§ 7. ЗНАЧІННЯ Й УЖИВАННЯ МНОЖИНИ

 

 Опріч випадків, коли однина набирає множинного значіння, буває в мові й таке, що множина заступає однину, ц.т. формами множини говорять про одну особу, річ чи явище.

 I. Є так звана маєстатна (звеличальна) множина. В народній мові вона зовсім незнана. А вживали й уживають її всякі державці та вельможні володарі, говорячи про свою персону першою особою множини; напр.: Ми, князь і господар Подільської землі, оголошуємо й т. інш. Ми, староста руської землі, стверджуємо це. Ми, Богдан Хмельницький, з військом нашим і т. інш. Ми, цісар Австрії, оповіщаємо народам нашим тощо.

 Природу цього володарського "ми" дуже влучно схарактеризував Т. Шевченко в "Царях": Давид... сам собі говорить: "Я... Ми повелим... Я – все!"–Аналогічний приклад і в папській буллі (в "Єретику"): Ми розрішаємо гріхи святою буллою цією рабині божій,.. що хилялась... по келіях п’яна.

 II. Деколи й письменники, взагалі автори, промовці, оповідачі й інш. говорять про себе множиною. Це – авторська множина; напр.: ми (– я) вже про це недавно писали (– писав, писала). Ось уже ми (– я) й розказали (– розказав, розказала) вам про все й т. інш.

 В українських книжних пам’ятках авторська множииа є вже на першій сторінці початкового літопису ("се начнемъ повѣсть сию“) і потім трапляється раз-у-раз.

 Авторське "ми" не має нічого спільного (щодо значіння) з маєстатною володарською множиною. Говорячи про себе "мп", автор немов хоче підкреслити своє єднання з читачем чи слухачем, ніби хоче успільнити свою особу з якимсь колективом.

 Авторська множина, як і маєстатна, – чужоземного походження, і не становить собою ориґінального витвору в українській мові.

 III. В українській народній мові частенько ще трапляється така множина (замість однини), що нею виявляють чемність, пошану до якоїсь особи. Це – пошанна множина. Хоч вона прийшла до нас із Західньої Европи пізніше, ніж маєстатна й авторська, та тимчасом вона дуже швидко поширилася скрізь і добре прищепилася в народі. Тому то пошанна множина й справляє вражіння притаманної риси в народніх говірках.

 Виявляється ця множина от чим:

 а) у безпосередній розмові з людьми малознайомими, старшими віком, батьками та вшанованими особами вживають другої особи множини замість другої особи однини, ц. т. "ви" плюс друга особа множини дієслова замість "ти" плюс друга особа однини дієслова; напр.: Де се ви, тату, були? (Квітка-Осн.). Що бо ви, пане сотнику, оце говорите? (Квітка-Осн.). Ну й живете ви в гарному якому,– дивується Миколка (А. Тесленко). Які ж бо ви, Яремо, завзяті (Т. Шевченко). Мамо, спите?.. Мамо, мамусю, чому не їсте? (П. Тичина). Доживайте вже, мамо, зими в баби (П. Мирний).

 б) У заочних розмовах про тих самих людей говорять "вони" плюс третя особа множини замість "він" чи "вона" плюс третя особа однини дієслова; напр.: Бідний дядько Панас! Вони за всіма оступаються, а всі проти них! (І. Тобілевич). Дядько Лев казали, що тут мені дадуть ґрунтець і хату, бо в-осени хотять мене женити (Л. Українка). Батько сердиті... стоять, часник чистять (А. Тесленко). В похилих літах були дід (В. Чапля). Завтра прийдуть до нас пані,– казали, що принесуть ліки нашій Настуньці (М. Черемшина).

 В обох випадках і всі прикметникові слова, що стосуються до тих "ви" й "вони", звичайно так само мають вигляд множини. Ви такі веселі були вчора. Вони такі добрі, що кожному допомагають і т. інш.

 

Заочну пошанну множину не завжди доводиться наслідувати; в широкій літературній обіхідці, в офіціяльних паперах і т. інш. вона просто недоречна.

 IV. В народній поезії трапляється ще так звана патетична множина. Ця множина, гіперболізуючи явища, речі, місце тощо, залежить від піднесеного настрою оповідача чи співця й стосується лише до іменників загальних. Множини назов власних в українській мові, як і в інших европейських мовах, не буває з патетичним значінням.

 Приклади: Там його дрібний дощик нагонив, лисії шубоньки намочив. Стоять намети, а в тих наметах сидить пан Іван. Брат до сестриці дрібні листи пише. А в гуцула за поясом писані топірці й т. інш.

 У цих прикладах форми множини (шубоньки, намети, листи, топірці) означають однину (шубонька, намет, лист, топорець).

 У звичайній мові такої множини не буває; та й у народній українській поезії вона трапляється не дуже часто.

 V. Множиною ще означують одинокі речі, що складаються з декількох частин. Сюди стосуються такі іменники, що мають лише або переважно форми множини, а так само й ті, що їхня однина відрізняється своїм значінням від їхньої ж таки множини; напр.: терези, штани, шаравари, гуслі, граблі, обценьки, двері, груди, сани, вила, ґринджоли, мари, дзиґарі, кайдани, пришви, ночви, ножиці, ясла, ворота й інш.

 Від цих випадків відрізняються ті, де множина означає не лише множність, а ще й становить собою засіб узагальнення; напр.: шати, музики, достатки, гроші, сорочки (порівн.: Пішла сорочки прати, ц. т. взагалі білизну) й інш.

 VI. Множиною означують подільну матерію, масу, речовину, що складається здебільшого з одноманітних часток і справляє вражіння єдиности, суцільности; напр.: висівки, помиї, драглі, дрова, дріжджі, вишкварки (а частина – вишкварок) тощо.

 Сюди ж належать і деякі слова, що мають однину, але або рідко її вживають, бо вона має відмінне проти множини значіння; напр.: лопухи, коноплі, порічки, полуниці, жита, вівса, хліба, сіна, гречкн, проса, пшениці й т. інш. Це – назви рослин, ягід тощо. Їхня множина має розподільне значіння – так само, як, напр., сніги, морози, води, тумани, пили, дими, порохи й інш. (порівн. § 6, п. V).

 VII. Буває ще частенько множина місця – назви країв, держав, вулиць, сіл, міст, взагалі – великих і малих територій; напр.: Чехи (архаїзм замість Чехія), Черкаси, Піски, Терни, Манастирища, сутки, гони, сходи тощо.

 Сюди ж належать і такі вирази, як, напр.: по всіх усюдах, по світах, в голови постелити (одній людині), в головах стояти (в однієї людини).

 VIII. Дуже нагадує множину місця й множина часу такого типу, як, напр.: прокинувся перед зорями, ще треті півні не співали, були вже пізні обіди, вже над заходи сонечко, прийшов я о пізніх лягах, це діялось у пізні лягови й інш.

 Множину часу характеризують іще деякі назви подій із селянського життя; напр.: жнива, косовиці, обжинки, зажинки й т. інш. Сюди ж – і назви родинних свят і подій: родини, христини, заручини, оглядини, уводини, поминки тощо.

 Слово злидні так само може означати час (і стан).

 IX. Множини стану в сучасній українській мові, як і в російській та білоруській, широко вживають, щоб означити стосунки до якоїсь посади, служби, ранги тощо; напр.: піти в салдати, в писарі, в ченці, бути в наймах, у приймах, у мандрах, на заробітках, на жебри пустити й т. інш.

 Сюди ж – і ходовий вираз "ні в сих, ні в тих", і множина назов деяких хвороб: шолуді, парші, сухоти, жовна (жовни), пранці й інш.

 Від давньої давнини й досі українська мова широко вживає множини, щоб означити так званий психічний стан чи настрій; надто часто в таких випадках буває множина з наростком -ощі: заздрощі, радощі, жалощі, хитрощі, милощі, скупощі, мудрощі й інш.

 Опріч множини типу радощі, українська мова (надто літературна) вживає й однини типу радість.