше в єдиній і неподільній Республіці, вживання єдиної і незмінної мови свободи».
Декрет, ухвалений на підставі його доповіді, як і попередні декрети, виконувалися здебільшого на папері: у країні тривав громадянський конфлікт, більшість шкіл при церквах перестали існувати, елементарно бракувало вчителів. Наприклад, уже в березні 1794 року з департаменту Нижній Рейн сигналізували в Париж, що знайти франкомовного вчителя в Альзасі неможливо, оскільки рідкісні франкофони або є ворогами народу (священики), або вже працюють в адміністративних установах.
Тому не дивно, що ще один діяч Французької революції, Жозеф Лаканаль, запропонував Національному Конвентові ґрунтовний декрет про створення початкових шкіл, який складався з 4 розділів і 35 статей. Проголосований у листопаді 1794 року, документ передбачав відкриття по всій Франції 24 тисяч навчальних закладів для здобуття початкової освіти — приблизно однієї школи на 1 тисячу населення. Ж.Лаканаль також не забув нагадати про мову, але пом’якшив формулювання: «Навчання здійснюватиметься французькою; місцеву мову можна буде використовувати лише як допоміжний засіб».
Свого апогею політика, яка отримала назву «мовного якобінізму», сягнула 20 липня 1794 року, коли було ухвалено так званий декрет 2-го термідора II року (відповідно до революційного літочислення) про французьку мову. При цьому доповідач Мерлен де Дуе, покликавшись на королівський указ Вілле-Котере 1539 року, яким було заборонено латинську мову, запропонував заборонити регіональні мови на користь французької як єдиної національної.
Цей законодавчий акт, спрямований проти місцевих мов, діалектів та говірок, складався всього з чотирьох статей: «Стаття 1. Починаючи з дня опублікування цього закону, жоден посвідчений акт на будь-якій частині території Республіки не може бути складений інакше, як французькою мовою. Стаття 2. Через місяць після опублікування цього закону жоден акт, навіть не посвідчений договір, не може бути зареєстрованим, якщо не складений французькою мовою. Стаття 3. Кожен чиновник або посадова особа, кожен урядовий службовець, який, починаючи з дня опублікування цього закону, при виконанні своїх обов’язків складатиме, записуватиме і підписуватиме протоколи, судові вироки, договори чи загалом будь-які інші акти, викладені не французькою мовою, а говірками або іншими мовами, постане перед виправним поліційним судом за місцем проживання, буде засуджений до шести місяців ув’язнення і позбавлений займаної посади. Стаття 4. Таке ж покарання буде застосоване до кожного службовця, що має право реєстрації, який через місяць після опублікування цього закону зареєструє акти, навіть не посвідчені договори, складені не французькою мовою, а говірками або іншими мовами».
До речі, внаслідок повалення і страти Робесп’єра цей декрет проіснував півтора місяця і був скасований — до підготовки нової мовної доповіді, яка так і не була написана.
Політика мовної уніфікації часів Французької революції привела до того, що мова стала невіддільною частиною концепції сучасної нації й однією з підвалин її політичної єдності. Пізніше про той період образно напише Алексіс де Токвіль у книжці «Давній порядок і Революція»: «Париж, який поступово став єдиним наставником Франції, давав усім мізкам однакову виправку й форму».
Політика мовної централізації в ХІХ—ХХ століттях
У ХІХ столітті мовне регулювання торкалося в основному шкільного навчання. За Наполеона школа повернулася під опіку Церкви, яка почала відновлювати там латинську мову. За правління Луї-Філіппа, у 1833 році, початкові школи знову були повернуті у підпорядкування держави, а «елементи французької мови» — у зміст початкової освіти. За часів III Республіки в 1881—1882 роках було ухвалено низку законів про запровадження безплатного й обов’язкового початкового навчання. При цьому заборонялося користуватися в школах місцевими мовами. Постанова від 18 січня 1887 року лише підтвердила тяглість мовної політики: «Французька мова — єдина, що вживається в школі».
Наступ на діалекти тривав майже все ХІХ століття (за винятком перебування при владі Наполеона) і половину ХХ століття. Незважаючи на довготривалі титанічні зусилля Парижа, значна частина французів не відмовлялася від своїх діалектів. Поступово складалася своєрідна французька двомовність, коли в школі панувала французька, а за її межами — місцева говірка. До початку 50-х років ХХ століття французькі вчителі практикували покарання, в тому числі й методи фізичного впливу до тих учнів, які переходили на інші, ніж французька, мови. Навіть були спеціальні посади вчителів-наглядачів, що стежили, якою мовою спілкуються учні на перервах.
Особливої «уваги» окремих політиків, міністрів, префектів, шкільних інспекторів, починаючи з 1831 року, заслужила бретонська мова, що позначилося також і на регламентах шкіл. Усе зводилося до того, щоб за будь-яку ціну замінити бретонську французькою. Така політика збереглася і впродовж половини наступного століття. В 1925 році тодішній міністр освіти публічно заявив: «Для мовної єдності Франції потрібно, щоб бретонська мова зникла». Всюди на території Бретані в публічних місцях висіли написи: «Заборона розмовляти по-бретонськи і плювати на землю». Є ще люди, які пам’ятають, як на шиї учням-«порушникам», що заговорили бретонською мовою, вішали підкову, від якої його звільняли, коли хтось інший зронив бретонське слово. Той, кому випадало носити цю «прикрасу» останнім, по закінченні уроків мав написати 50 або 100 разів «Я ніколи не розмовлятиму бретонською мовою».
Цікаві спостереження на цю тему залишив Михайло Драгоманов у праці 1891 року «Чудацькі думки про українську національну справу»: «У французів все, що нагадує patois (говірки), висміюється… Коли я зачепив інспектора бретонця, то він мені з гордістю сказав, що він хоч родився в Бретані, але мови бретонської не зна й не хвалить не тільки щоб писати нею, а навіть того, що уряд піддержує існування цеї мови тим, що дає вчителів народним школам із тамтешніх людей, котрі все-таки, бачачи, що діти не розуміють по-французькому, обертаються до них хоч по-бретонському. «Треба, — казав мій собесідник, — послати туди учителів чистих французів, щоб слова не говорили бретонською, і тоді зразу справа була б скінчена!» — «Ну, — кажу я, — треба вам узяти приклад з нашого уряду, котрий навіть попів посила в Грузію таких, що слова грузинського не знають, так що навіть тайна сповіді там відбувається з драгоманом!» — «Справді? — спитав мій бретонець і, зрозумівши в словах моїх іронію, прибавив зо сміхом: — А, це дуже вже сильно, сповідь з драгоманом!» — «Правда, — сказав я, — але веде ще радикальніше до «тріумфу національної мови над крайовими жаргонами».
М.Драгоманов розповів також, що провансальським і бретонським патріотам вдалося переконати міністра пошти, який був прихильником літературного руху за відродження провансальської літератури та окситанської мови — «Фелібри», знизити плату за телеграми по-бретонськи та по-окситанськи. До того за одне французьке слово (і навіть українське латинськими літерами) платили п’ять сантимів, а за бретонське чи провансальське — 15 сантимів — як за іноземну мову.
Активне творення нормативної бази
Із середини ХХ століття мовні відносини набрали дещо іншого характеру. Париж почав прислухатися до голосу провінцій. У 1951 році було ухвалено «Закон про вивчення мов і місцевих діалектів», так званий закон Дексона (Loi n° 51-46 du 11 janvier 1951 relative а lenseignement des langues et des dialectes locaux (Loi Deixonne). Відповідно до нього бретонська, баскійська, каталонська й окситанська мови були допущені в шкільну освіту як факультативний предмет. Пізніше до дозволених у навчанні додадуться корсиканська (1974 р.), таїтянська (1981 р.) та меланезійські мови (1992 р.).
Новий етап законодавчої боротьби за французьку мову розгорнувся в 70-х роках минулого століття. З одного боку, зберігалася традиція ворожості до говірок. Наприклад, у 1972 році президент Франції Жорж Помпіду заявив, що «для регіональних мов і культур немає місця у Франції, призначення якої — залишити свій відбиток у Європі». З іншого боку, значний вплив масової американської культури посилив позиції англійської мови у світі. Навала англійських слів і виразів почала проникати в інші мови, зокрема й у французьку.
Французький уряд відреагував ухваленням «Декрету 1972 року про збагачення французької мови» (Dйcret n° 72-19 du 7 janvier 1972 relatif а lenrichissement de la langue franзaise), яким проголошено запровадження термінологічних комісій при всіх центральних органах управління. Декрет визначив, що термінологічні комісії мають бути створені постановами міністерств. Завдання цих комісій — пропонувати необхідні терміни для означення нових реалій і шукати відповідники для англомовних термінів, «щоб замінити небажані запозичення з іноземних мов». Затверджені окремими постановами профільних міністерств і скріплені підписом Міністерства народної освіти списки термінів і виразів мають обов’язковий характер. Вони повинні вживатися: в декретах, постановах, циркулярах, інструкціях і директивах міністрів та підпорядкованих їм державних службовців; у службовому листуванні, документах і будь-якому продукті, які виходять від органів державної влади і державних підприємств (або адресовані їм); в угодах і контрактах, в яких держава або державне підприємство є стороною; в навчальних, освітніх і дослідницьких працях, які використовують на підприємствах, у закладах та органах, що перебувають у підпорядкуванні держави або одержують її фінансову підтримку.
Впродовж 1973—1978 років було ухвалено 11 міністерських постанов про збагачення словника відповідного профілю. Наведу кілька прикладів заміни термінів з різних постанов: замість cameraman — сadreur (оператор); замість engineering — іngйnierie (розробка, інженерія); замість hit-parade — рalmarиs (список лауреатів, переможців тощо); замість pool — groupe (група); замість know how — savoir faire (вміння, науково-технічна інформація); замість tanker — navire-citerne (корабель-цистерна); замість royalty — redevance (відсотки, які виплачують власникові землі за нафторозробки); замість doping — dopage (допінг, стимулятор); замість tank — char (танк).
Положення декрету 1972 року були розвинуті іншими декретами 1983, 1986 і 1996 років під тією ж назвою. Документом, чинним на сьогодні — а саме «Декретом 1996 року про збагачення французької мови» (Dйcret n° 96-602 du 3 juillet 1996 relatif n° а lenrichissement de la langue franзaise), було утворено в міністерствах спеціалізовані комісії з термінології та неологізмів, яких тепер вісімнадцять, а також Головну комісію з термінології та неологізмів, яка збирається раз на місяць, розглядає пропозиції міністерських комісій і затверджує список нових термінів. Очолює цю комісію член академії наук. За весь час опубліковано вже понад п’ять тисяч термінів. Наприклад, слово courriel замінило e-mail, слова «комп’ютер» і «факс» мають свої французькі відповідники — ordinateur і tйlйcopie.
Законодавчі норми щодо вживання французької мови охоплюють нові й нові ділянки суспільного життя — медицину, торгівлю, громадянство тощо. Наприклад, у «Кодексі охорони здоров’я» записано, що лікар повинен виявити достатнє знання французької мови. А декрет 1979 року про принципи поведінки медичного персоналу (Dйcret n° 79-506 du 28 juiт 1979 relatif a la dйontologie mйdicale) постановляє, що будь-яке свідоцтво, посвідчення чи документ, виданий лікарем, повинні бути складені французькою мовою».
«Кодекс торгівлі» передбачає, що «бухгалтерські документи мають бути викладені у франках і французькою мовою». «Кодекс громадянства» проголошує: «Ніхто не може прийняти громадянства, якщо не подасть доказів своєї асиміляції у французьке суспільство, зокрема через достатнє знання… французької мови».
Закони Ба-Лоріоля і Тубона
Етапними в історії сучасного мовного регулювання стали закони про вживання французької мови 1975 (закон Ба-Лоріоля) і 1994 (закон Тубона) років. Обговорення, яке передувало ухваленню обох законів, мало найширший суспільний резонанс і детально висвітлювалося в засобах масової інформації. Все це було викликано практичною необхідністю захистити мову від натиску англійської, а точніше, суміші з французьких та англо-американських слів, яка дістала назву «франґле» (franglais) (від початкового складу franзais (французька) та anglais (англійська). В 1973 році навіть вийшла книжка «Чи розмовляєте ви по-франґле?» («Parlez-vous franglais?»).
Закон 1975 року (Loi n° 75-1349 du 31 decembre 1975 relative а lemploi de la langue franзaise) вперше у новітній історії Франції позначив сфери застосування французької мови, які поширювалися не лише на правовідносини в адміністративній державній діяльності, а й на правовідносини в суспільстві, у громадському житті. Закон містив низку положень про обов’язкове вживання французької мови у всій письмовій та усній рекламі, трудових угодах, публікаціях у пресі оголошень з пропозицією роботи, угодах стосовно майна і послуг, написах і табличках у громадських місцях (на автошляхах, залізничному і морському транспорті, аеропортах), рахунках і квитанціях, будь-якій інформації про радіо- і телепрограми. Закон забороняв використання будь-якого іноземного терміна чи виразу, якщо існував французький еквівалент відповідно до «Декрету 1972 року про збагачення французької мови». Крім того, закон передбачав надання субсидій державним закладам і громадським організаціям, які зобов’язуються дотримуватися його положень: «Будь-яке порушення цього зобов’язання може призвести… до повернення субсидії».
Закон Тубона і суспільно-політична атмосфера
Процес запровадження закону про вживання французької мови 1975 року проходив не гладко. В нього вносилися поправки, він обростав винятками. Парадоксально, але факт — попри довгу історію мовного регулювання у Франції, конституція цієї країни не мала запису про державність французької мови аж до 1992 року. Якраз цього року знову спалахує гостра дискусія довкола мовних питань. Особливо багато матеріалів друкує впливова лівоцентристська газета «Монд» (Le Monde). В одній зі статей було проведено аналогію між Парижем часів німецької окупації і нинішнім Парижем: написів німецькою на вулицях столиці тоді було менше, як тепер — англійською. На початку липня 1992 року в цьому ж виданні з’являється маніфест «За майбутнє французької мови», підписаний 300 відомими людьми, які зверталися до президента Франції, соціаліста Франсуа Міттерана з вимогою реагувати на «всеанглійськість». Текст маніфесту витриманий у несподівано твердих виразах: «Усередині державного апарату декільком особам спало на думку змусити Францію відмовитися від своєї мови і змусити її розмовляти англійською чи, радше, американською». Свої стріли автори маніфесту спрямовують проти «фанатиків усього англійського, які серед французів сіють сумнів щодо їхньої мови».
Цей маніфест, а також дискусії довкола ухвалення Маастрихтського договору і конституційна реформа посприяли новому, конституційному статусові французької мови. Ще до ратифікації Маастрихтського договору і за кілька місяців до оприлюднення Європейської хартії регіональних або міноритарних мов французькі законодавці проголосили французьку мовою Республіки поряд з гімном «Марсельєза» і гаслом «Свобода, Рівність, Братерство». Забігаючи трохи наперед, зазначимо, що в 2008 році було внесено ще одну поправку до конституції, згідно з якою «регіональні мови є частиною надбання Франції».
Невдовзі запустився французький законодавчий маховик, зокрема після березневих 1993 року парламентських виборів, перемогу на яких після тривалої перерви здобули партії правого спрямування. Новопризначений міністр культури і франкомовності Жак Тубон запропонував проект закону про вживання французької мови, який викликав різні, часом взаємовиключні реакції. В запалі полеміки висловлювалися несподівані міркування. Щоб підтримати ідею необхідності ухвалення нового мовного закону, один депутат заявив, що в африканській державі Буркіна-Фасо французьку мову бережуть краще, ніж у Франції: «Отже, ми підемо по науку до Буркіна-Фасо».
У мас-медіа продовжувалися широкі дискусії, уряд і парламент ініціювали низку резонансних нестандартних заходів у всефранцузькому масштабі. У грудні 1993 року в прямому ефірі з Національної асамблеї з великим успіхом було проведено національний диктант. В одній з телепередач Ж.Тубон наголосив, що французька мова повинна збагачуватися, «але не за рахунок бруклінського арґо, а з арґотизмів Сен-Дені», північного передмістя Парижа. Міністр висловив переконання, що майбутня Європа буде багатомовною, оскільки існування міжнародної мови обертає інші мови у мертві. Інший міністр — вищої освіти і досліджень — тоді ж публічно висловив намір «не субсидувати більше наукові конгреси у Франції, якщо вони проводяться англійською мовою, а не французькою». Подібні побажання висловила й Національна академія медицини.
Незважаючи на значний суспільний резонанс закону Тубона, як його від початку називали у ЗМІ, розгляд законопроекту Радою міністрів затримувався. Це викликало заяву президента Національної асамблеї Філіпа Сеґена про те, що закон 1975 року практично втратив ефективність і що уряд бездіяльний перед «тими, хто навіть у Парижі вважає за нормальне обходитися без французької мови».
До публічної дискусії долучилися впливові й відомі люди. Довічний секретар Французької академії відомий письменник Моріс Дрюон через газету «Фігаро» (Le Figaro) звернувся у формі відкритого листа — що буває у французьких ЗМІ вельми рідко — до Ф.Сеґена. М.Дрюон пише про калічення французької мови парламентарями, зазначаючи, що стан мови «виказує наприкінці століття симптоми ракової хвороби». Він закликає голову законодавчого органу сприяти захистові мови, адже «репрезентувати державу означає також репрезентувати французьку мову». Вже через три дні в тій самій газеті з’являється відповідь Ф.Сеґена, в якій є слова, далекі від суконної мови юридичних актів: «Справжньою байдужістю є вдавання до іншої мови, названої занадто швидко міжнародною (ніби наша не була такою) в діяльності, яка стосується лише французів… Саме тут може і повинен втрутитися законодавець… Робімо все, що можемо, знаючи, що всього не зробимо. Насправді немає кризи мови, є криза любові до неї. А звеліти любити — це, на жаль, поза Вашими і моїми можливостями».
Пізніше з’ясувалося, що зволікають з розглядом закону Тубона два міністри — підприємств та промисловості, а також генеральний секретар уряду. І тут у велику гру включився тодішній прем’єр-міністр Франції Е.Баллядюр. 20 (чи 12) квітня 1994 року, коли законопроект перебував на розгляді в Сенаті, він підписав «Циркуляр про вживання французької мови працівниками державних установ», у п’ятому пункті якого зазначено: «Бажано, щоб при атестуванні державних службовців наприкінці року бралися до уваги, серед іншого, зацікавлення і старання, які вділяє кожен шануванню французької мови». Коментуючи документ, він зазначив, що настав час, коли не можна не втручатися в ситуацію, за якої французька мова дедалі частіше витісняється в самій Франції (на різних колоквіумах, в рекламі тощо).
Член Вищої ради французької мови Ів Берже на шпальтах журналу «Парі-матч» (Le match de Paris) надзвичайно гостро виступив проти «креолізації нашої мови»: «Наша мова перетворюється на „піджин“, діалект, підмову. Це початок креолізації нашої цивілізації… Потрібен закон, щоб контролювати збитки, завдавані мові відповідальними особами, байдужими до неї — для них вона тільки засіб меркантилізації… Коли В.Жискар д’Естен у 1974 році в день свого обрання президентом після подяк своїм виборцям французькою мовою перейшов на англійську, сталося нечуване. Він говорив мовою окупанта…». І.Берже заявив також, що заміна французьких термінів англійськими, а в деяких випадках нав’язування англійської орфографії є не чим іншим, як «видом гарячки, яка загрожує французькій ідентичності… Ми в ситуації оточених, і не розуміємо цього… Винні ми — тому що зрікаємося, тому що зло у нас, тому що ми «колаборанти»… Я ні на кого не нападаю за кордоном. Я просто кажу співвітчизникам, що мова — їхнє добро, родинний скарб, який не повинен бути попсованим — не сусідами, а через наше власне недбальство».
У своїй доповіді «Скалічена французька мова, або Про „зростаючу анархію“ на засіданні профільної комісії Національної асамблеї ще один письменник Моріс Женевуа піддав критиці адміністративні органи, що плентаються у хвості проблеми. Ба більше, він навів чимало прикладів, які засвідчили, що французьку мову починають витісняти з деяких наукових сфер. Відомий на весь світ Інститут імені Л.Пастера в 1989 році припинив видання своїх „Анналів“ французькою мовою, натомість почав виходити журнал англійською. Інший факт, наведений М.Женевуа, ще більш кричущий. У квітні 1993 року, після парламентських виборів та офіційної інформації про майбутній закон, ЮНЕСКО організувало наукову конференцію, на якій французькі дослідники не змогли виступити французькою. Мовляв, немає синхронних перекладачів, тож якщо хочете взяти участь у виступах, то лише англійською. І цей парадокс стався тоді, коли, по-перше, семінар відбувався на території Франції, а по-друге, французька є однією з робочих мов ЮНЕСКО. На закінчення свого виступу доповідач процитував англійського історика А.Тойнбі: „Сила проникнення культурного елемента завше обернено пропорційна до культурної вартості цього елемента“.
Така гаряча атмосфера передувала завершальному етапові розгляду Тубонового законопроекту. Врешті влітку 1994 року закон було ухвалено. Член Французької академії Жан Дютур резюмував: «Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави».
60 депутатів Національної асамблеї, які не підтримали цього закону, звернулися до Конституційної ради з проханням скасувати його. Одначе, як випливає з рішення Конституційної ради від 29 липня 1994 року, цей орган «анулював два положення закону, вважаючи їх такими, що суперечать принципові свободи думки і висловлювань, проголошеному в статті 11 Декларації прав людини і громадянина». Цензуровані були положення про обов’язковість вживання офіційної термінології приватними особами. Суттєвого впливу на зміст цього законодавчого акта зазначені поправки не мали.
Зміст закону Тубона
Відповідно до закону про вживання французької мови 1994 року (La loi n° 94—665 du 4 aoыt 1994 relative a lemploi de la langue franзaise) французька мова «є мовою освіти, праці, торгівлі та публічних послуг. Вона — привілейований засіб зв’язку між державами франкомовної спільноти». Використання французької мови обов’язкове в позначенні, пропозиції, представленні, способах уживання чи використання, описі поширення та умов гарантії майна, продукту або послуг, а також у рахунках і квитанціях.
Детально врегульовано різні сфери суспільного життя, зокрема сфера роботи, працевлаштування та діяльності підприємств. Наприклад умови роботи та колективні угоди на підприємстві чи установі повинні бути складені французькою мовою. Будь-яке положення, застосоване до найманого працівника, є нечинним, якщо воно складене іноземною мовою. Кодекс про працю зобов’язує укладати трудовий договір у письмовій формі французькою мовою. Якщо посада, яка є об’єктом договору, може бути названа іноземним терміном, який не має відповідного аналога у французькій мові, то іноземний термін обов’язково пояснюється французькою. Внутрішній розпорядок будь-якого підприємства, незалежно від форми власності, виду діяльності, складається французькою мовою. Це стосується і будь-якої письмової, усної чи аудіовізуальної реклами.
«Будь-який напис, оголошення, нанесені або зроблені в громадських, публічних місцях чи в громадському транспорті і призначені інформувати населення, повинні бути французькою мовою», — читаємо в іншій статті закону. Закон Тубона чітко регламентує статус французької мови в освіті («Мова освіти, іспитів і конкурсів, а також дисертацій і доповідей державних і приватних закладів — французька, за винятками, виправданими випадками, коли викладачів запрошено з інших іноземних держав») та в засобах масової інформації (публікації, огляди, повідомлення, поширювані у Франції через засоби масової інформації, повинні бути французькою або принаймні супроводжуватися тезами французькою).
Щороку до 15 вересня уряд повинен подавати парламенту звіт про стан французької мови.
Запровадження квот для франкомовних пісень і виконавців
Важливими в законодавчому регулюванні мовних питань у Франції є поправки до «Закону про свободу передачі інформації від 30 вересня 1986 року» (Loi n° 86-1067 du 30 septembre 1986 relative a la libertй de communication), якими було запроваджено квоти для франкомовних пісень і виконавців. Процитую статтю 12 поправок до закону Леотара (loi Lйotard): «...пропорція музичних творів, створюваних або виконуваних французькими і франкомовними авторами та артистами, повинна досягти як мінімум 40% пісень французькою мовою, щонайменше половина з яких — нові твори або виконувані новими талантами. Ці твори поширюються в найкращий для слухання час кожним радіомовником, який одержав дозвіл на мовлення від Вищої ради телебачення і радіомовлення, у програмах, присвячених естрадній музиці».
Поправки до закону були підписані в лютому 1994 року, а стали чинними з 1 січня 1995 року. Лише стаття 12 набрала сили з 1 січня 1996 року. Запровадити її роком раніше завадили протести з боку деяких радіостанцій, більшість з яких — приватні. Але вже в 1994 році низка радіостанцій підтримала французьку пісню конкретними кроками. Наприклад, «Європа-2» почала визначати «нові таланти року»; «Фан-радіо» встановило ґран-прі рок-н-ролу, взявши на себе запис, виготовлення платівок і їх продаж; радіо «М-40» започаткувало проект «Рок на факультеті»; радіо «Ностальжі» запровадило ґран-прі за створення французької пісні, «що дасть змогу відкрити і виявити авторів, які творять французькою мовою, і записати їхні твори у виконанні найкращих співаків»; радіо «РФМ» розпочало акцію Made in France («Зроблено у Франції») спільно із закордонними радіостанціями з метою ознайомлення з новими франкомовними талантами слухача за межами Франції.
Відразу після ухвалення закону було проведено «Тиждень французької пісні», на що витрачено 5,5 млн. франків (1 млн. дол.). З них Міністерство культури та франкомовності виділило 2,4 млн. франків (400 тис. дол.). Крім численних концертів у Франції, організатори спромоглися провести п’ять концертів французьких виконавців за кордоном.
Звичайно, не всі радо сприйняли запровадження квот, оскільки вони впливали на деякі форматні радіостанції, які транслювали рок, реп тощо. Те ж таки «Фан-радіо» вирішило звернути увагу Державної ради на те, що зміна ліцензійних умов відповідно до вимог закону щодо квот на музичні твори суперечить Римському договору. Проте у своїй відповіді Державна рада не підтримала такої позиції, зазначивши, що квотування — це не об’єкт економічної природи, а «елемент культурної політики, визначеної законодавцем, яка має за мету забезпечення захисту та поширення французької мови і водночас відновлення франкомовної музичної спадщини».
В серпні 2000 року було ухвалено нові поправки до згаданого закону, відповідно до якого (стаття 12 стала статтею 28-2) дещо пом’якшено норми квот для спеціалізованих мовників: для радіостанцій, які спеціалізуються на музичній спадщині, — 60% франкомовних назв, з яких частка нових творів може становити до 10% від загальної кількості, в середньому щонайменше з однією піснею на годину; для радіостанцій, що спеціалізуються на заохоченні молодих талантів, — 35% франкомовних назв, з яких щонайменше 25% від усього ефіру — пісні молодих талантів. Змінено також початок статті 12 попереднього закону: «...пропорція франкомовних музичних творів або виконуваних регіональною мовою Франції, повинна досягти як мінімум 40% пісень французькою мовою…» і далі за текстом.
Штрафні санкції
Декретом 1995 року, ухваленим на виконання закону про вживання французької мови (Dйcret n° 95-240 du 3 mars 1995 pris pour l’application de la loi relative a l’emploi de la langue francaise), запроваджено штрафи різного класу за невиконання положень закону Тубона. Більшість порушень караються штрафом четвертого класу — до 750 євро. Наприклад, роздавання учасникам конференції матеріалів іноземною мовою без перекладу французькою карається саме таким штрафом. Загалом завдяки активності різних асоціацій, профспілок судова влада не вагається, коли треба застосовувати закон. Під жорсткі санкції підпадають підприємства-порушники, а також засоби масової інформації, які не виконують цього закону. У березні 2006 року американському підприємству Gems було присуджено 570 тис. євро штрафу за не перекладені французькою мовою для французьких працівників документи. За аналогічні порушення були серйозно оштрафовані підприємства Nextiraone та Europ Assistance.
Контроль за виконанням чинного законодавства
У Франції встановлено чотири типи контролю за виконанням законів у мовній сфері. Контрольні функції покладено на: Головну дирекцію конкуренції, споживання та боротьби з контрабандою; Бюро перевірки реклами; Вищу раду з телебачення і радіомовлення; асоціації захисту французької мови.
Найпродуктивнішою є Головна дирекція конкуренції, споживання та боротьби з контрабандою. Наприклад, у 1998 році ця структура, захищаючи споживачів, провела 7 824 перевірки, за результатами яких було винесено 124 судові звинувачувальні вердикти. Для порівняння: наступного року кількість судових рішень зменшилася на 20% — до 98.
Вища рада з телебачення і радіомовлення щомісяця публікує у своєму виданні, в рубриці «Французька мова», інформацію про неправильне трактування закону і найтиповіші серйозні порушення. Попередження теле- і радіокомпаніям цей орган виносить публічно. Дуже важливим у діяльності Вищої ради з телебачення і радіомовлення є контроль не лише за кількісними показниками, а й за якістю, еталонністю мовлення.
Асоціацій захисту французької мови чимало. Назву деякі: «Майбутнє французької мови», «Захист французької мови», «Право розуміти», «Франкомовна асоціація дружби і зв’язків», «Асоціація комп’ютерників, які розмовляють французькою» тощо. Але не кожна може здійснювати контроль за виконанням чинного законодавства. Якщо асоціація відповідає необхідним критеріям (мінімум два роки існування; достатня кількість членів, які платять внески; ефективна діяльність із захисту французької мови; некорисливий характер діяльності), то одержує дозвіл контролювати терміном на три роки. Дозвіл оформлюється спільною постановою міністерства юстиції і міністерства, на яке покладено питання франкомовності.
Головне управління з питань французької мови і мов Франції, яке координує мовну політику, здійснює загальний контроль за виконанням законів, виносить попередження порушникам, спільно з міністерством юстиції готує постанови, якими надаються дозволи асоціаціям захисту французької мови на контроль за виконанням законодавства, слідкує за діяльністю асоціацій, щороку готує для парламенту звіт про виконання закону Тубона і про статус французької мови в міжнародних установах.
Європейська хартія регіональних або міноритарних мов
Франція належить до тих європейських країн, які підписали Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, але не ратифікували її. Своїм рішенням від 15 червня 1999 року Конституційна рада Франції, покликаючись на те, що хартія наділяє особливими правами окремі «групи мовців усередині „територій“, де ці мови використовуються, і тим самим „зазіхає на конституційні принципи неподільності Республіки, рівності перед законом і єдності французького народу“, заборонила ратифікувати Хартію. Крім того, Конституційна рада вирішила, що положення цього документа суперечать першому абзацу статті 2 Конституції Франції („мовою Республіки є французька“), оскільки можуть призвести до визнання права використовувати іншу мову, ніж французька, не лише у приватному житті, а й суспільній сфері, до якої хартія відносить правосуддя, адміністративні та державні органи.
Французька дослідниця Івон Больман у своїй книжці «Мовні війни в Европі. Европейська хартія регіональних або меншинних мов» зазначила, що хартія жодним чином не зможе забезпечити миру в Європі, що «цей документ є машиною війни, головна мета якого — Франція та її неетнічне розуміння громадянства». Авторка вважає: якби Франція ратифікувала хартію, то мала б відразу приготуватися до низки судових процесів.
До речі, двомовну освіту у Франції (французька мова й одна з місцевих мов) дозволено з 2000 року в державних освітніх закладах. Раніше двомовну освіту давали приватні школи.
Інституції для захисту французької мови
Особливість французької ситуації останнього півстоліття полягає не лише у величезній кількості мовних актів, а й в активній розбудові інституційної сфери. Для проведення мовної політики в 1966 році було засновано Вищий комітет захисту та поширення французької мови, перейменований у 1973 році у Вищий комітет французької мови. Комітет проіснував до 1984 року і був замінений Головним комісаріатом французької мови, а в 1989 році — Вищою радою французької мови. Крім того, цього ж року при міністерстві культури було утворено Головне управління з питань французької мови, яке з 2001 року поширило свої функції і на мови Франції (Dйlйgation gйnйrale a la langue franзaise et aux langues de France). Всі згадані органи підпорядковані прем’єр-міністрові і координуються Головним управлінням з питань французької мови і мов Франції. Крім того, в 1984 році утворено Вищу раду франкомовності, підпорядковану президентові Франції. Діяльність цієї ради лежить більше у площині міжнародної політики.
Сьогодні на сторожі французької мови продовжує стояти Французька академія, безперервно, упродовж кількох сотень років, опрацьовуючи та унормовуючи словник.
Ставлення до мови з боку вищих посадовців та суспільства
Колишній президент Франції Жак Ширак, а за ним міністр фінансів і голова МЗС Франції 23 березня 2006 року залишили залу, де відбувався саміт Євросоюзу — на знак протесту проти виступу представника європейської федерації підприємців Unice, колишнього голови Національної ради французьких підприємців Ернеста-Антуана Сеєра англійською мовою. Зокрема, він заявив: «Я говоритиму англійською, мовою бізнесу». Повернувся Ж.Ширак лише після того, як Е.-А.Сеєр завершив свою промову. Помічники президента пояснили, що таким способом він захищає французьку мову. Інший француз, голова Центробанку ЄС Жан-Клод Тріше, звернувся до учасників саміту французькою.
Цікаво, що двома роками раніше на одній із сесій Парламентської асамблеї Ради Європи французька делегація покинула залу під час виступу того самого Ж.-К.Тріше, який почав свою промову англійською. Таке на сесії ПАРЄ сталося вперше. «Ми були глибоко шоковані його поведінкою», — заявив голова французької делегації в ПАРЄ Бернар Шренер. «Колишній голова Центрального банку Франції подає свою доповідь, не вживаючи рідної мови!». Б.Шренер підкреслив, що рішення покинути залу члени французької делегації ухвалили спонтанно.
У питанні мови французька суспільна думка солідарна з вищим керівництвом держави, тільки пряміша й дотепніша. Французи придумали своєрідний конкурс для «стимулювання» високопосадовців і відомих приватних власників, які публічно ігнорують французьку мову: щороку їм присвоюють титул «Англійський попихач (наймит) підстилка». Першим його переможцем став генеральний директор «Рено» Людовик Швейцар — за звіти про діяльність компанії англійською. Серед власників цього «почесного» титулу — директор газети «Монд» за проект тижневика англійською, голова Єврокомісії Романо Проді за витіснення французької з європейських інституцій. З’явився ще один аналогічний титул — «Англійський попихач міжнародного рівня», першою його удостоїлася президент Європарламенту Ніколь Фонтан.
