Грецька мова є незалежною гілкою індоевропейської мовної сім'ї. В історії грецької мови виділяють три основні періоди: давньогрецький (від XIV ст. до Р.Х. до IV ст. від Р.Х.); середньогрецький (V – XV ст.) і новогрецький (від XV ст.).
Або за детальнішою класифікацією – 6 періодів:
мікенський (ІІ тисячоліття до н.е): нерозшифоване письмо (XVII – XIV до Р.Х.) і - розшироване письмо (XIV – XIII до Р.Х.);
архаїчний (800 – 500 до Р.Х.) – мова поем Гомера, Гезіода і ліричної поезії;
класичний (500 – 350 до Р.Х.) «золотий вік». В цей період сформувалося чотири групи діялектів грецької мови: іонійсько-атенська (діялекти: східноіонійський; діялект іонійських островів; західноіонійський; атенський); еольська (діялекти: еольський; лесбійський; тесальський; беотійський); аркадійсько-кіпрська (діялекти: аркадійський; памфілійський; кіпрський); західна (діялекти: фокійський; локрійський; етольський; елейський; дорійський). Найважливішу роль в розвитку грецької культури і літератури відіграв атенський діялект (V – IV до Р.Х.), який називають також класичною грецькою мовою. Це була мова найвидатніших творців того періоду: Софокла, Платона, Арістотеля і багатьох інших;
еліністичний (ІV ст. до Р.Х. – IV від Р.Х.) – сформувалася єдина, спільна для всіх греків мова, койне
[Койне́ (від грец. κοινὴ διάλεκτος – спільна (загальна) мова) – діялект грецької мови періоду приблизно від 300 року до Р.Х. до 300 року Р.Х.
Спочатку термін «койне» використовували в лінгвістиці лише стосовно загальногрецької мови, яка склалася в еліністичний період (IV – III ст. до Р.Х.) на іонійсько-атичній діялектній основі й виконувала функції спільної мови ділової, наукової і художньої літератури Греції до II – III ст. Еліністичне койне, що заступило давні грецькі діялекти, стало історичною основою для сучасних грецьких діялектів, утворених після розпаду койне.
Сучасна соціолінгвістика трактує койне у ширшому сенсі — як будь-який засіб спілкування (головно усного), що забезпечує постійну комунікативну зв'язаність певного регіону.]
на базі атенського діялекту, з використанням словникового запасу іонічного діялекту Малої Азії та чисельних запозичень. Мова Греції, Малої Азії, Західної Азії і Єгипту до 4 століття. На цю мову переклали Старий Заповіт (Септуагінта), нею написано Новий Заповіт. Нею писали свої твори святі отці православної Церкви перших століть. Тоді ж виникла й проблема диглосії – койне розвинулось як засіб комунікації, але взірцем для письменників залишився атенський діялект «золотого віку»;
візантійський період (IV – XV ст.) з «ромейською» грецькою мовою. З пізньоеленістичного койне утворилася середньогрецька мова (розмовна мова візантійської епохи). Використовувалася до XV століття, і дотепер є мовою грецької православної церкви. З середньогрецької мови розвинулися діялекти протоновогрецькі (IX i X ст.), що дали початок сучасним грецьким діялектам;
період новогрецької мови – від початку XIX ст. Сформувалися два підходи до грецької мови. Прихильники першого наполягали на необхідності вживання так званої катаревуси (καθαρεύουσα) – з граматикою і словниковим запасом на базі старогрецької мови. Прихильники іншого підходу пропонували використовувати сучасну розмовну мову, так звану демотику (δημοτική). Від 1976 року державною мовою в Греції є новогрецька (новоелінська) мова (νεοελληνηκη).
***
Відокремлення грецьких протодіялектів сталося близько III тис. до Р.Х. Протогрецькі племена з'явилися на Балканському півострові на початку II тис. до Р.Х. На півночі півострів населяли дорійські племена, на півдні – ахейські.
Племена жили досить відособлено, що призвело до зростання діялектної відмінності їхніх говорів, в основному на фонетичному рівні. В XII – IX ст. до Р.Х. на сході грецького світу розвиваються іонійські діялекти малоазійського узбережжя, частини Егейських островів та Атики, чий діялект скоро виділяється у самостійний. Центральні й частково східні племена говорять еолійськими діялектами (о. Лесбос, довколишнє узбережжя Малої Азії, Тесалія та Беотія на Балканах). Окрему групу складають дорійські діялекти Пелопонеса та близькі до них діялекти північно-західної частини Елади.
Наприкінці II тис. до Р.Х. розпочалася міграція племен з півночі Балкан на південь. Серед них були й дорійці. Ахейська культура загинула майже повністю. Поступово ці племена заселили острова Егейського моря, західне узбережжя Малої Азії, а також проникли на захід, заселивши острів Сицилію та південь Апенінського півострова. Ця частина грецького світу дістала назву Великої Греції, на противагу Μалій (Центральній) Греції. Давня писемність (крито-мікенська) на той час була вже втрачена. Нова писемність, вочевидь, була створена на базі письма фінікійців, з якими на той час греки вели активну торгівлю.
Давньогрецька (старогрецька) пройшла такі етапи розвитку: архаїчний (XIV – VIII ст. до Р.Х.); класичний (VIII – IV ст. до Р.Х.); еліністичний (IV – I ст. до Р.Х.); пізньогрецький (I – IV ст.).
В VIII ст. до Р.Х. найбільшого розвитку досягла центральна частина малоазійського узбережжя (Іонія). Починаючи з цього часу, Іонія стає осередком формування головних культурних основ елінського життя: економіки (тут виникли центри торгівлі), ремесел, рабовласництва; формуються унікальні міста-держави, основані на прямій демократії, мистецтва, науки та філософії, тут закладається база літературної мови. В цьому столітті створені епічні поеми «Іліяда» та «Одісея», тому його вважають початком грецької літератури і початком історії грецької мови в усіх її варіянтах. Епічна мова Гомера (VIII ст. до Р.Х.) містить у собі кілька діялектних пластів: південноахейський, еолійський і власне іонійський.
VII – VI ст. до Р.Х. – виникнення лірики та драми, жанрова диференціяція грецької мови.
Початок класичного періоду грецької історії – час грецько-перських війн (500 – 449 рр. до Р.Х.). Атени, центральний поліс Атики, стали найважливішим економічним і культурним центром грецького світу. Після закінчення грецько-перських війн – період розквіту атенської демократії. Зростає престиж атичного діялекту, чому сприяли літературна творчість і різноманітні філософські школи, піднесення ораторського мистецтва.
В цей період творили великі атенські трагіки: Есхіл (525 – 456), Софокл (496 – 406) та Еврипід (480 – 406), комедіограф Аристофан. Історичну прозу започаткували «батько історії» Геродот (484 – 425), атеняни Тукідід (465 – 399) та Ксенофонт (430 – 350). В Атенах розвивались різноманітні типи красномовності: судового (Лісій, 435 – 380), політичного (Демостен, 384 – 322) та врочистого (Ісократ, 436 – 338).
Багата література класичного періоду була створена на іонійському діялекті (Гесіод, Геродот), на атичному (Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан, Платон, Арістотель, Тукідід, Ксенофонт, Демостен), на еолійському (Алкей, Сапфо, Піндар), на дорійському (Симонід).
Наприкінці IV ст. до Р.Х. починається криза полісної системи, поліси один за одним потрапляють в залежність від Македонії, яка посилилась за врядування Філіпа (359 – 336) та його сина Александра Македонського (336 – 323). Це час утворення велетенської імперії (від Дунаю до Інду) і посилення взаємного впливу культури греків та інших народів, які входили в неї – епоха елінізму (338 р. до Р. Х. – 30 р. до Р.Х.). Розвиток грецької культури та мови зазнав серйозних змін. З III ст. до Р.Х. центрами грецької культури стають столиці найсильніших еліністичних держав – Александрія в Єгипті (врядували Птолемеї), а пізніше – Антіохія в Сірії (врядували Селевкіди).
На стан грецької мови і її подальший розвиток значною мірою вплинула зміна співвідношення між писемною та усною мовою. Якщо життя в полісах сприяло розвиткові усного мовлення, то в величезній імперії все більшого вжитку набувала писемна мова, що привело до змін в освіті та літературних жанрах. З цього моменту літературна та писемна мови розвиваються в протилежних напрямках. В усному мовленні в еліністичний період утворюються чисельні місцеві варіянти, змішуються форми різних діялектів, водночас створюється «загальна (спільна) мова» (κοινὴ διάλεκτος), що розвинулася з атичного діялекту, а також елементів інших діялетів (переважно іонійського). В грецькій науці цей варіянт отримав назву александрійського койне, в українській – загальногрецького (еліністичного) койне. В писемній мові відбувається свідома консервація його класичної атичної норми V – VI ст. до Р.Х. та іонійсько-атичного варіянту літературної мови кінця IV – III ст. до Р.Х.
Греками елінів вперше назвали римляни, які, вперше зіткнувшись з племенем грайкой (γραικοι), почали застосовувати цю назву до всіх народностей, які розмовляли подібною мовою. 146 р. до Р.Х. Рим завоював Коринт – один з найбільших грецьких полісів, після чого й інші поліси один за одним втратили свою самостійність. Склалася двояка ситуація: військова та економічна міць були на боці римлян, але греки мали беззаперечну культурну перевагу над ними. В результаті римська культура розвивалася під потужним грецьким впливом, а грецька мова зазнала сильного впливу латини, що стала тоді державною мовою.
I – IV ст. від Р.Х. – еліністично-римський період розвитку грецької культури. Реакцією на латинізацію грецьких полісів стало Відродження II ст., яке вплинуло на подальший розвиток грецької мови. Мовною нормою було оголошено мову атичної прози V – IV ст. до Р.Х., вже досить архаїчну на той час. Ця течія дістала назву атикізм. Його характерними ознаками було неприйняття нової лексики та некласичних граматичних форм, відродження архаїчних, давно невживаних форм, що ще більше сприяло розбіжності усного мовлення та писемної мови.
Такий же процес примусової консервації літературної норми відбувався і у Візантії протягом тисячорічного періоду її існування. Історія Ромейської імперії (назву «Візантійська імперія» держава дістала в працях істориків уже після свого падіння, вперше від німецького науковця Ієроніма Вольфа в 1557), починається у 330 р. на час заснування її столиці Константинополя. Специфікою мовної політики Візантії було збереження в писемній мові літературних норм атичного періоду та еліністичного койне. Незалежно від писемної мови продовжувало розвиватися й усне мовлення, яке стало основою новогрецької мови.
Появились чіткі правила, орієнтовані на класичний атичний діялект (далекий від розмовної мови). В римський період (від 168 р. до Р.Х – 330 р.) офіційною мовою була латинська, відбулися сильні зміни койне. У візантійський період (330 – 1453 рр.) грецька (середньогрецька) зазнає значного впливу з боку латинської (в граматиці і лексиці), значні зміни сталися в фонетиці. Мова зблизилась з іншими мовами балканського регіону (балканський мовний союз).
З XII ст. розвивається новогрецька – розмовна мова грецького і елінізованого населення – «демотика» (народна). Писемність – монотонічний грецький шрифт. З XIX ст. – катаревуса (очищена). Писемність – політонічний шрифт.
Сучасна грецька (Νέα Ελληνικά чи Νεοελληνική – новоелінська), історично відома також як Ρωμαίικα (новогрецька) належить до різновидів грецької розмовної в сучасну епоху. Початок сучасного періоду мови часто символічно позначають часом падіння Візантійської імперії в 1453 р. (завоювання турками-османами), попри те, що на сьогодні нема чіткого лінгвістичного кордону, і багато характерних сучасних особливостей мови наявні століттями раніше з III до X ст. Протягом більшої частини цього часу, мова існувала в умовах диглосії, з регіональними розмовними діялектами, наявними водночас з науковими, архаїчними писемними формами. Усний варіянт грецької мови багатьох не влаштовував через велику кількість запозичень з інших европейських мов та з турецької. На початку XIX ст. Адамантіос Кораїс створив катаревусу (очищену мову) і протягом більшої частини XIX та XX століття, грецька була відома у конкурентних різновидах народної (простонародної, розмовної) демотики і наукової катаревуси. Після звільнення Греції у 1821 р. катаревуса формально стала офіційною мовою, тоді як демотику використовували для повсякденного спілкування. Суперечки з приводу «правильності» вживання того чи іншого варіянту мови тривали до 1976 року, коли демотика була офіційно оголошена державною мовою Грецької Республіки. Проте катаревуса справила великий вплив на демотику, і процес лінгвістичної стабілізації триває досі. У 1983 році була проведена ортографічна реформа, що вилучила з ужитку знаки придихання на письмі та спростила написання деяких буквосполук. Сьогодні, стандартна сучасна грецька, заснована на демотиці, є офіційною мовою Греції та Кіпру.
***
Схема розвитку грецької: протогрецька мова дістала три відгалуження – мікенський, ахейський, дорійський діялекти. Ахейський на сьогодні мертвий. З дорійського вийшло 2 діялекти – ґріко і цаконський. З мікенського розвинулися атичний та іонійський. З іонійського вийшли кападокійський і понтійський діялекти, і з атичного (насамперед) – койне, які разом склали основу візантійського, куди влилися ще кіпріотський, крітський, єваніка тощо. Розвитком візантійського стала сучасна грецька в двох формах – демотика і катаревуса. На сьогодні всі живі форми сучасної грецької, крім цаконського (цаконійського) діялекту, є нащадками загального надрегіонального койне, яким говорили наприкінці античності. Цаконський, ізольований діялект, яким говорить сьогодні все менша спільнота в Пелепонесі, є нащадком стародавнього дорійського діялекту. Деякі інші діялекти зберегли елементи різновидів античних неатичних діялектів, але атичне койне, на думку більшості науковців, є головним джерелом усіх них.
Деякі периферійні новогрецькі діялекти не зазнали впливу демотики і фактично перетворилися в самостійні неписемні мови: урумський (грецьких переселенців в Центральне Закавказзя (з XVII ст.), тавро-румейський (грецьких переселенців у Приазов’я (з кінця XVIII ст.), італо-румейський (греків, що живуть в Південній Італії і на Корсиці).
Звукова система давньогрецької мови складалася з 5 голосних, протиставлених за довготою/короткістю, і 17 приголосних. Було також придихання двох типів – густе і слабке. Важливим винаходом греків була створена у IX – VIII ст. до Р.Х. на основі фінікійського письма грецька писемність – перший в історії справжній алфавіт з окремими знаками як для приголосних, так і для голосних, що стало новим етапом у розвитку письма. Для давньогрецької морфології були властиві 3 роди імен, показниками яких були артиклі, 3 числа (однина, двоїна, множина), 5 відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, кличний), 3 типи відмін. Дієслово мало 4 способи (дійсний, наказовий, кон'юнктив і оптатив), 3 стани (актив, пасив і медіопасив), 2 типи дієвідміни, 2 групи часів: головні (теперішній, майбутній, минулий доконаний) та історичні (аорист, імперфект, плюсквамперфект). Для синтаксису був властивий вільний порядок слів з розвиненою системою пара- і гіпотаксису. Багата словникова система охоплювала питомі грецькі слова, догрецькі слова (т.зв. пелазгійські) та запозичення з семітських, перської і латинської мов.
Середньогрецька мова
У середньогрецький (візантійський) період в мові сталися істотні зміни, передусім у фонетиці: ітацизм (перехід е, еі в і), втрата придихання та ін., що започаткувало перехід до новогрецької мови. Ця мова сформувалася з нового міського койне XVIII – XIX ст., створеного на базі південних діялектів. Вона має також 4 діалекти: понтійський (тобто, чорноморський, з іонійськими рисами), кападокійський (помітно тюркізований), цаконський (єдине продовження дорійського) і нижньоіталійський.
Новогрецька мова
Новогрецька літературна мова існує у двох різновидах: катаревуса – «очищена», яка продовжує традиційну атичну норму, і демотика – «народна», створена на основі говірок Центральної Греції. Новогрецька зберегла 5 голосних, які втратили протиставленість довгого/короткого. Наголос став динамічним, зникла різниця між акутом, гравісом і циркумфлексом. Розвинулися нові приголосні (ве, дельта, фі). Зникла двоїна. Скоротилася відмінкова система (називний, родовий, знахідний, кличний – тільки в чоловічому роді). Розвинулися нові способи утворення складних часів. Переважний порядок слів у реченні став таким – підмет, присудок, додаток. Розвинулася низка рис, які об'єднали новогрецьку мову з іншими мовами Балкан (балканський мовний союз): родовий і давальний відмінки збіглися, зникли інфінітив і аналітична форма майбутнього часу; додаток став звичайно подвоюватися займенником, що зумовило займенникові повтори; сформувалися фразеологізми, аналогічні до інших балканських мов. Лексика новогрецької мови об'єднує у своєму складі і нові пласти, і чимало давньогрецьких архаїзмів, а також запозичення з романських, слов'янських і тюркських мов.
Ряд радикальних звукових зсувів, що грецька мова зазнала в основному в період койне, привів до фонологічної системи в сучасній грецькій, що значно відрізняється від давньогрецької. Замість обширної системи голосних давньогрецької, з чотирма висотними рівнями голосних, розпізнавання довготи голосної і декількома дифтонгами, сучасна грецька має дуже просту систему п'яти голосних.
Сучасна грецька має грецький алфавіт з (24) букв. Буква сігма додатково має особливу кінцеву форму. Є два діякритичні символи, висхідний акцент, який позначає маркування наголосу і діякрезису голосної букви, а не частину діграфу. Грецька має змішану історичну і фонематичну ортографію. Відповідність між приголосними фонемами і графемами значною мірою однозначна, але деякі з голосних фонем можуть бути написані різним чином.
Низку діякритичних знаків використовували до 1982 року, коли їх офіційно прибрали з грецької ортографії як невідповідних сучасній вимові. Монотонічна ортографія в Греції сьогодні використовувана в офіційному вжитку в школах і в більшості випадків повсякденного письма. Політонічна ортографія, крім використання в старіших різновидах грецької, досі використовувана для книжкового друку, особливо в академічних та белетристичних цілях, і в повсякденному використанні деяких консервативних письменників і людей похилого віку. Грецька православна церква продовжує користуватися політонічною і Христодулос, нині покійний архієпископ Атенський і всієї Греції пропонував відновити політонічне як офіційне письмо.
***
Мовні різновиди сучасної грецької можна класифікувати за двома основними вимірами. По-перше, існує давня традиція соціолектної відмінності між природною, народною розмовною мовою, з одного боку, і архаїзованою, літературною письмовою формою, з іншого. По-друге, існують регіональні відмінності між діялектами. Конкуренція між народним і науковим стилями, відома як диглосія, завершилася боротьбою між демотикою (демотичною грецькою) і катаревусою в ході XIX та XX століть. Що стосується регіональних діялектів, розходження в межах основної частини діялектів в Греції на сьогоднішній день не особливо сильні, за винятком низки віддалених, досить відмінних діялектів, якими говорять ізольовані громади.
Майже всі сучасні грецькі діялекти ведуть своє походження від утвореного в елінську епоху на основі атичного діялекту так званого койне. Виняток складає ізольований цаконійський (цаконський) говір, або мова (грец. τσακωνικά), яка нині є єдиним нащадком давнього дорійського діялекту.
Є невелика кількість дуже відмінних, віддалених діалектів, якими говорять ізольовані громади, а також ширше коло основних діялектів, що менше відрізняються один від одного і від стандартної сучасної грецької, які охоплюють більшість мовних ареалів сучасної Греції та Кіпру. Термін "діялект" часто застосовують тільки щодо основних віддалених форм, тоді як більшу частину основних розмовних різновидів сучасної Греції класифікують як "ідіоми".
Віддалені діялекти (найпоширеніші): цаконський, ґріко (італо-ромейський), понтійський, малоазійська грецька. Інші віддалені діялекти смирнський, константинопольський, з іншого боку, мають дуже мало діялектних рис, і дуже близькі до того, що науковці називають “сучасне грецьке койне.” В Україні, більша частина грецькомовних тепер живе в районі Маріуполя. Грецьким діялектом (тавро-румейським) Маріуполя говорять приблизно в 17 селах, хоча і його використання скорочується.
Основні діялекти. На відміну від вищезгаданих діялектів ці стосуються неперервного грецькомовного простору, що охоплює більшу частину території Греції. Ними говорить значна більшість грецькомовних сьогодні.
Найбільша відмінність між північними та південними. В цілому, стандартна сучасна грецька базується переважно на південних діялектах, особливо Пелепонеса.
Цаконський (цаконійський) (Τσακωνικά) діялект: говорять сьогодні тільки в невеликій кількості сіл в Пелопонесі. Він розвивався безпосередньо з лаконійської (античних спартанців) і, отже, походить від дорійської гілки грецької мови; зробив обмежений внесок в еліністичнне койне і суттєво відрізняється від усіх його похідних діялектів (наприклад, демотики і понтійського).
Понтійський (причорноморський) (Ποντιακά) діялект: спочатку говорили в Понтійському регіоні Малої Азії доти, поки більшість його мовців була переміщена в материкову Грецію в роки Великого обміну населенням між Грецією та Туреччиною (1922 – 1923), що стався після різанини в Смирні. Він родом з еліністичного та середньовічного койне, але зберігає характеристики іонійського від давніх колонізаторів. Понтійський розвивався як окремий діялект від демотики в результаті регіонального відриву від грецького центру після битви при Манцикерті.
Кападокський (кападокійський) (Καππαδοκικά): діялект близький і з такою ж долею, що й у понтійського. Походить безпосередньо з александрійського діялекту.
Південноіталійський або італіотський (Κατωιταλιώτικα): охоплює калабрійський і ґріко види, ним говорять приблизно 15 сіл в регіонах Калабрія і Апулія. Південноіталійський діялект зберіг сліди елінських елементів у Південній Італії. Його коріння можна простежити до дорійської грецької поселенців зі Спарти і Коринту, які колонізували цей район у 700 до Р.Х. Проте він зазнав значного впливу грецького койне через візантійську грецьку колонізаторів, які повторно поширювали грецьку мову в цьому регіоні, починаючи з Юстиніянового завоювання Італії в пізню античність до середньовіччя. Ґріко і демотика взаємозрозумілі до певної міри, але перша має деякі загальні характеристики з цаконською.
Єваніка: останнім часом зникла мова романіотських євреїв. Мова була вже в занепаді протягом століть, коли більшість її мовців були вбиті під час Голокосту.
***
Грецьке мовне питання – спір про те, що повинно бути офіційною мовою грецької нації: грецька народна (демотика) чи розвинене наслідування давньогрецької (катаревуса). Це була досить спірною темою в XIX і XX столітті, яка була остаточно розв’язана в 1976 році, коли демотика стала офіційною мовою.
З часів грецького койне еліністичного періоду була конкуренція між природно розвиваною розмовною формою грецької, з одного боку, і використання штучно архаїчних, наукових стилів – з іншого. В наукових стилях використовували граматичні та лексичні форми, імітуючи класичну атичну грецьку (атикізм). Такий стан відомий в сучасній лінгвістиці як диглосія. Цей термін придумав на початку XX століття Іоаніс Психаріс
[Іоаніс (Яніс) Психаріс (Ιωάννης (Γιάννης) Ψυχάρης, 1854 – 1929) – філолог, автор і просувач демотичної грецької. Автор терміну диглосія, який описує одночасне використання мовною спільнотою справжньої рідної мови сьогодення, народної, і діялекту зі століть ранніших в історії мови. Мова йде про співіснування двох – у крайніх випадках – зовсім відмінних форм грецької, що значно перевищує звичайні стилістичні відмінності між писемною та усною мовами. Народна має низький престиж і не заохочувана чи повністю заборонена для письмового використання та офіційного усного використання, тоді як діялект, який вийшов з ужитку, має високий престиж і використовуваний для більшості письмової комунікації і офіційних виступів інститутами влади, такими як урядові та релігійні установи. Диглосія була щонайважливішим питанням у грецькому суспільстві й політиці в XIX і XX столітті. Психаріс також запропонував іноваційну ортографію для грецької мови, яка так і не поширилася, попри кілька серйозних спроб її впровадити в кінці XX ст.].
У середні віки, грецьке письмо змінювалося вздовж континууму між крайніми формами високого стилю дуже близькими до атичної, та помірними формами набагато ближчими до розмовної демотичної. На думку Маноліса Тріяндафілідіса
[Маноліса Тріяндафіліді (Μανόλης Τριανταφυλλίδης, 1883 – 1959) – видатний представник демотичного руху в освітній галузі в Греції. Переважно діяв в Салоніках (Тесалоніках), в Університеті Арістотеля. Широко відомий за свою всеохопну граматику сучасної грецької мови],
сучасна грецька мова початку XIX століття, як використовувана в демотичній поезії того часу, має дуже мало граматичних відмінностей від рідної (розмовної) мови XV століття. На початку сучасної епохи, середній варіянт помірно архаїчного письмового стандарту грецької проявився у вжитку освічених греків (таких як фанаріоти) і грецької церкви, його синтаксис був по суті новогрецьким.
Хоча демотика була рідною мовою греків, катаревуса була архаїчним і офіційним варіянтом, оголошеним як сучасна грецька, але яка засвоїла як лексичні, так і морфологічні особливості старогрецької, котрі усна мова втратила з плином часу. Серед морфологічних особливостей: точна катаревуса все ще містить античний давальний відмінок, багато дієприкметників та різні додаткові часи, дієвідмінювання. Лексичні особливості: прихильники офіційної мови відкидали багато популярних грецьких слів через те, що грецька мова їх з часом засвоїла з інших мов, головно з турецької, латинської та італійської, а також замінювали їх давньогрецькими словами або неологізмами. Аналогічно, слова давньогрецького походження, але на цей час уже в сучасній формі були архаїзовані або замінені їхніми стандартними давньогрецькими еквівалентами (наприклад, давньогрецька ἰχθύς для ψάρι риби).
Ці відмінності означають, що катаревуса лише частково зрозуміла для греків без вищої освіти. Не було єдиної катаревуси. Навпаки, прихильники офіційної мови використовували постійно мінливі варіянти, які ніколи не були стандартизовані. Ці варіянти були майже атичними у крайніх випадках, але вони також могли бути ближчими до розмовної грецької і зрозумілими більшості людей.
Дискусія почалася в кінці XVIII століття, коли Евгеніос Вульгаріс (1716 – 1806), Ламброс Фотіядіс, Стефанос Комітас (1770 – 1832) і Неофітас Дукас (1760 – 1845), які були прихильниками архаїчнішої мови, та учні Вульгаріса Іосіпос Моісіодакс (1725 – 1800) і Дімітріос Катартзіс (близько 1725 – 1807), які запропонували простішу мову, почали обговорення. Воно пізніше став вирішальним, коли мало бути ухвалене рішення, якою повинна бути єдина мова сучасної грецької держави, на той час ще не створеної. На подальше обговорення сильний вплив мав Адамантіос Кораїс (1748 – 1833). Будучи прихильником мови народу, Кораїс прагнув очистити її від елементів, які він вважав занадто «вульгарними», і кінець кінцем придумав катаревусу (грец. καθαρεύουσα – очищений). Це була архаїчна елінізована форма грецької мови. Кораїс намагався знайти «золоту середину» у питанні, що гостро постало після здобуття Грецією незалежності: якій мові бути державною – давньогрецькій чи новогрецькій, що формувалася як мова простого люду, тобто демотиці.
Після тривалої війни за незалежність і постання сучасної грецької держави у 1830 році, катеревуса офіційно була прийнята (цей напівштучний соціолект підтримано як компроміс між давньогрецькою і сучасною демотичною мовою), і докладено політичних зусиль для того, щоб «очистити» цю форму грецької, роблячи її схожішою на класичну атичну грецьку. Результатом цього постала мова з по суті новогрецьким синтаксисом, але релексифікована
[Релексифікація (relexification) – лінгвістичний термін на позначення механізму зміни мови, коли якась мова значну частину чи всю свою лексику, зокрема словниковий склад, бере з іншої мови без різких змін у своїй граматиці],
з набагато більшою кількістю давньогрецьких слів і морфологією. Мета її створення полягала в тому, щоб стати посередником в боротьбі між «архаїстами» (ті науковці, які віддавали перевагу давньогрецькій перед сучасною) і «модерністами» (тими, хто віддав перевагу сучасній грецькій – новогрецькій). Одна з причин, чому архаїсти воліли користуватися давньогрецькою – сучасна грецька має багато латинських, італійських і турецьких запозичень. Катаревуса (очищена) – мається на увазі, що вона є чистою формою грецької, без іноземного впливу, тобто, можливо, до такої вона гіпотетично еволюціювала б з давньогрецької, якби не було іноземного впливу.
Основою катаревуси є давньогрецьке койне, власне катаревусою ніхто ніколи не говорив, це штучна мова. Консервативні кола намагались насаджувати її як «чисту» та «істинну» грецьку мову. Вона фактично містить архаїзовані форми сучасних слів, очищені від «негрецької» лексики з інших европейських мов, і турецької. Тобто, тоді як грецька демотика містить запозичення з турецької, італійської, латинської та інших мов, катаревуса здебільшого від них очищена. Катаревуса має політонічний грецький шрифт. Катаревусу використовували як офіційну мову в адміністрації, освіті, церкві, журналістиці, а також (до кінця XIX століття) в літературі (тогочасні грецькі письменники вважали престижним писати свої твори катаревусою, бо ніби писали їх справжньою давньогрецькою. Хоча різниця між ними насправді досить істотна).
На письмі катаревуса використовує багату систему діякритики: три типа наголошення (гостре, тупе, полегшене) і два типа придихання (тонке і густе), а також трему (¨). В демотиці використовується тільки один знак гострого наголошування (´) і трема.
Лексикон катаревуси містить здебільшого архаїчні форми слів. Порівняно з сучасною демотикою граматика катаревуса складніша. Нині катаревуса залишається штучною формою грецької мови. Її використовує лише церква, а в Атенах виходить консервативний журнал «Естія» тільки катаревусою. Її вивчають студенти-філологи грецьких університетів як культурно-історичний феномен.
Катаревуса була офіційною мовою держави, оскільки «невідшліфовану» простомову не вважали здатною відповідати потребам сучасної держави. Мало того, фанаріоти, група консервативних і освічених вельмож, ішли далі – вони підтримували архаїчну мову і були найзначнішими критиками простомови. Панайотіс Суцос
[Панайотіс Суцос (Παναγιώτης Σούτσος, 1806 – 1868) – грецький поет-романтик. Прихильник античної грецької традиції, використовував архаїчну мову в своїх творах.], який писав все архаїчнішою мовою і став одним з найвизначніших представників атенського романтизму, дотримувався фанаріотської традиції, як і його брат Александрос
[Александрос Суцос (Αλέξανδρος Σούτσος, 1803 – 1863)] – грецький поет-романтик, як і брат один з основоположників грецького романтизму. Класик політичної сатири],
1853 року висловився за скасування катаревуси та перевпровадження чистої старогрецької.
До 1900 року дискусія щодо катаревуси – демотики вже становила суспільний інтерес. Прихильники катаревуси закидали прихильникам демотики, що ті «μαλλιαροί» (волосаті, зарослі), «αγελαίοι» (стадні, вульгарні) і «χυδαϊσταί» (говорять на сленгу, плебеї, вульгарні), тоді як прихильники димотики назививали своїх противників «γλωσσαμύντορες» (захисниками мови, пуристами), «σκοταδιστές» (темнотою, темними людьми, або більш-менш: тими, що живуть в духовній темряві), «αρχαιόπληκτοι» (архаїстами, античниками–маньяками), «μακαρονισταί» (наслідувачами архаїчних мов, макаронниками) або «συντηρητικοί» (консерваторами). Розмовна демотика, хоча і не визнана як офіційна мова, втім розвинулася до вище регіонального, де-факто стандартного, варіянту. З кінця XIX століття, писемна демотика, а не катаревуса стала основним засобом літератури. Система освіти перебувала в тривожному стані і була абсолютно неефективною: діти були цілком нездатні висловлюватися незнайомою офіційною мовою, що дуже перешкоджало їхньому навчанню.
На початку XX століття, демотика була тільки в дівочій школі м.Волоса, де почали перехід від катаревуси: педагог Александрос Делмоузос (Alexandros Delmouzos) використовує демотику як мову навчання. Тут досягли значного поліпшення успішності. Попри цей успіх, духовенство та консерватори засудили реформу і протестували так рішуче проти школи, що вона була закрита. До 1917 р. демотику успішно впровадили в початкових школах, але згодом знову повторно замінили катаревусою. Загалом протягом більшої частини XX століття виникали жорсті політичні конфлікти у зв'язку з використанням будь-якого з цих двох різновидів мови, особливо у зв'язку з проблемою їхнього використання в сфері освіти. Школи були змушені переходити від одного виду до іншого і назад кілька разів протягом XX століття.
Незабаром після Другої світової війни відбулися тривалі політичні дебати, пов'язані з мовної проблемою, коли комуністи і ліві підтримали сучасну грецьку, а консервативні праві – катаревусу. В подальшому катаревусу використовували тільки для офіційних і формальних цілей (політика, листування, офіційні документи, новини), вона була офіційною мовою сучасної Греції до 1976 року, а демотика або народна грецька як розмовна мова.
Конфлікт був розв’язаний тільки після повалення режиму грецької військової хунти 1967 – 1974, чия сильна ідеологічна прокатаревуська позиція у кінцевому підсумку кинула тінь на цю форму мови. Лише 30 квітня 1976 епоха мовного пуризму в Греції завершилася, коли уряд Костянтина Караманліса заборонив використання катаревуси в школах, а лише через кілька місяців був прийнятий закон, що стосується використання демотики в офіційних текстах та документах, що фактично поклало край диглосії. За іронією долі, згаданий закон сформульовано катаревусою. На той час, проте, форма демотики, використовуваної на практиці, вже не була чисто народним діялектом, а почала засвоювати елементи з катаревуси. Георгіос Бабініотіс
[Професор лінгвістики (з 1973) Школи філософії Атенського університету, президент (з 1987 р.) найбільшої приватної некомерційної Організації школи в Греції, президент Грецького фонду культури, ректор (президент) Атенського університету (2000 – 2006), голова Лінгвістичного товариства Атен, автор словників з новогрецької тощо]
критикує процедури, яким слідували, щоб ухвалити остаточне розв’язання диглосії, стверджуючи, що, хоч грецький уряд і компетентні грецькі органи влади розв’язали це питання раз і назавжди, вони були непідготовленими і діяли поспішно. 1982 року діякритичні знаки були замінені монотонічною ортографією.
Сучасні лінгвісти стали називати підсумковий варіянт «стандартна новогрецька», щоб відрізнити його від чистої початкової демотики ранньої літератури і традиційної простонародної мови.
Новогрецьке койне розвивається з південних демотичних діялектів, здебільшого Пелопонесу. Коротше кажучи, новогрецьке койне є природним продовженням грецького койне, давньогрецького діялекту (відомого також як «александрійська мова»), який виник після завоювань Александра Македонського і елінізації. Еліністичне койне асимілювало багато елементів з різних грецьких діялектів (як, наприклад, іонійський, дорійський, еолійський), але його ядром завжди був атичний (діялект Атен). Еліністичним койне говорили в кількох різних формах, в Греції та грекомовному світі протягом усього еліністичного, римського і візантійського періоду, доти, поки воно набрало форми демотики в середньовіччі. Грецькі автори іноді використовують термін «сучасне грецьке койне» (Νεοελληνική Κοινή, буквально «загальна (спільна) сучасна грецька»), відроджуючи термін койне, який в іншому випадку стосується «загальною (спільної) форми посткласичної старогрецької мови, згідно з цими науковцями, сучасне грецьке койне є наддіялектним продуктом, що складається і з демотики, і катаревуси. Мало того, стандартна новогрецька охоплює велику кількість лексики з наукової традиції, особливо через стилі академічного дискурсу, політики, технології і релігії; водночас вона увібрала низку морфологічних особливостей, пов'язаних з флексійними парадигмами, а також деякі фонологічні особливості, яких спочатку не було в чистій демотиці.
Сучасні лінгвісти не погоджується зі схильністю науковців XIX століття розглядати діялекти сучасної грецької як прямих нащадків діялектів античної грецької. Згідно з останніми висновками, сучасні грецькі діялекти продукти діялектної диференціяції від койне, і вони не мають зв'язку з античними діялектами.
Важко простежити за розвитком койне і його розщепленням на сучасні грецькі діялекти; деякі дослідники висувають гіпотезу про те, що різні місцеві види сформувалися між X і XII століттям (започаткувавшись на декілька століть раніше), але важко зробити надійні висновки, бо нема текстів, написаних народною мовою, коли відбулася початкова діялектна диференціяція. Лише деякі парадигми цих місцевих різновидів трапляються в деяких текстах, які, однак, використовувані переважно в наукових стилях. Перші тексти написані сучасними грецькими діялектами протягом раннього Відродження на Кіпрі і Кріті та островах Егейського моря. У XVIII – XIX ст. центром літературної творчості демотикою стали Іонійські острови, зокрема, на Закінті жив найвидатніший поет цього часу Діонісіос Соломос, автор «Гімну свободи» (згодом національного гімну Греції), який утверджував демотику. Його мова справила вплив на подальший хід стандартизації, що врешті привело до появи сучасної стандартної форми демотики, заснованої на південно-західних діялектах.
Демотична грецька (δημοτική): строго кажучи, «демотика» означає всі народні різновиди сучасної грецької, які вийшли еволюційно з койне і зберігають високу ступінь взаєморозбірливості й досі. Демотична грецька вже до XI століття рідна, «ромейська» мова візантійських греків, особливо в півострівній Греції, на грецьких островах, прибережній Малій Азії, Константинополі і Кіпрі. Сьогодні стандартизований різновид демотичної грецької мови є офіційною мовою Греції і Кіпру, і називається «стандартна новогрецька», або менш точно просто як «сучасна грецька» або «демотика».
Демотична грецька охоплює в собі різні регіональні варіянти з невеликими мовними відмінностями, перш за все в фонології, і словниковий запас. Через їхній високий ступінь взаєморозбірливості, грецькі лінгвісти посилаються на ці варіянти, як на «ідіоми» ширшого «демотичного діялекту», відомого як «сучасне грецьке койне». Різновиди демотичної грецької діляться на дві основні групи, північну і південну.
Демотична грецька офіційно має монотонічний грецький шрифт з 1982 року. Політонічний шрифт як і раніше, популярний в інтелектуальних колах.
***
Додатково
Маргарита Казніна
ДО ПИТАННЯ ІСТОРІЇ ПРАВОПИСУ НОВОГРЕЦЬКОЇ МОВИ
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vmdgu/2008_1/kaznina.htm
Єдина, обов’язкова для всіх орфографічна система ґрунтується на певних принципах, обумовлених особливостями звукового складу та граматичної будови мови і відображає історичний розвиток формування й усталення її правописних норм. Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполучення), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполучень, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту). Кожен із цих розділів має свою історію. Щодо правопису новогрецької мови, питання орфографії димотики є актуальним і на сьогодні.
Термін «орфографія» в новогрецькій мові не старий, тому що давні греки писали, як правило, на слух і таким чином в них не виникала потреба в правописі. Актуалізація питання орфографії відбулася лише тоді, коли мовлення греків почало швидко змінюватися, а правопис залишався незмінним. Довгий час грецька мова існувала в двох стилях: димотиці та катаревусі. Вони виникли й розвивалися як два стилі однієї мови (димотика як розмовний стиль, катаревуса як писемний). Димотика розвивалася швидше за катаревусу і поступово стала загальнонаціональною мовою. Перші спроби створити орфографічний довідник відбулися в олександрійську епоху з метою писати правильно згідно граматичним канонам мови, якою розмовляли і писали Афіняни у V ст. до н.е. Знаки наголосу (гострий, протяжний, слабкий) та придиху (слабкий, сильний) були винайдені граматистами у ΙΙ ст. до н.е. та використовувались у класичних текстах, щоб надати мові музичного відтінку. У ΙΧ ст. н.е. паралельно з розповсюдженням написання малими літерами, коли сильний наголос витіснив музичний, використання знаків наголосу поширилося у всій писемності. Пізніше термін «орфографія» увібрав у себе історично точний опис голосних, приголосних, наголосів. Вимова змінювалась кардинально, тоді як писемність залишалась незмінною. Політонічна система продовжувала функціонувати після винаходу книгодрукування, з невеликою кількістю винятків (ненаголошене написання з технічних причин в оригіналах, і політонічне осмислене в першому виданні «Καινής Διαθήκης» грецькою 1514), не викликала сумнівів до початку ΧΙΧ ст.
Проблема історичної орфографії, за характеристикою Й. Хадзизакіса, «батька мовознавства новогрецької мови», з роками призвела до «справжньої рани» [Ανδριώτης 2003: 141]. Вперше з цією проблемою завзято зіткнулись поети Крита, який в той період знаходився під владою Венеції. В своїх творах вони дотримувались фонетичного принципу правопису, іноді використовуючи латинський алфавіт, як в «Ερωφίλη» Хортядзиса. Але завоювання турками острова стерло всі починання орфографічних реформ. Лише після 1800 року, в епоху грецького Відродження, з’явились поети та вчені, які проголошували ідеї абсолютно нового історичного шляху розвитку нації та мови, яку обтяжували стара вимова та історичний правопис. Ці нові зміни пов’язані з іменами Катардзиса, Христопулоса, Псалідаса та його учня, Вілараса. Останній у 1814 році видав «Μικρη ορμηνια για τα γραματα κε ορθογραφια της ρομεηκης γλοσας», яку присвятив Псалідасу. Іоаніс Віларас запропонував прогресивну орфографічну систему на основі «спрощень, а не офіційних критеріїв» [Νέα έγκυκλο παιδεία 2005: 79], в якій було б скасовано наголоси та подвійні приголосні. Як приклад нового правопису він навів свої власні 6 віршів та переклад діалогу Платона «Κρίτοι» й «Επιτάφιος» Фукідіда. Прихильник катаревуси Спиридон Кондос був першим, хто намагався виділити з основних проблем писемності того періоду зміни у наголошенні. Ним було створено «Введення у вивчення новогрецької мови» 1827 без наголосів, за деякими винятками, не порушуючи історичний правопис. Нові ідеї, які пізніше виклали нові архаїсти (Хрисовергіс, 1839), не викликали широкого резонансу.
В кінці ΧΙΧ ст., з осмисленням практичних складностей орфографії, в катаревусі стала помітна проблема полегшення наголосу та знаків придиху. Реформаторські ідеї прибічника катаревуси Фардіса та Ісидоріса Скілітциса викликали різке заперечення та осуд, особливо з боку Хадзизакіса. У 1884 році Фардіс виступив за введення монотонічної системи. А двома роками пізніше Ісидоріс Скілітцис запропонував відмінити знаки слабкого та сильного придиху. У 1889 році Фардіс поставив на обговорення нове питання щодо залишення лише знаку гострого наголосу.
З початку ΧΧ ст. вимоги тонічного спрощення знайшли підтримку у прихильників димотики. Питання орфографічного та тонічного спрощення співпали з актуальним питанням мови. М. Тріандафіллідіс, який систематично досліджував проблеми орфографії, зазначав, «що наголос немає ніякої внутрішньої цінності та освітньої сили, але письменники надавали перевагу монотонічним текстам» [Τριανταφυλλίδης 2005: 143]. У 1910 році Палліс висунув пропозицію використовувати знак гострого наголосу лише у випадках, коли перший від закінчення склад ненаголошений. П.Властос запропонував залишити знак гострого наголосу, але в кожному слові: «όχι εμείς δέ θά γίνουμε». М. Тріандафіллідіс у1913 році наблизився до скасування наголосу та придиху в тих випадках, коли це не призводило до незрозумілості, а вже у 1917 році Палліс у перекладі «Іліади» використав правопис великими літерами, який став вживатися ненаголошеним: «ΜΟΥΣΑ, ΤΡΑΓΟΥΔΑ ΤΟ ΘΥΜΟ ΤΟΥ ΞΑΚΟΥΣΤΟΥ ΑΧΙΛΛΕΑ».
Але якби проблеми тогочасної орфографії обмежувалися лише знаком наголосу та придиху, рішення могло б бути знайденим. Відомий мовознавець того періоду Й. Хадзизакіс схилявся до думки, що нація переобтяжена історичною орфографією, і це неможливо відкинути, бо кожне орфографічне спрощення призводить до змішування старої та нової мови, і в результаті призведе до національної проблеми. Тому в своїх наукових працях, присвячених новогрецькій, він обстоював принципи історичної орфографії: Αντώνις, Βασίλεις, γέρως, κωπέλλα, φασσαρία. Цю систему орфографії він запровадив і в Історичному Словнику новогрецької мови Академії Афін. Але це все одно загнало граматистів у глухий кут, тому що з цим нововведенням жоден грек, який не знав давньогрецької, не міг правильно писати. У 1933 році Академія видала «Правила новогрецької орфографії», в якій запропонувала дещо спростити стару систему мови, наприклад, скасувати підкреслювання в словах: λάδι, δαδί; знак сильного придиху –ρ-: ρετσίνα, ροζακί; зменшити велику кількість закінчень іменників чоловічого роду на –ις-: Γεώργις, Γιάννης, Βασίλεις; подвійні приголосні в словах іншомовного походження: κωπέλλα, καπέλλο, φασσαρία, πιάττο.
Ці незначні спрощення Академії гостро розкритикував М. Тріандафіллідіс у праці «Академія та питання мови» у 1933 році, тому що вони були поодинокі та не торкнулись глобально орфографічної проблеми мови. Науковець у цій роботі виклав порівняно просту орфографічну систему, яку пропонував раніше в дослідженні «Наша орфографія», і яка була представлена в шкільних підручниках 1917 року. На думку Тріандафіллідіса, не існувало більше у світі такого неорфографічного народу, як греки, який би так мучив дітей навчанням орфографії. В цьому дослідженні він представив 3 канони орфографії:
1. Орфографія новогрецької мови не повинна сліпо наслідувати канони давньої мови.
2. Для сприятливішого вивчення вона не повинна спиратися на знання з давньогрецької граматики.
3. Історичну орфографію слід застосовувати в давніх словах, а у нових та іншомовних словах відбуватиметься спрощення.
Ці правила, більш розгорнуті й удосконалені, стали основою “Новогрецької граматики” 1941 року та всіх інших граматик та посібників з орфографії до наших часів. Питання наголосу стало відоме широким колам суспільства після оприлюднення новини про дисциплінарне вигнання Іоаніса Какридіса з консервативної більшості філософського факультету Афінського університету внаслідок його поглядів щодо класичної освіти та досліджень монотонічної системи.
Після зміни форми правління у 1974 році, незважаючи на загальне схвалення вимог опозиції, в межах реформи освіти, пропозицію встановити монотонічну систему влада відкинула. Уже перед затвердженням у 1982 році системи написання одного наголосу були запропоновані певні орфографічні спрощення, а саме:
1. З трьох знаків наголосу: гострого, протяжного та слабкого, які існували в традиційній орфографії, було відмінено гострий та замінено його протяжним (це було офіційним визнанням того, що вже переважало у письмовій практиці та друці).
2. Знак гострого наголосу також було замінено слабким у другому складі від закінчення, крім випадків, коли цей склад подовжений і перший склад від закінчення короткий. Звичайно, спостерігались винятки, такі, як кінцева «α» в іменниках середнього роду і прислівниках, де «α» вважається короткою, або «α» певних дієслівних форм (не наказового способу) вважалася подовженою у другому складі і короткою у першому від закінчення.
3. Дві подібні приголосні були замінені однією в більшості слів іншомовного походження: καπέλο- з іт.- capello.
4. «-η» в закінченнях наказового способу було замінено «-ει».
5. Розділові знаки, знаки відмінності дифтонгів від подвійних приголосних опускались там, де наголос падав на перший склад від закінчення: γάιδαρος, αλλά γαїδάρου.
Ні цій основі була сформована так звана спрощена орфографія. У 1982 році парламент ухвалив пропозицію Міністерства освіти та запровадив монотонічну систему в освіті та офіційному мовленні. Президентським наказом було остаточно затверджено монотонічну систему. Йдеться про одну з форм монотонічного писання, які час від часу пропонувались, і ця форма, на думку одного з дослідників історії мови XX ст., Макріджа, не була найвдалішою. В основі монотонічної системи, яку офіційно затвердив державний устрій Греції, були такі основні положення:
1. Падіння знаку придиху.
2. Скасування написання наголосу в односкладних словах.
3. Використання в двоскладних та багатоскладних словах знаку гострого наголосу, який ставиться над голосним наголошеного складу.
Існують такі винятки з правил цієї системи:
1. Наголос ставиться в словах, які є односкладними внаслідок елізії, виключення або спрощення: κόψ’το- κόψε το. У випадках елізії, виключення або спрощення наголошеного голосного наголос не ставиться, крім тих випадків, коли він переноситься на останній склад попереднього слова: θα’ρθω –θα έρθω.
2. Такі односкладні слова пишуться з наголосом: ή (розділовий сполучник для розрізення від артикля); πού, πώς (питальні прислівники для розрізнення відносного που і сполучника πως відповідно).
3. Можуть писатися з наголосом присвійні займенники, щоб відрізняти їх від енклітичних займенників, коли це незрозуміло з контексту: ο πατέρας μού είπε (μου είπε ο πατέρας), але ο πατέρας μου είπε (είπε ο πατέρας μου).
4. Коли слово, що має знак гострого наголосу на третьому складі від закінчення, супроводжується енклітичним словом, ставиться початковий наголос у слові, яке має гострий наголос на третьому складі від закінчення, та новорозвивається, внаслідок вимови, наголос в першому від закінчення складі того ж самого слова: ο δάσκαλος та ο δάσκαλός μας.
Ці зміни, на думку Макріджа, не ідеальні. Тому що за аналогією треба було б відокремлювати питальне γιατί та прийменник ως від причинного γιατί та сполучника ως. З вимови випливає, що треба наголошувати і сполуки типу από χτες, бо вимовляємо apoxtέs.
Таким чином, наказом 1982 року було вирішено суперечне питання використання політонічної системи, започаткованої в ΙΧ ст. в період Візантійської Імперії.
З короткого огляду історії розвитку орфографії новогрецької мови стає очевидним, що небагато європейських мов зазнало таких значущих орфографічних змін за такий короткий період, як новогрецька мова. На сучасному етапі для новогрецького мовознавства проблема стандартних, узаконених норм правопису (особливо іншомовних слів), залишається актуальною.