Т.М.Сидоренко. Роль Миколи Сулими у формуванні мовознавчої думки 20–30-х років ХХ ст.

 

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ltkp/2009_56/Statti/10.html

 

У травні–червні 1927 р. у Харкові (на той час столиці УРСР) відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція, на якій демократичним шляхом голосування було прийнято проект нового правопису.
Цей правопис затвердив 6 вересня 1928 р. народний комісар освіти Микола Скрипник, через що його інколи називають "скрипниківським правописом" або "скрипниківкою". 31 березня 1929 р. новостворений правопис прийняла як офіційний документ Українська академія наук, а 29 травня того ж року Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. Однак уже в 1933 р. правописна комісія на чолі з замісником наркома освіти А.Хвилею затаврувала "Український правопис", визнавши норми 1928 р. націоналістичними. Із 55 учасників харківської конференції 35 були репресовані, доля 11 осіб до цього часу лишається невідомою [1].
Актуальність дослідження зумовлена потребою донести до загалу правдиві факти про репресованих за "буржуазний націоналізм". Мета статті полягає у з’ясуванні біографічних відомостей про одного з учасників правописної конференції 1927 року, педагога, мовознавця-україніста, професора Інституту народної освіти в Харкові, дослідника мови Т.Шевченка, Лесі Українки, А.Тесленка, М.Хвильового, автора низки розвідок із питань українського синтаксису, словотвору, фразеології й лексики – Миколу Федоровича Сулиму.

 

Поодинокі спогади та факти про життєвий шлях науковця містяться в розвідках мовознавців-історіографів І.Коршинського [2] та С.Бевзенка [3].
Народився М.Сулима 15 серпня 1892 р. на Харківщині у сім’ї священика, за що не раз піддавався цькуванням протягом життя. Освіту здобував на історико-філологічному факультеті Харківського університету та у Варшавському вищому навчальному закладі. Одержав фах лінгвіста [2, с. 90]. Із 1918 р. упродовж восьми років учителював у гімназії ім. Б.Грінченка та інших середніх освітніх закладах Харкова; кілька місяців обіймав посаду інспектора. Пізніше одна з його вихованок, Л.Дражевська, згадувала: "За моїх часів директором школи був М.Сулима, мовознавець, автор численних публікацій. Микола Федорович суворо виправляв помилки учнів у розмовній українській мові. Пригадую, одна дівчина плаксиво сказала: "Хлопці деруться". Сулима накричав на неї: "На стінку можна дертися, а хлопці б’ються" [4, с. 4].
Із 1921 р. він лектор Інституту народної освіти, згодом – ВІНО. У 1922 р. М.Сулима вступає до аспірантури при науково-дослідній кафедрі мовознавства і до 1932 р. – науковий співробітник цього закладу. За плідну наукову діяльність йому присвоєно звання дійсного члена Інституту народної освіти. М.Сулима разом із тим обіймає посаду професора науково-дослідної кафедри мовознавства ХІНО; його обирають керівником Секції сучасної української мови при Харківському філіалі Науково-дослідного інституту мовознавства.
Заарештували вченого у квітні 1932 р. і до початку травня піддавали жорстоким допитам. Він перебував в одній із харківських в’язниць майже рік. Звільнили М.Сулиму виснаженим, хворим і хоча на попередню роботу прийняли, але цькувати не перестали. Про це свідчить коротке пояснення: "До дирекції ХФІМ. Згідно з Вашим розпорядженням повідомляю, що батько був піп (помер 1919 р.)" [2, с. 91].
Через 19 днів Миколу Федоровича звільняють з роботи остаточно за "спроби спрямувати розвиток української літературної мови на буржуазно-націоналістичний шлях".
1934 р. у журналі "Мовознавство" з’явилася погромницька стаття лексикографів, укладачів тлумачного "Словника української мови" в 11 тт. – П.Горецького й І.Кириченка, на шпальтах якої вони звинувачували професора Харківського філіалу Науково-дослідного інституту мовознавства "в буржуазному націоналізмі в синтаксисі" [3, с. 687].
Микола Сулима писав слов’янською, німецькою, французькою, латинською та грецькою мовами, розмовляв українською, російською та польською [2, с. 89]. Коло його наукових досліджень – українська стилістика та синтаксис, окрім того, мовознавець цікавився історією української літературної мови, діалектологією. Він є автором праць: "Український article" (1923), "Найяскравіші особливості фрази Шевченкового "Кобзаря" (1924), "Фразеологія Миколи Хвильового" (1925), "Дещо про зниклі дієприкметники" (1927), "Українська фраза", "Проблеми літературної норми в українській мові" (обидві 1928) та ін. Учений уклав курс лекцій "Історія української літературної мови" та перший навчальний посібник із діалектології "Українська діалектологія" (обидва в книжці "Історичний курс української мови" (X., 1928)). Усього друкованих праць він мав близько 80.
Про його надзвичайну працездатність, активні наукові дослідження в галузі українського мовознавства свідчать звіт про лінгвістичну роботу та список друкованих публікацій, які були пред’явлені на вимогу керівника Харківської науково-дослідної кафедри мовознавства:

 

1. "Домінантним об’єктом моєї уваги й роботи завжди була українська синтакса у зв’язку з лексико-семантикою та фразеологією. Я досліджував і досліджую з синтаксичного погляду українську письменницьку мову нової доби, себто XIX–XX сторіччя. Це досліджування дало й дає мені багато матеріялу, що ним я оперую в своїх друкованих працях та в навчально-викладацькій практиці. За кількісний діапазон моєї роботи та її наслідки можуть промовляти мої розвідки про мову Т.Шевченка, Лесі Українки, А.Тесленка, М.Хвильового та про мову письменників-плужан; сюди ж поставлю за свідків свою "Українську фразу", видання (склографоване) своїх лекцій з української синтакси і популярні публіцистичні статті на теми мови. Науково-теоретичне значіння саме такої праці я виводив від того факту, що дослідження синтаксично-фразеологічних явищ української мови досі було репрезентоване в лінгвістичній літературі загалом у випадкових, часто фрагментарних, сирових і навіть раритетних формах. Збираючи, аналізуючи та систематизуючи здобутки своєї роботи, гадав я хоч трохи заповнити згадану принаймні напівпорожнечу в українській лінгвістиці. Опріч того, я вважав, що синтаксично-фразеологічна галузь української лінгвістики саме тепер потрібна, бо на цій галузі найбільше формується молода справа універсально-вжиткової української мови. Це спонукало мене піти не кабінетно-теоретичним, а практично-лінгвістичним чи, сказати б, публіцистично-лінгвістичним шляхом (відціля і форма, стиль моїх друкованих праць): я принаймні намагався пристосовувати найближчу мені ділянку лінгвістичної науки до життя, утилізувати її з огляду на потребу сьогоднішнього бурхливо-динамічного дня. Як мені тут повелося, хай скаже Катедра.
2. Опріч дослідницької, я ще мав завжди роботу навчально-лінгвістичну: читав лекції й провадив семінари з загального мовознавства, з елементарного й історичного курсу української мови (в ХІНО), друкував програми, конспекти, підручники з укр. мови (згадаю тут курс "Української діалектології" вид. ВЗІНС) тощо. Про інші деталі своєї навчально-лінгвістичної та громадсько-лінгвістичної роботи не згадую тут, бо вчасно давав про це відомості у своїх річних звітах. Тепер я професорую в ХІНО, на ФСВ і на відділі чужих мов ФПС, головую в підсекції прикладного мовознавства Лінгвістичної Секції Харк. Наук. Т-ва; від 25-го листопада 1929 року, після обрання на пленумі Катедри, керую Секцією української мови нашої Катедри Мовознавства.

 

Додатково завважу, що саме тепер я працюю коло історії української літературної мови, що має вийти трьома лекціями в історичному курсі української мови ВЗІНО.
19-го лютого 1930 року" [2].
Після звільнення з роботи в Харківському інституті народної освіти відомостей про місце перебування науковця, його подальшу працевлаштованість немає. За припущеннями дослідників, Микола Федорович не працював у жодній установі, перебивався тимчасовими підробітками.
У 1935 р. він улаштовується на роботу на посаду професора кафедри україністики в Кримський педагогічний інститут (нині Сімферопольський університет). У роки Великої Вітчизняної війни редагує українську газету. Після повернення в Україну комуністичного режиму його знову ув’язнено й засуджено за антирадянську діяльність до страти. Близько 100 днів він чекав на виконання вироку. Дружина, Парасковія Тимофіївна, померла ще до його арешту, а слід дочки пропав, її так і не змогли розшукати [2, с. 89].
М.Сулима відмовився від можливого помилування. Але на той час за сталінським указом смертну кару було скасовано і тяжкохворого вченого присудили до довічного ув’язнення [1].
Проф. М.Сулима перебував у таборі "Спаськ", який ще мав назву Долина смерті (розташований у Каранадинській області Казахстану). Табір складався з трьох частин: зони робочих, зони лікарень із бараками для інвалідів та жіночої зони. В інвалідних бараках, окрім калік, перебували виснажені, доведені до дистрофії роботою в шахтах та недоїданням ув’язнені.
На початку 50-х років, за часів політичної відлиги, у таборах стали створювати комісії, які комісували інвалідів та безнадійно хворих із подальшим їх звільненням. У такий спосіб проф. М.Сулима потрапив на поселення в м.Ухта (Комі АСАР) у дім престарілих. Повернутися в Україну йому не дозволили. Один із колишніх в’язнів – І.Коршинський, який особисто знав М.Сулиму і підтримував із ним зв’язок, востаннє надіслав йому листа 5 грудня 1955 р., однак його було повернуто у зв’язку "зі смертю адресата" [2, с. 91].
Отже, тоталітарно-комуністичним режимом Радянського Союзу загублено життя людини – ученого-україніста. Науковий доробок проф. М.Сулими ще не вивчено, оскільки до окремих архівних даних і на сьогодні доступ заборонений, а частину праць науковця було знищено в роки війни.

 

Література

 

1. Харченко В. Доля учасників правописної конференції 1927 року / В. Харченко. — Режим доступу: http://community.livejournal.com/ua_etymology/52004.html?mode=reply.
2. Коршинський І. Мова також підсудна (спогади про професора М. Ф. Сулиму) / І. Коршунський // Українська мова. — 2007. — № 1. — С. 87 — 93; див.: І.Коршинський [2]: Харківський обласний архів, ф.р-1396, оп. 1, спр. 137, арк. 5.
3. Українська мова: [енциклопедія] / редкол. В. М. Русанівський. — К. : Вид-во "Українська енциклопедія" ім. М. П. Бажана, 2007. — С. 687.
4. Дражевська Л. Радянський терор проти української інтеліґенції в 1930-х роках / Л. Дражевська // Українські Вісті. — 1987. — № 10 (2740), 8 березня. — С. 4.