Олекса Горбач

 

"БІЛІ" Й ТЕМНІ ПЛЯМИ В ІСТОРІЇ МОВОЗНАВСТВА УРСР 1930-ИХ РР.

 

Модним стало останнього року в українській підсовєтській пресі говорити про "білі плями" в історії в загальному, в історії літератури і, ще найменше, в історії мовознавства, себто про зліквідованих і промовчуваних авторів, як і про такі ж періоди. Але ж такі "білі плями", як правило, зв’язані із "темними плямами", себто не лиш із виданими нині для такої моральної проскрипції прізвищами Сталіна, Єжова, Берії чи Брежнєва. Зовсім не згадуються ні виконавці ні установи ("органи"), які людей ліквідували, а вже вповні таки соромливо примовчуються прізвища денунціянтів, які – добровільно чи під натиском – до ліквідування нерідко своїх колег причинювалися, кладучи хоча б свій підпис під підказаний донос.

 Золоті слова написав О. Солженіцин: "Країна повинна знати своїх денунціянтів (’стукачів’)". Бо напевно страх перед довічним заплямленням власного прізвища тавром донощицтва стримає не одного перед таким кроком.

 Такі рефлексії насуваються, як згадати одного з непересічних харківських україністів 1920-их pp., несправедливо забутого Миколу Сулиму.

 Уродженець Харківщини (1892 p.), філологічні студії пройшов в університеті в Варшаві, а з початком 1920-их pp. став професором Харківського Інституту Народної Освіти, де викладав українську мову. Тоді й стала з’являтися низка його праць (див. Бібліографія): норматистського скерування – з актуальних питань стилістики, синтаксису, фразеології й словотвору, з історії літературної мови та з мови окремих письменників 19-20-го вв. – головно ж Т. Шевченка, Л. Українки, А. Тесленка, М. Хвильового, мови преси, інтеліґенції, молодих авторів тощо. Завершенням чи й збіркою таких нарисів із стилістичної синтакси була його Українська фраза (1928), його остання об’ємистіша праця.

 В потоці буйного й швидкого розвитку при тогочасних тенденціях самооборони плеканої літературної українщини, самооборони перед російськими газетно-поточномовними зразками, імпортованими мимохіть в українщину, самооборони шляхом орієнтації на мову фольклору (лінія, що її в синтаксі репрезентували Є. Тимченко та в деякій мірі А. Кримський), М. Сулима – враз із О. Курило – брав до уваги письменників 19-го в. (Т. Шевченка, М. Вовчок та ін.).

 Енциклопедійна нотатка "Сулима М."¹ (Ю. Шевельова) каже про нього: "один з-поміж унормовувачів синтакси літературної мови в дусі поєднання народномовних рис з кращими зразками нової літературної мови 19-20 ст."

 Як і низка інших україністів того часу зазнав 1934 р. репресій у зв’язку з постишевсько-єжовським курсом в УССР.² Почалося погромницькою статтею "Націоналістичне шкідництво в синтаксі сучасної української мови (М. Сулима: Українська фраза, Харків 1928)" у київському журналі Мовознавство, 1934, ч. 2,³ підписаною Петром Й. Горецьким (1888-1972)" та Іллею М. Кириченком (1889-1955).⁵ За прочитану тоді ж лекцію про двоїну в українській мові (цей морфологічно-синтаксичний осередньо-західний архаїзм пропаґував зокрема І. Огієнко в варшавському місячнику Рідна мова й ця форма стала в УССР "виявом українського буржуазного націоналізму в мові"!) Сулима був викликаний директором ІНО і – звільнений з праці.

 Віч-на-віч тодішнім арештам і репресіям М. Сулима рішився "зникнути" з Харкова й 1935 р. подався на Крим до Севастополя, обірвавши всі зв’язки з рідними в Харкові, щоб не обтяжувати й їх поліційно-політичними репресіями. На Криму й обірвалися всі дальші вістки про нього. Пошуки за ним сестри підчас німецької окупації як і з еміґрації після війни жодних відомостей не принесли. Можна лишень здогадуватися, що Сулима був репресований і на новому місці проживання та загинув невідомо де й коли – в усякому разі перед 1950-им роком.

 Особисті дані про нього й його долю завдячуємо його родичці проф. д-р Олександрі Сулимі-Бойко та проф. д-рові Юрієві Бойкові-Блохинові.

 Можливе, що обидва "підписанти" П. Горецький та І. Кириченко рятували денунціянтською статтею власну шкуру (хоч вона вперто називається в їх бібліографіях і життєписах теж після сталінщини); бо ж хіба найбільшим абсурдом є те, що ті ж самі синтаксичні конструкції з Сулиминої Української фрази, проти яких погромницько ратоборствують наші автори, поручує раніший підручник самого ж П. Горецького (враз із кубанцем Ів. Шалею, теж репресованим у 1930-ж pp. ) Українська мова. Практично-теоретичний курс (Харків 1926).⁶

 Енциклопедійна нотатка "Горецький П."⁷ подає, що Горецький був 1932 р. арештований, але ж "ученим коректором" ж. Мовознавство чи й членом його ред. колегії (подібно й Кириченко) залишався і далі в 1936-40-их pp., хоч шефи Інституту Мовознавства в єжовщину й мінялися були (Н. Каганович, С. Василевський).⁸

 Що ж закидали обидва критики М. Сулимі (як зрештою й О. Курило, А. Кримському, М. Гладкому, Є. Тимченкові, М. Осипову, С. Смеречинському, М. Мироненкові, О. Синявському й – навіть Л. Булаховського Підвищеному курсові української мови, 1931,– с.60)?

 Спершися на цитатах зі Сталіна (1932) й Лаз. Каґановіча про"національну культуру за диктатури пролетаріяту" як "соціялістичну своїм змістом і національну формою", наші автори говорять про "шалений опір класово ворожих елементів", що то намагаються "мовне будівництво мас пролетаріяту і колгоспного селянства" й розвиток української літературної мови "спрямувати на буржуазно-націоналістичний шлях" (с. 40),– за Сталіном,– "в ухилі до місцевого націоналізму, в прагненні відокремитися й замкнутися в рамках своєї національної шкаралупи, затушкувати клясові суперечності в середині своєї нації, в прагненні оборонитися від великоросійського шовінізму через відхід від загального пляну соціялістичного будівництва, в прагненні не бачити того, що зближує і з’єднує трудящі маси національностей СРСР, і бачити тільки те, що може їх віддалити одну від одної"– це отже "ухил до місцевого націоналізму" , "прагнення відокремитися в свою національну державу і запровадити там своє клясове панування, а це послаблює єдність трудящих народів СРСР."

 І далі каже наша пара авторів: "..в УРСР українські націоналістичні петлюрівські елементи розвинули широку роботу на боротьбу проти розвитку пролетарської соціялістичної змістом, національної формою української культури, а зокрема в ділянці мови – проти розвитку сучасної літературної мови – мови пролетаріяту і колгоспного селянства,– всіляко намагаються спотворити українську літературну мову"(с. 40-41).

 Серед перелічених україністів – "М. Сулима є яскравим представником українських буржуазних лінґвістів, які шлях розвитку сучасної української літературної мови бачать в ’онародненні’ її". Так із його З історії української мови, 1927, цитується дотичне місце: "Українська газетно-журналістична й інтеліґентська мова помітно повертає на той шлях, що він здавна ліг перед українським письменством – цілковите онароднення літературної мови. Отже, відколи Жовтнева революція скинула національний гніт і в більшої частини українського народу і з українського слова увесь антинародний і зовсім зайвий намул ’літературницький’ швидко гине, поступаючись і знічуючись перед масово-народними тенденціями... За часів робітничо-селянської епохи українська літературна мова й не може бути іншою, як не масовою: бо монополістом тої літературної мови на всіх ділянках життя (газета, підручник, белетристика, канцелярія, наука тощо) має бути маса, а не хтось інший (с. 20)".

 А це,– говорять денунціянти,– "як влучно сказав Н. Каганович, (Прапор марксизму, 1930, ч. 1, с. 51: "Проти народництва в мовознавстві"), є намагання піднести ідеологічну базу під нагляд ’лінґвістів-народників".

 "Під масовою ж мовою – як видно з наведених М. Сулимою прикладів і джерел в Українській фразі – треба розуміти т. зв. народну мову. Але ж відомо, що пропаґування ’загальної народної мови’, звичайно, базується на теорії безбуржуазності української нації, теорії, що її виплекав український націоналізм" (с. 48).

 "Як міг Дослідно-науковий методологічний кабінет НКО поручувати Українську фразу як посібник та підручник для професійних шкіл – не на таких прикладах слід виховувати молодь...(с. 47)."

 Ідеться про Сулимині приклади ілюстративні з нібито "ідеологічно невитриманими прикладами" (з письменників) та про такі слова як татарва, бурсацтво, духівництво, казань тощо, бо в них тут "яскраво виявляються методологічні настанови цілого націоналістичного лінгвістичного фронту щодо сучасної української літературної мови" (с. 48).

 І далі – про "шкідницькі" словники, що складалися за проводом членів СВУ,.. ІУНМ, "членів філіяльного відділу СБУ, членів ІНА- РАК-у".⁹

 З черги йдуть цькування на Сулиму, бо той заявився за архаїчнішою конструкцією з аґенсом у пасивному звороті – із від із родовим відмінком,– а не за аґенсом тут в орудному. Тут, мовляв зійшлися Курило, Сулима, Гладкий, Смеречинський, Тимченко й інші. А такі конструкції (від із родовим аґенса) "були найшкідливішими націоналістичними перекрученнями" (с. 53). "Поради й вимоги буржуазних пуристів не уживати зворотів з орудним відмінком дійової особи при пасивних дієприкметниках є виявлення націоналізму і перекручення фактів української літературної мови – ці поради спричиняються до знесилення сучасної літературної мови як знарядді клясової боротьби, примітивізують її, знижуючи до мови, нездатної користуватися складнішою синтаксичною будовою речення... зокрема... нездатною передавати такий синтаксичний зв’язок, де дієприкметник з орудним дійової особи становить відокремлений член речення" (с. 53,– і далі приклади з Коцюбинського й Микитенка, с. 54). Заміна міняла б взаємний зв’язок понять (приклад: Зброя відібрана від ворога: ворогом,– "як рекомендують націоналісти", "за приписом наццемівців").

 Подібно "зідеологізовано" й негативний погляд О. Курило та М. Сулими на пасивні конструкції з -ся, які він "радить обминати, обмежити, не надуживати",– заступаючи активними, ’де тільки можна’ (с. 55). А це думки "націоналістичних лінґвістів-теоретиків (с. 55).

 Так само "шкідницькою" є Сулимина нерекомендація "чужомовного" орудного аґенса (’діяльника’) при пасивних (’переємних’) неособових конструкціях на -но, -то (’результат наслідування російської літературної мови, наслідування, до його дехто з наших письменників і взагалі інтеліґентів заводить у свою мову’ (c. 56).

 Але,– кажуть наші автори,– "вони зв’язані з розвитком самої літературної мови, що повинна була, відповідно до своїх завдань, передавати ускладнені зв’язки понять, повинна була шукати й ускладненіші, нові засоби синтаксичних сполучень мовного матеріялу" (с. 56).

 Дуже обрушило наших авторів твердження Сулими, як і інших "націоналістів-мовознавців", мовляв, при неособово-пасивних зворотах на -но, -тo вживання форм було, буде "просто недоречне й максимально дике" (с. 57), бо це вплив російської мови, де пасивний минулий дієприкметник уживаний у ролі присудка для визначення дії в теперішньому часі, а в українській мові такі -но, -то вказують на минулий (іне на теперішній) час.

 Але обидва автори твердять: "…відкидати (таке було, буде при -но, -то, – О. Г.) значить гальмувати розвиток мови. Такі звороти потрібні мові…" (с. 59).

 І врешті – поручування дієприслівникових зворотів (чи часових речень) замість по/після з віддієслівним іменником на -ння (себто: скінчивши/ коли скінчив, а не: по скінченні) – такі погляди "науково неправильні і шкідливі". І тут покликуються на свого тодішнього шефа Наума Кагановича:

 (звороти з дієслівними іменниками) "створилися в українській мові паралельно до всіх культурних мов, бо відбивають складний процес абстрагування дії, характерний саме для високорозвиненого мислення – особливо мислення діялектичного. Це мовне явище, загалом є явище прогресивне. Зовсім інша справа, як і коли його (з стилістичних міркувань) припускати в художній мові, та це вже питання стилістичне" (Критика, 1920, ч. 7-8, с. 219).

 "Показані конструкції і їх поширення в сучасній мові не є наслідком "чужого впливу" (а хоч би це й було іншомовним впливом, то ми не повинні його цуратися, коли він корисний для розвитку мови), а цілком закономірне і прогресивне явище, характерне для мови особливо на сучасному етапі її розвитку (Уривки з Пролетарської правди, 17. ІV. 1931, Комуніста, 2.V1.1933), (с. 61) .

 І закінчують: "Тому вимога націоналістів… є вимога шкідлива і реакційна, ця вимога, позбавляючи літературну мову засобу висловлювати думку конструкціями з дієслівними іменниками, засобу абстрактного мислення – тим самим обезкровлює мову, зводячи її до мови примітивної, придатної хіба що для певного мовного жанру, тим самим ослаблює її." (с. 62).

 Стаття заповіла продовження (д. б.). Його однак у дальших числах Мовознавства нема. Причини, чому перервано дальший друк цеї погромницької статті, нам не відомі.

 Так обширно ми привели закиди обидвох "підписантів", щоб проілюструвати абсурдність політизації мовознавчої дискусії (бо ж годі умово здоровій людині зрозуміти тодішнє сталінсько-єжовське безглуздя на україністично-мовознавчому відтинку!) і таки з уваги на те, що сам журнал на Заході (але: чи лиш на Заході?) недоступний і молоді слявісти тут ні про самі цькування ні про їх наслідки уявлення не мають.

 

Примітки

 

¹Сулима Микола, Енциклопедія українознавства. Словникова частина, ІІ/8, Paris-New York 1976, с. 3100 (далі скорочуємо: ЕУ 11).

 ²Шерех Юрій: Не для дітей. Літературно-критичні статті й есеї. Вступна стаття Юрія Шевельова, New York 1964, с. 6 – 7.

 ³Горецький, Петро, Кириченко, Ілля: Націоналістичне шкідництво в синтаксі сучасної української мови (М. Сулима: Українська фраза, Харків 1928), Мовознавство, 1934, в. 2, с. 39 – 62.

 ⁴ Горецький Петро Й. (1888 – 1972), Мовознавство, 1972,ч. 5, с. 96.

 ⁵Кириченко Илья Никитич (1889 – 1955) Булахов, М. Г.: Восточнославянские языковеды. Библиографический словарь, т. 11 (А – К), Минск 1977, с. 291 – 92.

 ⁶Горецький, Петро, Шаля, Іван: Українська мова. Практично-теоретичний курс, Харків 1926¹,², 1929⁸, Київ 1927³,⁴,⁵,⁶,⁷.

 ⁷Горецький Петро, ЕУ 11/2, 1955 – 57, с. 412 – 13.

 ⁸Шевельов, Юрій: Епізод з історії українського словництва, Symbolae іn orem V. Janiv. Науковий збірник УВУ, т. Х, Мюнхен 1983, с. 885 – 89.

 ⁹ Назва фіктивної "терористичної організації", сприйманої слідчими ҐПУ при процесі т. зв. Спілки Визволення України в Харкові 1930 р. Сама назва ІНАРАК узята з фантастично-утопійного роману Володимира Винниченка Сонячна машина (1-е вид., Харків 1928, 4-е вид., Нью-Йорк 1962, сс. 100, 103, 112 – там і "статут" тої "таємної організації"!).– Дивуватися можна лиш обидвом ученим філологам, які теж зловилися, як і неінтеліґентні слідчі ГПУ, на цю глумливу вигадку в зізнаннях тортурованих підслідчих в’язнів. Популярний же той роман Винниченка повинні б були знати.

 

Бібліографія писань Миколи Сулими (1923 – 28)

 

Скорочення: Бл ХНТ – Бюлетень Харківського Наукового Товариства; ВсВЦК – Вісти Всеукр. Центр. Викон. комітету; ЖР – Життя й Революція; З УНТК – Записки Українського Наукового Товариства в Києві (Історична Секція ВУАК), Наук. Зб. за р. 1928; Зб ЦДКУ – Збірник Центральних Державних Курсів Українознавства; Зр – "Зоря" (Дніпропетровськ); Мл – Молодняк; НЗ НДКМ – Наукові записки Науково-Дослідчої катедри мовознавства; НЗб ІC УАН – Науковий збірник Історичної Секції УАН; Пл – Плужанин; ППр – Путь просвещения; РО – Радянська освіта; ЧПр – Червона преса; ЧШ – Червоний шлях; ШО – Шлях освіти.

 

1923: Український article, ЧШ 1923, № 6, с. 174 – 79.

 (рец.) О. Синявський: Вчімось писати. Початкова наука письма, вид. 2-ге, поправлене, Харків 1923, ППр 1923, № 11 – 12, с. 189 – 90.

 (рец.) О. Синявський: Украинский язык. Пособие для практического изучения укр. языка на робфаках, техникумах и курсах для взрослих, а также для самообразования, Харків 1923, ППр 1923, № 6, с. 235 – 38.

1924: Найяскравіші особливості фрази Шевченкового "Кобзаря", ЧШ 1924, № 10, с. 216 – 221.

 (рец.) П. О. Бузук: Коротка історія укр. мови, І. Вступ і звучня, Одеса 1924, ШО 1924, № 6, с. 249 – 52; "Відповідь на відповідь" проф. Бузукові, ШО 1924, № 9, с. 253.

 (рец.) О. Курило: Уваги до сучасної укр. літературної мови, 2-ге вид. Київ 1923, ППр 1923, № 10, с. 211 – 13.

1925: Фразеологія Миколи Хвильового (Фрагменти), ЧШ 1925, № 1 – 2, с. 263 – 90.

1926: До характеристики мови Архипа Тесленка (З нагоди 15-х роковин від дня смерти), ЧШ 1926, № 5 – 6, с. 218 – 29.

Конструкції з прийменником по в Шевченковій мові, НЗб ІC УАН т.  21/1926, с. 177 – 90.

1927: Дещо за форми від бути в Шевченковому "Кобзарі", НЗб Харк. НДКМ, т. 1/1927, с. 61 – 74.

Дещо про зниклі дієприкметники (Уваги та матеріяли), ЧШ 1927, № 5, с. 145 – 167.

Дещо про культуру української мови, Мл 1927, № 2, с. 63 – 73.

З історії української мови. Популярний начерк, Держ. наук.-метод. ком. НКО УРСР по сек. політосвіти..., Харків 1927, с. 27.

З приводу наших мовних злиднів, РО 1927, № 2, с. 25 – 33.

Із лексики Збірника третього "Плуг", Пл 1927, ч. 6, с. 56 – 60.

Короткий бібліографічний порадник учителям української мови, РО 1927, № 3, с. 71 – 72.

Лексично-семантичні непорозуміння, Бл ХНТ 1927, № 2 – 3/4 – 5/, с. 17.

Лекції з української мови. Стенограма лекцій, читаних у Харкові 1927 – 1928 акад. року на курсах викладачів укр. мови (ркп.), (1928).

Літературна норма в українській синтаксі, доповідь 19.V.І927, Бл ХНТ, № 2, с. 12 – 15.

Мова української газети (фрагментик), ЧПр 1927, № 2 – 4, с. 22 – 25.

Письменницька мова. Доповідь, "1-ий Всеукр. з’їзд пролетарських письменників 24 – 28.1.1927",

Стенографічний звіт, Харків 1927, с. 60 – 72.

Про Шевченкову мову, Пл 1927, № 5/20/, с. 16 – 19; Зр 1928, № 2, с. 15 – 18.

Реґулятори й дисонатори української літературної мови, ЖР 1927, кн. 1, с. 74 – 78.

Рідко вживані прийменники в Шевченковій мові. Матеріяли та уваги, З УНТК 26/1927, с. 149 – 58.

Трохи про мову "Плуга" (Літературний альманах, зб. 2/1926), Пл 1927, № 8/23/, с. 19 – 23.

1928: В. І. Ленін і мовна справа, РО 1928, № 1, с. 14 – 19.

Дієприслівники в Шевченковому "Кобзарі", З УНТН 28/1928, с. 184 – 98.

Дещо про нормативно-мовну справу. (Вимова, наголос, синтакса), РО 1928, № 5, с. 15 – 19.

Історичний курс української мови. Лекції 1 – 3, 11 – 13 (у брошурах), Всеукр. заочний ІНО, Харків [1928].

Мова нашого студента. (З приводу тої мови й про саму мову), З Харк. ІНО, т. 2/1928, с. 19 – 28.

Про позаяк, (п)оскільки й (п)остільки, Зб ЦДКУ 1928, с. 32 – 41.

Проблема літературної норми в українській мові, ШО 1928, № 4, с. 122 – 41.

Стилістичні дрібнички-недоломки. (Лексика, семантика, синтакса), РО 1928, № 7 – 8, с. 18 – 25.

Українська фраза. Коротенькі начерки, Харків 1928, с. 96.