§ 18. ПРИСВІЙНІ ПРИКМЕТНИКИ

 

Назовний відмінок однини чоловічого роду присвійних прикметників звичайно має нечленне закінчення, ц. т. без -ий: батьків кожух, материн очіпок. Закінчення -ий, як уже й згадувано, буває тут дуже рідко: жінчиний кожух, удовиний талан. Такі факти не мають нормативної сили, і їх слід уважати за винятки.

 Закінчення -ів мають присвійні прикметники, утворені від іменників формально чоловічого роду: коваль – ковалів, дід – дідів, дядько – дядків. А закінчення -ин мають ті, що походять від іменників формально жіночого роду: сестра – сестрин, тітка – тітчин, Микола (ім’я) – Миколин, Малинка (прізвище) – Малинчин.

 У цих прикметниках завжди є вказівка або на власника (присвійність, приналежність), або на продуцента якоїсь речі, думки, почуття й інш., або на особу, що до неї хтось має дуже близькі стосунки – органічно (фізіологічно) чи морально з нею споріднений. Через це присвійні прикметники звичайно походять під назов людей, рідше –тварин, зовсім рідко (у специфічних випадках) – від назов інших.

 Приклади: Прикрила чорним платком Максимову голову (П. Мирний). Батькове слово треба ламати (А. Тесленко). Жінка фельдшерова била її на базарі (П. Панч). Наслухавсь голубок шпакової дурниці (Л. Глібів). Кигикав чайчин голосок (Л. Глібів). Справдилась пацюкова річ (Л. Глібів).

 Присвійні прикметники в українській фразі далеко поширеніші, ніж у російській літературній. У дуже багатьох випадках вони відповідають російським родовим відмінкам іменника, ц.т. родовому приналежности; напр.: "дом отца, книжка брата, платок сестры, рука матери" й інш. Подібно до цього росіянин означує родовим відмінком іменника особу чи річ, що від них щось походить, виникає якась думка, почуття, чинність; напр.: "работа мальчика, лай собаки, песня жаворонка, предположение сестры, любовь матери, произведения Кантемира" й інш.

 Відповідно до таких родових відмінків іменника українська мова майже завжди вживає присвійних прикметників; напр.: дядькове поле (а не "поле дядька"), сестрині черевички, Кантемирові твори, материна любов, бабині примхи, батькові переконання, братова жінка й інш.

 Замість родового приналежности й інших родових, близьких до нього своїм значінням, в українській фразі бувають не самі тільки присвійні прикметники з закінченням -ів та -ин, а ще й приналежні з закінченням -овий, -евий і деякі інш., що якось характеризують присвійність, приналежність, власність; напр.: дубовий корінь, яблуневий цвіт, жайворонковий спів, чоловіча постать, собачий писок і т. інш.

 Примітка. На означення не присвійности, не органічної споріднености, а лише випадкових, мовляв, стосунків якоїсь речі або чинности до особи українська мова далеко частіше вживає родового іменника; напр.: вплив Бальмонта, значіння Шевченка, смерть батька, похорон брата й інш.

 

У народній мові майже ніколи не буває такого, як от, напр., "шапка брата, батіг Грицька, поле діда, хустка сестри" й інш. Такі діялектичні й виняткові випадки уживання родового приналежности не слід уважати за норму. Ці родові слід заступати відповідними присвійними прикметниками: братова шапка (чи "шапка братова"), дідове поле, сестрина хустка й інш.

 Звичайно, родовий приналежности іменника (а не присвійний прикметник) обов’язковий в українській фразі тоді, як при ньому є атрибут-прикметник; напр: Доброго батька дитина (Метл.). Я свого пана коників пізнала (Чуб.).

 Аналогічне явище здебільшого буває й тоді, як при родовому іменника є додатковий до нього родовий другого іменника (прикладки); напр.: Батька Богдана могила мріє (Т. Шевченко). Твори Тараса Шевченка й інш. (див. § 11 п. V). Далеко краще сказати: "твори Івана Франка", ніж "твори Іванові Франкові" чи "Іванові Франкові твори" тощо. Порівн.: "батькова шапка" і "шапка мого батька".

 Родовий приналежности (а не присвійний прикметник), звичайно, буде й тоді, як до нього є поясняльне відносне (стосункове) речення; напр.: Це вдова вчителя, що помер торік. Ось хустка бабусі, що тут сиділа й інш.

 Таку саму ролю, як і присвійний прикметник, має в українській фразі (і прикметник їхній, буваючи замість родового "їх" (від слова "вони"); напр.: Їхня кров ще гаряча на ранах, їхні рани горять ще в огні (О. Олесь). Мене вабили їхні високі постаті (А. Заливчий). В їхнім селі були козаки (М. Хвильовий). Пишноцвіти – їхні груди (М. Терещенко).

 Можливо, що слово "їхній" зайшло в українську мову з народної російської, де часто вживають "ихний, ихный, ихной". Та хоч би це й справді так, слова їхній бракувати не можна; воно бо дуже добре узгоджене з українською тенденцією вживати не родового приналежности іменника, а однакового з ним кореня присвійного прикметника.

 Зрозуміла річ, що присвійні прикметники можуть мати в реченні не лише прикметникове, а й присудкове пристосувания; напр.: Розвалилася батькова хата. Ця хата – батькова (тут немає зв’язки "є").

 Там, де міг би бути присвійний прикметник, іноді буває давальний стосунковий (див. § 12 п. IX); напр.: А очі їм стали глибшими (В. Винниченко). Вона стиснула Вадимові голову (М. Хвильовий) і т. інш. Слід мати на увазі, що цей давальний не збігається своїм значінням із присвійним прикметником; напр.: Очі їхні стали глибшими. Вона стиснула Вадимову голову й інш.

 Давальний означає в таких випадках особу, що до неї стосується чинність, характеризована дієсловом, або вся ситуація, зафіксована в фразі. А присвійний прикметник таких функцій не має; він промовляє за саму присвійність, органічну зв’язаність чи приналежність якоїсь речі чи особи до другої особи. Отже, напр., у фразі "Вона стиснула Вадимову голову" слово Вадимову становить собою пояснення лише до голову (функція присвійного прикметника, як бачите,– вузька, обмежена, припаяна до іменника). А в фразі "Вона стиснула Вадимові голову" до давального відмінка (Вадимові) стосується ввесь зміст речення. Отже, нюансуючи фразу не слід уважати ці два явища (давальн. стосунковий і присвійний прикметник) за рівнозначні.

 Прикметники ваш, наш, мій, твій, свій так само мають присвійне значіння; аналогічно до ось тільки поданих випадків і їх треба відрізняти від давального стосункового; порівн.: Воли мої половії, хто вам (ваш) буде пан? (Нар. пісня) й т. інш.