§ 5. ВЖИВАННЯ НІЯКОГО РОДУ

 

Усі взагалі слова з родовими закінченнями звичайно згоджуються своїм родом із тими іменниками, що до них стосуються. Це згодження виявляється навіть і тоді, як у фразі не зазначено якогогь іменника, а ми його лише на думці маємо або згадували в попередній фразі. Крім цих звичайних явищ, в українській мові є багатенько таких випадків, коли рід прикметника (і дієприкметника) чи минулих форм дієслова набирає самостійнішої й особливішої сили. Так буває перш за все тоді, як прикметника, напр., уживається зовсім без іменника, і того іменника навіть і на думці немає. А іноді прикметник просто не орієнтується на родове закінчення, ба навіть значіння наявного іменника. В таких випадках українська мова дуже широко вживає форм ніякого роду, виявляючи ним найрізноманітніші нюанси думки.

 I. Дуже часто в українській мові взагалі, а надто в живій народній балачці, трапляється без іменника (попереднього чи дальшого) форма ніякого роду воно. Частенько це воно буває при неособово вжитих третіх особах однини якогось часу дієслів, а потім і в інших неособових (фактично) зворотах. В таких випадках досі безпідметове речення (напр.: Вже світає. Вже смерклося й інш.) стає ніби особовим, бо ролю формального підмета бере в ньому собі оте воно: Воно вже світає. Воно вже смерклося й інш.[1] Легко бачити, що в таких випадках формальний підмет воно не має ніякої конкретної сили й нічого нового не додає до змісту фрази, хоч і робить її жвавішою, актуальнішою. Порівняйте: "Уже смерклося" і "Воно йже смерклося" – перша фраза справляє слабше вражіння.

 Приклади: Не скажу вже вам, як воно тій жінці сталося (Нар. опов.). Коли вже воно буде теплішати? (А. Тесленко). Так воно єсть і так воно буде (М. Хвильовий). Дивлюсь, аж воно й справді (А. Тесленко).

 Іноді воно буває вкупі з то (ото) або це (оце): напр.: Треба коло його піклуватись. – Та воно то треба (Т. Шевченко). Жінкою буду... як же це воно? (А. Тесленко).

 Воно трапляється ще часто у зворотах із "що за": Що ж воно за паничі,–кажу (А. Тесленко).[2]

 Дуже часто воно може випадати з фрази; напр.: Чи воно старшина прийде скоро? (А. Тесленко); ця фраза може бути й без воно: Чи старшина прийде скоро?

 II. Форми то (ото), це (оце) так само, як і воно, бувають у реченні за формального підмета, не орієнтуючись на іменника. Ці форми надають реченню виразно вказівного характеру. Звичайно, це буває не тільки тоді, як говориться про щось певне або когось, а й тоді, коли рід зовсім невідомий або до нього нам байдуже, або самих речей чи осіб багато, і рід просто не можна зазначити. Дуже часто так буває в питаннях і відповідях на них та взагалі у фразах типу відповіді.

 Приклади: Я ж пригадую тільки, що то був батько (А. Заливчий). Oтo ж тая дівчинонька, що сонна блудила (Т. Шевченко). Се не мара, моя се мати І сестра, моя се відьма, щоб ви знали (Т. Шевченко). Це слізоньки, це, з богової ризоньки обірвані зірки (В. Чумак). І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій (М. Вовчок).

 Подекуди то (ото), це (оце) – вставні чи додаткові й можуть випадати; напр.: І чого б я ото маніжився (А. Тесленко). То се тут люди будуть? (Л. Українка). Я оце до нас позичити кресала (М. Вовчок). Походять це вони, поговіють (А. Тесленко).

 Форма то (ото) буває такого вигляду лише тоді, як вона може випадати або має самостійне, підметове значіння, іноді – невизначене й поширено-збірне, інколи – конкретне; напр.: То літньої ночи було на Дніпрі (М. Вороний). Мені здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то – матуся (Л. Українка).

 В усіх інших випадках буває не то (ото), а те (оте); напр.: Не так те діло робилося (Нар. опов.). Кругом поле, як те море широке, синіє (Т. Шевченко). Те знає вседержитель (Т. Шевченко).[3]

 III. Ніякий рід характеризує ще невизначеність, нез’ясованість, коли перед нашою уявою, думкою чи почуттям стоїть непевна річ – "щось", коли треба якесь "що" розшифрувати, дати відповідь на нього. З такими що, щось в’яжеться ніякий рід.

 Приклади: Біжи яко-мога; що б там не кричало, не оглянься (Т. Шевченко). Зле щось віщують сичі (О. Олесь). Щось зашамотіло за коминком на печі, позіхнуло (А. Тесленко). А перед ними опинилось те, що співало (Т. Шевченко). Що ж ти такеє? (Т. Шевченко).

 До речі завважити, що з хто, хтось в’яжеться звичайно чоловічий рід, рідше – жіночий (в індивідуалізованих випадках); напр.: Заплакав хтось... Ти хто такий (О. Олесь). Та хто ж вона така? й т. інш.

 IV. Форми ніякого роду на -ло (-лося, -лось) минулого часу дієслів і неособові переємного стану форми на -но, -то[4] правлять за присудки в багатьох безпідметових реченнях.

 Приклади: "Хазяїн дома?" на дворі крикнуло (Т. Шевченко). Холодним вітром од надії уже повіяло (Т. Шевченко). І жилось тому хлоп’яті і безпечно і догідно (М. Вороний). І дніти мов не дніло (Т. Тичина). Пошрамовано його вздовж і впоперек (П. Куліш). Розстріл призначено за містом (М. Хвильовий). Чи його убито, чи в полон зайнято? (Нар. пісня).

 Приклади з присудками на -ло, -но, -то при родовому частинному, коли кількість зовсім ніяк не зазначено: Скрізь по селах шибениці: навішано трупу (Т. Шевченко). Насипано блискучих камінців (Л. Глібів). Отут крови пролито людської і без ножа (Т. Шевченко). У дворі не було ще води (Л. Заливчий). Поборовся б і я, може, якби малось сили (Т. Шевченко).

 V. Форми на -ло бувають за присудка ще й у тих особових реченнях (у попередній рубриці – безпідметові речення), де за підмета править назва числа. Дарма що та назва належить до чоловічого або до жіночого роду, присудок на -ло лишається в ніякому роді, ц. т. не орієнтується на іменника.

 Приклади: Не один десяток тисяч люду військового козацького полягло головами (П. Куліш). Половина місяця в хмари вступило (М. Максимович). Нас тисяча тисяч пішло в небуття або поконало в недолі,– нас безліч пішло в небуття (Попів-Найда).

 Сюди ж належать і такі випадки, як от, напр.: Десять літ минуло (О. Олесь). Недавно цьому хлопцеві сім років вийшло. Нас зібралось дванадцять чоловіка й т. інш.[5]

 Через вплив таких випадків присудок на -ло частенько трапляється й у тих фразах, де при підметі є числові назви два – дві, обидва – обидві, три, чотири; напр.: Було собі два брати (Нар. опов.). Побило мене в полі три недолі (Нар. дума) тощо. Про корективи до цього – в § 9.

 Вважаймо на те, що при неособових присудках на -но, -то числові назви мають силу знахідного відмінка (а не назовного); напр.: Сліз таких вже вилито чимало (Л. Українка). Шість тисяч тільки їх оставлено (П. Куліш) тощо. Порівняймо тепер дві фрази: Вилито сім відер води. Вилилось сім відер води; – у першій фразі слово сім – додаток іменниковий (знахідн. відм.) до присудка вилито, а в другій фразі те саме слово – підмет (назовн. відм.) до присудка вилилось.

 VI. Ніяким родом ще характеризують якийсь загал, збірність, де просто немає й потреби або можливости визначати рід осіб чи речей (ті бо особи чи речі, напр., різних родів).

 Приклади: Всяке на Вкраїні лютих ворогів собі мало (П. Куліш). Його мале й велике знає (Л. Глібів). Присягу не кожне зрадить (Л. Українка). Як од яструба од його: те тіка, те плаче (А. Тесленко).

 Сюди ж стосується й ходовий зворот одно одного (рідше – одно другого); напр.: Одне д’одного словами промовляли (П. Тичина). На поставці лежали рядочком так близенько одно до одного – купка грошенят (А. Тесленко). Годі вам брехати та одно другого знічев’я вихваляти! (Л. Глібів).

 Звичайно, в таких випадках може бути й один одного, одна одну й т. інш.; напр.: Ми розуміємо добре один одного (П. Мирний). Картини пробігають одна за одною (В. Ґжицький).

 VII. Раз-у-раз народім українська мова вживає ніякого роду, щоб підкреслити якесь почуття взагалі до котроїсь особи; це може бути і симпатія і антипатія, а з контексту, звичайно, буває видно, що саме хочуть виявити ніяким родом. У письменницькій українській мові ніякий рід із таким значінням так само не абияк поширений, хоч і рідший, ніж у народній фразі.

 Надто часто почуття симпатії (ніжности, пестивости) підкреслюють ніяким родом у розмовах про малих дітей. Мабуть, така тенденція дуже зв’язана з тим фактом, що назви всього малого, недорослого, нерозвинутого, індиферентного з погляду властивостей натурального чоловічого чи жіночого роду здавна й здебільшого потрапляли до категорії ніякого роду; згадаймо теля, порося, жабеня, цуценя, хлоп’я, дівча й т. інш.

 Приклади з ніяким родом у розмовах про малих дітей: Аж заплачу, як побачу малого хлопчика в селі: мов одірвалось од гіллі, одно однісіньке під тином сидить собі (Т. Шевченко). Пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало (Т. Шевченко). Воно й училось, нівроку йому! Страх яке до книжки було (А. Тесленко). Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає (П. Тичина).

 Таке саме явище – і в розмовах про дорослішу публіку, про молодь; напр.: Чорнобрива, кароока,– вилитая мати, чого б сумувати? Або, може, вже такою воно й уродилось? Або, може, молодеє чи не полюбило когонебудь? (Т. Шевченко). То золото, а не Іван... Побуло в школі з зиму, вирвалось на той край і – дивись ти – он яким стало! (А. Тесленко).

 Іноді ніякий рід у розмовах про молодь – юнаків та дівчат – характеризує фамільярно-ігноративний або навіть трохи зневажливий та образливий тон старших віком людей. От, напр., говорить на адресу своєї дочки сотник із Шевченкового "Назара Стодолі": А що вона? Її діло таке: що звелять, те й роби! Воно ще молоде, дурне! – А ти й повірила?.. Дурне ти, дурне!.. То-то й горе, що ти ще дурне! –  А от баба Шапотайлиха із повісти Ю. Будяка "До великої брами" говорить про дівчину Софію: Може, вона й випила там у хлопців зайву чарку, бо її тоді всі частували,– а воно молоде, хіба йому багато треба? й т. інш.

 Ніякий рід дає ще відтінки якоїсь презирливости, зневажливости, огидливости, бажання принизити того, про кого говорять. Почасти це виявляється й у попередніх прикладах, коли, напр., старіші віком говорять про юнака чи дівчину: Дурне ти, дурне, бо молоде й т. інш. Приклади: Борець... вередує, як той панич. І де взялось таке хиренне! (Т. Шевченко). Ти б, Андрію, хоч би бики загнав пішов... Господи, яке то вже до лежні воно! (А. Тесленко). "Імператора Кирила" не чули?.. Це те саме Кирило, що під Цусимою в Японське море впало було і не втопилось... Воно само собі оголосило себе російським імператором (І. Вочревісущий).

 VIII. В українській літературній мові значіння ніякого роду звичайно надають усяким незмінним словам, різним формам і навіть цілим виразам, коли їх уживається іменниково.

 Приклади: Обридло мені твоє "мабуть". Знаю я оте ледаче "завтра". Пам’ятайте моє "приїду". Він сказав своє звичайне "а хто його знає". Велике вам спасибі за все і т. інш.

 У народніх говірках, через вплив закінчень котрихось слів, тут частенько буває й чоловічий рід замість ніякого; напр.: Панський "зараз". Селянський "ох". Український "нехай" тощо. Порівн. до цього: один раз, зелений мох, веселий край і т. інш. Так само в народній мові часто буває великий спасибі (на заході України частенько говорять спасибіг).

 IX. В українській мові багато колишніх прикметникових форм ніякого роду стали тепер іменниками; напр.: добро, зло, лихо, свято, тепло, скло (із старого стькло), придане, подушне, комірне, чопове, возове, вступне, баришівне, бджолове й т. інш.

 Х. Прислівники на -о та на -е, що повиходили з прикметників, так само становлять собою закам’янілу форму ніякого роду; напр.: швидко, довго, гарно, темно, дуже, добре, інакше й інш.

 Прислівники на -о вийшли з старих прикметникових форм ніякого роду або становлять наслідування їх; напр.: Червоно в небо устає новий псалом залізу (П. Тичина). Прислівники на -е виникли з молодших прикметникових форм ніякого роду; напр.: Анарх байдуже подивився на Майю (М. Хвильовий).

 XI. В українській письменницькій мові та інтеліґентській балачці частенько трапляються випадки, коли так званий другий, а за ним і третій ступінь порівняння прикметників, стосуючись до іменників чоловічого або жіночого роду чи до іменникових форм множини, має вигляд ніякого роду, взагалі – незмінний, прислівниковий.

 Приклади: Хто із хазяїнів отут усіх добріше? (Л. Глібів). Ще знайоміше здався той голос (П. Мирний). Краса жіноча ще страшніш, ніж вороги (С. Черкасенко). Учень не може бути більше за свого вчителя (М. Хвильовий).

 Сюди стосуються й ті випадки, коли письменник не відмінює форм ніякого роду; напр.: Дівчину вродливу юнак покохав, дорожче від неї у світі не мав (М. Вороний). Нема хитріше ремесла, як та гуманність чорна (П. Тичина).

 З погляду літературної норми всі ці факти – неправильні (про це буде ще в § 19, п. 1).