| Зміст | Звукозміни >> |
ЛІТЕРИ І ЗВУКИ.
Альфабет § 1.
В українській абе́тці, чи альфабе́ті, 33 літери, і черга їх така:
Аа (а), Бб (бе), Вв (ве), Гг (ге), Ґґ (ґе), Дд (де), Ее (е), Єє (є), Жж (же), Зз (зе), Ии (и), Іі (і), Її (ї), Йй (ий), Кк (ка), Лл (ел), Мм (ем), Нн (ен), Оо (о), Пп (пе), Рр (ер), Сс (ес), Тт (те), Уу (у), Фф (еф), Хх (ха), Цц (це), Чч (че), Шш (ше), Щщ (ще), Юю (ю), Яя (я), Ьь (є́рчик, або знак м’якшення).
Апостроф та знак наголосу § 2.
Крім знаків абетки, тобто літер, на письмі і в друкові українці вживають іще двох знаків додаткових. Це апостроф (’) та знак наголосу ( ́).
Апостроф уживається на те, щоб показати, де по приголосних треба вимовляти я є ю ї так, як у початку складу, тобто не зливаючи їх із попередніми приголосними, напр., з’явище (вимовляється так, як коли б написати зйавище – тільки так не пишуть, порівняйте інше слово зявище з іншою вимовою), звір’я́ („в лісу багато всякого звір’я́“, порівн. звіря́, звіря́ти, звіря́тко – "з нори виткнулось маленьке звіря“), повір’ю ("у тім повір’ю багато старовини“, порівн. пові́рю – "я цьому не повірю“). Можна ще сказати так: апостроф у словах ставиться між приголосним та я є ю ї тоді, коли вони в вимові в’яжуться достоту так, як при збігові їх – коли приголосний буває на кінці одного слова, а голосний у початку другого (і коли вимовити їх без зупинки між ними), напр., враз я (порівн. вразять).
Найчастіше апостроф ставиться по губних (б п в м): б’ю, б’є, жаб’ячий, п’ять, дев’ять, п’яний, в’язати (зв’язати, розв’язати, підв’язати...), м’який (розм’якшити, зм’якшений...), тім’я, у плем’ї, на безриб’ї і т. ін. (вимовляються: пйать, девйать...). Тільки коли перед губним звуком постійний приголосний, то апостроф по губних не пишеться в таких словах, як от свято, цвях, дзвякати, морквяний, мертвяк, тьмяний, медвяний й ін., бо тут звичайно й вимова інша.
Потім того у деяких словах по р: пі́р’я (порівн. піря́ти), бур’ян (пор. буряк), у зневір’ї (пор. у зневірі від слова зневіра, а у зневір’ї від зневір’я), матір’ю і т. ін. Також після приростків на приголосний перед я є ю ї: з’явитися, з’єднати, об’їхати, в’їхати, під’юджувати, без’язикий, з’їсти і т. ін. та в інших випадках на означення такого самого сполучення приголосного та голосного, зокрема і в чужих словах: Лук’ян, кур’єр, об’єкт, п’єса тощо.
Отже перед о а у е і апостроф не ставиться: зорати, зокрема, зекономити, зуміти...
При перенесенні слів із рядка в рядок, звичайно, можна розривати їх на апострофі: бур’-ян, звір’-я тощо.
Знак наголосу ( ́) ставлять на голосних тоді, коли бажають, щоб те чи інше слово читано з таким наголосом, а не іншим, отже це буває, напр., тоді, коли бажають виправити мову слова з хибним наголосом як от захворі́в (щоб не вимовляв читач „захво́рів“, як повелося вимовляти це слово в містах, але без найменших підстав, порівн.: бі́лий – забілі́ти, чо́рний – почорні́ти...); також добре ставити наголос на невідомих читачеві словах, напр., вживаючи якогось місцевого слова, невідомого в літературній мові, як от „карьо́жився“ (костричився, бришкав). Але знак наголосу конче треба ставити в тих випадках, коли від місця наголосу в слові залежить зміст (значіння) його, і коли без знака наголосу виникала б двозначність, напр.: перево́зив (дієслово недоконане) – перевози́в (дієслово доконане), пізна́ю (майбутній час) – пізнаю́ (теперішній); „знаю, що́ він думає“ – „знаю, що він думає“ (у першому що́ займе́нник, у другому що сполу́чник); „кра́й села“ – „край села“ (кра́й – іме́нник, край – прийме́нник).
У деяких довідних книгах (напр., у словниках), подекуди в підручниках повелося ставити знак наголосу над усіма словами, хоч би наголос їх був і цілком сталий Не слід тільки думати, що в таких випадках всі многоскладові слова повинні мати знак наголосу, а односкладові ні. І многоскладове слово може бути ненаголошене, і односкладове звичайно буває наголошене. Ненаголошеними бувають насамперед усі службові, помічні слова, як от прийменники, сполучники: коло ха́ти (але ко́ло – іменник), понад ни́м, не хо́чу, коли та́к (але коли́ – прислівник) і т. ін.
Будучи поза альфабетом, апостроф та знак наголосу на розміщення слів за абеткою не впливають, отже, у словникові, напр., слово з’явище можна поставити перед зявище і навпаки, як також схо́дити і сходи́ти, ви́ганяти і виганя́ти тощо.
йо, ьо § 3.
Відповідно до рядів:
а – я
у – ю
е – є
і – ї
де я ю є ї визначають йа, йу, йе, йі в початку складу та ьа, ьу, ье після приголосних (про ї після приголосних буде далі), на сполучення йо та ьо (після приголосних) в українській мові немає окремої літери, отже поряд написів
ага – яга, рад – ряд
ушка – юшка, суди – сюди
є, що там – є що там, сине мій – синє море
іде – їде тощо,
пишемо
ого – його, на лоні – на льоні (льон)
топнути – тьопнути, троє – трьох і т. ін.
Таким чином, як бачимо, коли треба нам означити, що по приголосному іде йо в вимові, як у початку складу, той апострофа по тім приголоснім не треба ставити (як то потрібно перед я є юї), досить самого йо: зйоржитися, серйозний тощо (але після м’яких приголосних перед йо у чужих словах пишеться ще й ь – див. § 135).
Розриваючи слово при перенесенні з рядка в рядок, не можна відривати й від о, бо це ж один склад, напр., треба переносити га-йок, ло-йовий, лойо-вий, як також не можна розривати й ьо і відривати їх від попереднього приголосного: пе-ньок, ба-дьорий, бадьо-рий і т. ін.
г – ґ § 4.
Літерою г в українській мові визначається дзвінкий протиснений і досить легкий гортанний – придих (на зразок німецького, латинського h), на означення ж дзвінкого проривного (моментного) звука (як у німецькій, латинській мовах g, в рос. г), звука, що відповідає до глухого к, як б до п, ж до ш тощо, є літера ґ: гав (собачий) – ґав (ґава), гуля – ґуля, ге-ге-ге (про людей) – ґе-ґе-ґе (про гусей), гніт (гнітити) – ґніт (ґноти).
Те, що г дуже легкий придиховий звук, спричинилося до випаду його в одних словах і появи в других там, де раніше його не було. Важко вказати правила, коли слово з г, а коли без нього. Зокрема ж слід писати, гострий, горіх, галун, Ганна, гарбуз, гостинець, Григорій, грабунок, але остюк, орати, Орина, Олена, Орися, кукурудза, завсіди, де, тоді, іноді. Не слід плутати г із ґ і треба писати зграя, господар.
дж, дз § 5.
Сполучення дж і дз в українській мові двозначні: у словах зложених, коли д і ж, д і з належать до різних складових частин слова, вони й визначають по два звуки, напр.: віджимати, надзелень (вимовляється д + ж, д + з, або точніше дж + ж, дз + з), а в словах простих цими сполученнями означується особливі суцільні звуки (не звукосполучення), а саме дж – дзвінкий, відповідний до глухого ч, а дз – дзвінкий, відповідний до ц: джерело, ходжу, відродження, дзвін, дзюрчати, дзеленчати. Отже, в цих останніх випадках дві літери визначають один звук, і таким чином ми й тут (як у я є ю ї) маємо ухилення від чисто звукового нашого письма, де один знак звичайно значить один звук. Супротилежне ухилення маємо в літері щ, що, навпаки, визначає два звуки шч. Таким чином щ і ждж визначають по два звуки достоту так, як, напр., ст і зд (порівн.: пустити – їздити, пущу – їжджу).
Розривати, переносячи з рядка в рядок слово, дж і дз, коли вони визначають суцільний звук, не можна, бо це був-би знак непоправної вимови слова, напр., треба переносити хо-джу, куку-рудза (але від-жимати і т. ін.).
В альфабеті дж і дз завсіди приймаються як д + ж, д + з, отже джміль, дзиґа тощо в словнику стоятимуть під літерою д.
і – и § 6.
Літери і й и визначають досить близькі до себе звуки, надто ж по приголосних г к х, ж ч ш щ, б п в м, та все ж це цілком окремі звуки. Звук и під наголосом стоїть посередині поміж і та е (про змішування в вимові ненаголошених и й е далі), але все ж і й и треба точно розрізняти і вимовою і на письмі:
кінь – кинь кішка – кишка
загін – загин на місто – намисто
мій – мий кричіть – кричить
бій – бий тугій (струні) – тугий (лук)
квіток – квиток чужій (людині) – чужий (чоловік)
віє – виє сліпій (бабі) – сліпий (хлопець)
душі – души старій (одежині) – старий (кожух)
У на́звуці треба писати тільки і: інший, іноді, інколи, іскра, істик, індик, існує тощо, хоч вимова тут у деяких словах може бути й з и (див. § 117).
Ненагол. е й и § 7.
Ненаголошені е й и в українській вимові часто змішуються так, що їх ніяк не можна розрізнити слухом. Але на письмі звичайно не дозволяється їх плутати. Способи, як розпізнавати, де слід писати е, а де и, досить різноманітні, і докладніше про них буде мова в відповідних §§ цієї книжки, а тут запам’ятаймо тільки наголос: під наголосом змішування е й и немає, отже наголос дуже часто може допомогти поправно написати слово з е чи и, напр.:
швиде́нько, бо шви́дко
червя́к, бо че́рви
тихе́нько, бо ти́хо
терпи́, бо сте́рпіти
мені́, бо до ме́не
мили́, бо ми́ло
мели́, бо ме́лють
вели́ким, бо таки́м
до́лею, бо земле́ю і т. ін.
Ненагол. о й у § 8.
Правописне ненаголошене о не тільки ніколи не наближається вимовою до а, а частенько навіть наближається до у, надто ж перед складами з у та і: кому (вимовляється майже так, як і правописне куму), дощу, твою, одну, рвонув, хапонути, рубонути, дряпонути, абсолютно, погострю, твої, стоїть тощо. Наголос тут теж часто може допомогти поправно написати, напр. дощу, бо дощ і т. ін.
У дієсловах хапати – хапонути, рвати – рвонути, рубати – рубонути тощо різні наростки: а й ону; наростка ж „ану“ в українській мові немає.
Але подекуди колишнє о ненаголошене й пишуть уже через у (ю) – це в закінченнях -увати (-ювати) та -уватий (-юватий): чарувати, горювати, піскуватий, глеюватий тощо.
л – ль § 9.
Тверде л в українській мові майже завсіди вимовляється як „середнє“ (l). Це „середнє“ л особливо ясно чується перед е й и: лебідь, лихо... (lебідь, lихо...).
Таке ж „середнє л“ буває й на місці правописного ль перед твердими н с ц та приголосними ж ч ш щ, отож у таких словах, як сильний, пальцем, більший, більші, недбальство, пальчик, бувальщина тощо ль вимовляється достоту так, як і в словах пужално, істичилно тощо і так само однаковісінько в Гальченко, (прізвище від слова Галька) і Галченко (від галка), в Барильченко (від барильце) і Барилченко (від барилко) і т. ін.
Тим то правопис слів довго й був неусталений і раніш у таких словах частіше писали л без ь, напр. у Квітки-Основ’яненка, Шевченка раз-у-раз було білше, далш, силно і т. ін. І це було, звичайно, ближче до живої вимови і краще, ніж теперішні написи з ь.
і – ї § 10.
Як уже ми знаємо з § 3, відповідно до пар
а – я
у – ю
е – є
в українській абетці є й і – ї, тільки ж ї (= йі) на письмі вживається лише в початку складу (тобто на початку слова та по голосних) і після апострофа: їхав, їсти, її, мої, стоїть, з’їзд, під’їхати тощо, і по голосних і ніколи не буває, за винятком тільки тих випадків, коли назвукове і слова стає після голосного в складному слові, як от переінакшити, заіскрити, доісторичний і т. ін.
Але після приголосних (без апострофа) буває тільки і, хоч у вимові в деяких випадках є такі самісінькі подвійні приголосні перед і, як і перед іншими голосними та в кінці складів, тобто то тверді, то м’які, отже відповідні до складів:
на – ня
ну – ню
не – нє
но – ньо
Так, для природного українця двоє різник слів не тільки в
там – тям
сину – синю
орле – орлє
топнув – тьопнув
сіл – сіль
тощо, де слова на слух одрізняються одно від одного тільки самим приголосним – твердим в одному слові і м’яким у другому – а також по двоє слів він чутиме і в ніс, тік, волів, ліз, пісні́ тощо, коли їх вимовляти то з твердими, то з м’якими приголосними перед і: коли він чує, напр., з твердим н слово ніс, то це для нього одно слово (ніс – носа), а коли з м’яким, то друге (ніс – несу), отже перше ніс до другого ніс щодо н в такому ж стосунку, як сину до синю, тобто, означуючи твердий приголосний звичайною літерою (н), а м’який із додатком ь (нь), можна так написати ці пари:
сину – синьу
ніс – ньіс
Так само буде
тік (току) – тік = тьік (течу)
волів (вола) – волів = вольів (волію)
ліз (лоза) – ліз = льіз (лізти)
пісні́ (пісний) – пісні = пісньі (пісня)
Отакі подвійні в вимові приголосні перед і бувають не всі, а лише н т д л, та тільки в письмі вони не розрізняються. Беручи на увагу, що в нашій абетці поруч пар а – я, у – ю, е – є також є ще й пара і – ї, що отими я ю є ми й означуємо м’які приголосні (там – тям і т. ін.), ми легко могли б літерою ї означувати попередню м’яку приголосну, напр., ніс (носа), але нїс (несу), волів (віл), але волїв (волїли) тощо. Та так раніше й писали, особливо в Галичині, тільки тепер через деякі перепони вже так не пишуть, а пишуть попросту ні, ті, ді, лі хоч для твердих складів, хоч для м’яких.
Тверді н т д л перед і бувають головним чином тоді, коли це і чергується з о, а також у твердих прикметниках множини (де і теж чергується з о а у): сніп (снопи), діл (долу), стіл, столів (столи), бліх (блоха), гарні, тверді, товсті, білі тощо. Вимовляти ці приголосні перед і м’яко не можна – це була б недобра, нечиста вимова.
Тим, хто знають тільки сполучення ні, ті, ді, лі з м’якими приголосними і таким чином не вміють добре вимовляти характерних українських звукосполучень із твердими н т д л перед і, можна подати таку пораду, як навчитися поправно вимовляти тверді приголосні перед і: м’які н т д л (тобто в таких словах, як приніс, дід, тіло, хліб...) вимовляються так, що кінчик язика спадає до спідніх ясен, а середня частина язика підіймається до піднебіння; вимовляти ж твердо н т д л перед і (тобто в таких словах, як ніч, худі, густі, плід...) ми можемо тільки упираючи кінчик язика в верхні ясна, отже так, як і при вимові складів ни, ти, ди, ли. При першій вимові н т д л (м’яких) середина язика випинається втору, при другій (твердих) – донизу. Усе це добре видно в люстрі. Сполучення ні, ті, ді, лі з твердими приголосними (л тут буде „середнє“ – див. § 9.) будуть достоту такі, як сполучення н т д л кінця слова перед і наступного, напр.: „над Іваном“, „він і вона“ тощо (тут ді, ні, а не ди, ни!).
Щодо інших приголосних, то вони звичайно не різняться перед і іншого походження, напр., рів – рову і рів – ревти і т. ін. Подекуди тільки різняться с з ц (у сік – соку с твердіше, ніж у сік – сікти), але різняться дуже малопомітно, крім тільки тих говорів (захід.-українських), де м’які с з ц вимовляються шепеляво.
Додаткові уваги § 11.
В іншому українська абетка не потребує особливих уваг, себто в інших випадках треба вимовляти як написано, а зокрема, щоб уникнути деяких говіркових ознак і додержуватися чистої літературної вимови й мови, слід пам’ятати:
1. Дзвінкі приголосні перед глухими приголосними, а також дзвінкі приголосні в визвуці не повинні в вимові переходити на відповідні глухі (тобто д на т, з на с, ж на ш...), напр.: хлібця, ріжте, дужка, грудка, нігті, суд, ріг тощо (не слід вимовляти хліпця...).
Надто ж треба звернути увагу на в, що не тільки ніколи не переходить у ф, а перед приголосними та в кінці слів наближається в вимові до у нескладового (короткого: жовтень, довший, дав, плів і т. ін. (вимовляється майже як жоутень, доуший, дау, пліу... тільки з короткими у). Така вимова, як „Шевченко написаф“ дуже неприємна українському вуху.
У назвуці перед приголосними в часто й переходить у чисте у: взяв – узяв...
2. Приголосний р у кінці складу ніколи не буває м’який, чому в таких випадках по р ніколи й не пишеться ь: косар, тепер, не вір, Харків, ударте, бур (буря) тощо.
3. Приголосні ж ч ш щ майже ніколи не бувають м’які (про винятки далі), і ь по них не пишеться: ніч, ріж, їдеш, кущ, йорж... Вимовляти склади чо, щу, жа... треба тільки з твердими ч щ ж... і взагалі чисто, напр.: чотири (не „четири“ або „чьотири“), щука, часто, щупак, біжать, душать, горща, мішечок, горщечок...
4. В кінці складу губні б п в м ф ніколи не бувають м’які, і ь по них не пишеться: голуб, кров, сім, ставте... Вимовляти губні м’яко і без й у таких словах, як п’ять, м’ясо, сім’я, в’ялий, в’язати тощо ніяк не слід (треба тільки так: пйать, мйасо...).
5. Приголосний ц в українській мові майже завсіди м’який; копиця, праця, лисиць, хлопець, коцюба, двадцять і т. ін.
6. Звук ф в українській мові подибується майже виключно тільки в новіших чужомовних словах (фунт, філософія...) і не слід його плутати з хв, зокрема не слід вимовляти хв за ф: хвіст, хвиля, шахва (шаховка), кухва (куховка), Хвастів.
Про подробиці поправної вимови див. § 114 і далі.
Як сторонній вплив (російської, польської мови), помічаються ще деякі хиби в мові інтеліґенції: акання (вимова ненаголошеного о як а, вимова складів ле, те, не... в західноевропейських запозичених словах як ле, те, не, скорочення ненаголошених приголосних. Вимова, напр., колеґія як „калєгія“, абсолютно як „апсалютно“ (див. § 8), кабінет як „кабінет“, література як „літєратура“ тощо є просто калічення мови.