| << Сполучники | Зміст |
РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ.
Вступні уваги § 189.
Розділові знаки це відповідники в письмі ритмо-інтонаційних елементів живої мови. Ці останні, як не раз уже й указувано, мають дуже велику вагу в живій мові, становлять невід’ємну її прикмету, її складовину. Самої основної мовної одиниці — речення не може бути без певних ритмо-інтонаційних ознак у вимові й певних відповідних означень на письмі. Разом із так званими граматичними способами зв’язку слів (згода, підрядність, прилягання, прийменникове й сполучникове єднання) ритмо-інтонація дає можливість надзвичайно різноманітне гуртувати більші й менші комплекси слів, ставити їх у різні стосунки до себе як до потреби й вимоги гнучкої й складної думки, розчіплюючи більше на чистини, об’єднуючи менші одиниці в більші тощо. Хоч ритмування мови й інтонація її часто сплітаються в суцільний вузол, все ж в основі це різні явища й різного значіння.
Ритм це поділ мови на шматки, більш чи менш відрубні. Верховина такого шматка — найсильніший видиховий момент, здебільшого наголос, найслабший видиховий момент, звичайно павза, характеризує місце зустрічі таких шматків. Чистий і правильний ритм буває в тонічних віршах:
Реве́ || та сто́ || гне Дні́пр || широ́ || кий.
Але в прозовій мові ритм інший, і такі ритмові одиниці в ньому вже не припадають на середину слів і взагалі не рівні між собою ні щодо числа слів, ні щодо числа складів. Тут ритмові одиниці взагалі різні, напр., речення, однорядні члени його, відокремлені слова, вставні слова тощо. Здебільшого (власне дуже часто, тільки не завсіди) поміж ритмовими одиницями в прозовій мові на письмі буває якийсь розділовий знак.
Інтонація це піднесення або спадання голосу (тону). Не слід плутати піднесення голосу (тону) з силою голосу. Остання належить до ритму, перше до інтонації. Хоч, щоправда, часто вони спадаються в одній точці.
Коли головна роля ритму розчленовувати мову на частки, то інтонації визначати їх деякі внутрішні прикмети, тобто значіння, або сами по собі, або в стосунку до інших сусідніх часток. Так, ми знаємо, є інтонація речення-розповіді, інша речення-оклику, речення-питання, інтонація вставних слів, інтонація підрядних речень тощо.
Деякі ритмо-інтонаційні фігури в нашій мові набули такої виразности й типовости, що вони можуть брати на себе функції сполучників, сполучаючи, напр., речення як керівне й підрядне. У таких випадках ритмо-інтонація в вимові і відповідна пунктуація на письмі тільки й визначають, у яких саме стосунках певні мовні частини між собою. А не раз у таких випадках зміна ритмо-інтонації (на письмі розділових знаків) змінює й сами ті стосунки, себто кінець-кінцем значіння.
Розглядаючи різні синтаксичні явища, ми на своєму місці вже знайомилися з різними типами характерних ритмо-інтонацій і відповідною пунктуацією на письмі. І те й те, як ми бачили, не однаково стале й певне. Багато є ритмо-інтонацій цілком певних типів, багато також і відповідних норм щодо розділових знаків цілком визначених і, отже, загальнообов’язкових. Але є й такі в мові елементи, зокрема щодо пунктуації, коли ми не можемо їх визнати загальнообов’язковими і повинні розглядати як суб’єктивні можливості. Звичайно, обмежені не тільки перші, а й другі, бо є такі межі, що за них людині вже не вільно переступати, коли тільки вона почуває себе членом колективу і зважає на нього. Знати насамперед загальнообов’язкове в цій галузі, а також і межі можливого суб’єктивізму, треба кожному, хто любить і поважає слово.
Вага витриманої й послідовної пунктуації, між іншим, в тім, що вона дає можливість читачеві точніше зрозуміти мисль того, хто пише. Не тільки великі розділові знаки, як крапка тощо, дуже впливають на значіння словосполучення, а й малі іноді дуже змінюють його, міняючи місце або міняючись сами. Пунктуація дуже допомагає організації мислі читача, що повстає з читання, це насамперед, а також відповідно до цього й організації поправного читання в голос, себто поправної вимови. Цілком усвідомлена пунктуація, надто в її загальнообов’язковій частині, полегшує процес порозуміння людей (для чого й мова існує). Свідомі, напр., пунктуації і автор, і читач для себе, і декляматор більш-менш однаково зрозуміють неповне речення в
Перед ним вирівнялась висока, як тополя струнка, дівоча постать. (С. Васильч.)
Але інші будуть і завдання (від автора), і розуміння, і деклямація, коли б написати
Перед ним вирівнялась висока, як тополя, струнка дівоча постать.
Тут неповне речення вже інше (як тополя), інше й керівне речення, взагалі інше групування слів, інша ритміка, кінець-кінцем інше значіння.
Та в тім то й річ, що певна система розділових знаків і правил їх уживання склалися не
тільки з огляду на декляматора, а й на читача для себе, себто на читання очима. Ставлячи того чи іншого розділового знака, ми неодмінно маємо на увазі не тільки вимовний образ написаного, а й його значіння, себто, напр., зв’язок слова з іншим словом, стосунок певної групи слів до іншої тощо, словом логічний бік справи. Граматичний зв’язок слів, логічні стосунки тям і нарешті ритмо-інтонаційне (вимовне) групування слів — ось те, на що спрямовані розділові знаки і ради чого існують. Якже ці мовні елементи не завсіди в гармонії поміж собою, ба навіть іноді і в конфлікті, то й неминуча де в чому пунктуаційна розбіжність і непослідовність, а вже й поготів невідповідність вимовним фігурам.
Отим то пунктуаційні норми не можуть ґрунтуватися тільки на ритмо-інтонації з одного боку, а з другого не можуть бути цілком сталі в усіх подробицях. Взагалі ж щодо пунктуації, то вона природно позпадається на три групи: група безумовно сталої пунктуації (загальнообов’язкова пунктуація), група можливої пунктуації (суб’єктивна пунктуація, в певних межах) і нарешті група неможливої пунктуації. Це значить, що є випадки, коли в писаній мові певний розділовий знак обов’язковий (напр., кома поміж керівним і підрядним реченням певної вимови), є випадки, коли він тільки можливий як до вподоби (напр., в комах чи без них прислівникові вставні слова, хоч би й оце саме наприклад) і нарешті є випадки, коли жадні розділові знаки виключені, напр., поміж членами речення типу Ударом зрушив комунар бетонно-світові підпори. (В. Блакит.)
Що справді в основі пунктуації лежать різні мовні елементи, видно вже з того, що в одних випадках без вимови ми зовсім не можемо визначити розділового знака, напр., що поставити в кінці речення крапку, знак оклику, знак питання, не чуючи інтонації, але в інших випадках розділовий знак чи відсутність його вже зовсім не залежить від індивідуальної вимови й бажання, і часто ми категорично можемо сказати за ту чи ту пунктуацію.
У різних розділах синтакси принагідно ми чимало вже говорили за різні розділові знаки, отже тут доведеться тільки звести те все докупи, посилаючись у потребі на попередні §§, та пододавати те, що раніше не було зачеплене.
Крапка § 190.
Крапка це насамперед знак основної мовної одиниці — речення-розповіді, а також його ритмо-інтонаційних рівнозначників, про що див. §§ 138, 1764.
Звичайно крапка ставиться і після написів та різних назов, напр., під малюнками, після заголовків на книгах тощо. Але з декоративною метою на обгортках книг, на афішах тощо часто такі написи бувають і без крапок. Крім того крапка ставиться ще в таких випадках:
1. Після недокінченого на письмі (скороченого) слова, що буває звичайно з часто вживаними й відомими словами, як от: 5 м. (себто метрів), 100 карб. (карбованців), і т. ін. (і таке інше) тощо. Такі скорочення в середині слів роблять тільки на приголосних, при тім подекуди ще й спрощують тим, що в них залишають лише характерні приголосні: крб. (карбованців), нпр. (наприклад), см. (сантиметрів), мм. (міліметрів), дм. (дециметрів).
Не слід (бо не варт) робити скорочень перед останньою літерою, напр, "і т. інш."
В інтересах економії часу й праці подекуди в скороченнях крапки не пишуть, надто в спеціяльних працях, де такі скорочення вживані дуже часто, також у таких скороченнях, як УСРР, РНК тощо.
2. Повелося писати крапку й після рядових числівників, коли вони означені цифрами напр.: 1. раз (перший раз), у 20. році (у двадцятому році) тощо. Як бачимо, це економніший спосіб, ніж при цифрах писати закінчення (1-ий раз, у 20-му році...). Але він доцільний лише тоді, як не плутають з такими числівниками-цифрами звичайних числівників-цифр, себто розрізняють, напр.: 20. рік і 20 років, на 32. ст. і на 32 ст. (на тридцять другій сторінці і на тридцять двох сторінках) тощо.
Знак оклику § 191.
Інтонація речень-окликів описана в § 138. Звичайно, знак оклику вживається не тільки після речень-окликів, а й інших словосполучень чи й слів на знак того, що їх вимовляти треба з тією окликовою інтонацією. Зокрема знаки оклику часто бувають після слів кличного відмінку та вигукових слів:
Земле! Як тепло нам із тобою! (М. Рильськ.)
Кум-кум! кум-кум! кум-кум! кум-кум!
Як гарно скрізь, як любо жити! (П. Карман.)
Оксано! гей! Оксаночко!
Нема її, нема! (О. Олесь)
Бажаючи окликову інтонацію зміцнити, ставлять !! або й !!!
Знак оклику в дужках в середині речення визначає, що попереднє слово (що зараз за ним той знак) в автора викликає здивування чи обурення, отже він тим знаком наче умовно віддає своє ого! (звичайно це буває після чужого якогось слова, напр., в цитатах).
Знак питання § 192.
Про інтонацію речень-питань див. § 138. Знов же як і знак оклику, знак питання може бути не тільки після речень, а й після інших словосполучень чи слів, коли що їх треба вимовляти з питальною інтонацією:
Так ти кажеш,
Що бачив криницю
Москалеву? Що ще й досі
Беруть з неї воду? (Т. Шевч.)
Хто? Ти? лев заревів. (Л. Гліб.)
На зміцнення питальної інтонації вживають ?? або ???, а складну, окликово-питальну інтонацію віддають знаком !? чи ?!
Кома в реченні § 193.
Кома в межах речення ставиться дуже часто, і це такі випадки:
1. Поміж однорядними членами речення — !? чи ?!
Щодо коми перед сполучником а, або, абощо, аж, але, ба, бо, ні, та, то, тощо, хоч, чи, то див. § 187.
2. Відокремлені слова виділяються комами — див. § 176.
Тут тільки слід додати, що відокремлені члени речення як пунктуаційну категорію треба засвоїти на ґрунті синтаксичної аналізи, як то й подано в указаному §, бо сама ритмо- інтонаційна характеристика відокремлення не достатня через те, що в розвинутій фразі (з багатьома другорядними членами речення) раз-у-раз бувають непунктуаційні відокремлення (павзи), а надто в віршах. Так, часто підмет з додатковими словами в вимові буває відокремлений від присудка, але ніколи не на письмі.
3. Один ґатунок прикладок виділяється комами — див. § 175 а також § 187 або, себто, чи тощо.
4. Вставні слова виділяються комами — див. § 178.
5. Комами, якщо не знаком оклику, виділяються кличні відмінки іменників та їх заступників із усіма залежними від них словами — див. § 179.
6. Так само вигукові слова здебільшого виділяються комами, хоч бувають і з іншими розділовими знаками й без них — див. § 179.
7. Дієприслівникові сполучення майже заводи виділяються комами — див. § 177.
Кома поміж реченнями § 194.
Як основна мовна одиниця, речення від речення на письмі виділяється якимось розділовим знаком. Ми знаємо, що найменша відрубність словосполучень на письмі віддається комою, отже й виходить, що найтісніше сполучені речення на письмі виділяються комами. Це підрядно-сполучені й рівнорядно-сполучені речення — див. §§ 182, 183, 184.
Хоч як справді важить у практиці те, що речення від речення на письмі треба відділяти розділовим знаком, зокрема найтісніше сполучені речення комою, навіть коли б у вимові й не було там павз, все ж таки правило це подекуди порушується, як про це й згадано вже. Так, неповні речення часто не виділяються комами в тих випадках, коли вони заступають присудок головного речення чи присудковий додаток (або взагалі недостатній член другого речення), тобто коли сполучники правлять ніби за зв’язку, і коли власне й інтонаційно перед нами одне речення, а не два, напр.:
Еней тоді як народився. (Ів. Котляр.)
Ноги були мов би підтяті. (А. Крим.)
Правда, тут бувають такі випадки, коли відсутність присудка в головному реченні, розвинутість підрядного речення й павза поміж ними в вимові вступають у такий конфлікт, що важко й спинитися на якійсь пунктуації, напр.:
Крутий байрак,
Неначе циган чорний, голий,
В діброві вбитий, або спить. (Т. Шевч.)
Адже першу кому (звичайну в виданнях Шевченкових поезій) тут хібащо самою вимовою (павзою) й можна виправдати.
Власне в даному уривкові з Шевченка найкраща пунктація була б це риска після байрак.
Так само іноді не ставлять коми й поміж супідрядними реченнями, тобто залежними від того самого керівного речення рівнорядними реченнями, надто ще неповними, звичайно, коли вони зв’язані єднальним сполучником.
Середник § 195.
За середник дещо сказано в § 182. Це знак проміжний між комою й крапкою. Ставиться він поміж поширеними реченнями або поширеними частинами його, напр., однорядними членами:
З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає соняшна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля... Буяє вона вгору; зеленіє, як рута... Легенький вітрець подихає з теплого краю; перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку. (П. Мирний)
Двокрапка § 196.
Як уже говорилося в § 186, двокрапка це спеціяльний знак поміж реченням, зв’язаним із чужою мовою, і цією останньою.
Отже, це знак поміж такими реченнями, що стоять до себе в особливих стосунках, проміжних між рівнорядністю й підрядністю.
Та на цім двокрапка як розділовий знак не кінчається, маючи застосування і поміж іншими реченнями і поміж членами простого речення, коли їх треба поставити в такі стосунки, що віддаються в вимові тією ж ритмо-інтонацією (зупинка й особливе обниження голосу перед наступними словами). Щодо значіння, то двокрапка дуже різноманітна, бо за нею може йти пояснення до попереднього, причина, наслідок, перелік і т. ін. Перед двокрапкою можуть бути ще сполучні слова як от, а саме, наприклад і деякі інші, але здебільшого поміж реченнями двокрапка буває саме тоді, коли вони не зв’язані сполучниками.
От іще декілька прикладів двокрапки:
Не спочивайте: ще не час. (В. Чумак)
Веселеє сонце устало над морем, всміхнулося все йому любо: і небо, і хмари, і скелі, і море... (Дн. Чайка)
Мені все сниться: сонце, співи
І ви, і день весняний. (П. Тич.)
Коли ще взяти на увагу приклади, наведені в § 186, то побачимо, що двокрапка хоч і відбиває дуже своєрідний зв’язок речень і слів, все ж в окремих випадках вона наближається то до коми, то до крапки, то до відсутности будь-якого розділового знака, не кажучи вже за риску, що з нею двокрапка змагається дуже часто.
Риска § 197.
Найбільше суб’єктивний розділовий знак це риска. Щоправда, подекуди риска визначається на письмі зверхньою ознакою словосполучення — пропуском слова в реченні, або поміж реченнями (сполучника див. § 185). Але поза тим риска може бути й між іншими членами речення, коли тільки треба віддати на тім місці вимовну фігуру — різку павзу. І прикладки і відокремлені слова можуть бути виділені рисками.
Взагалі цей розділовий знак менше властивий спокійній розповіді описового характеру, а більше живій розмові (зокрема діялогові) та ліриці, де ритмо-інтонація буває гостріша, барвистіша. Через це інколи риску навіть надуживають, надто поети.
Ось іще зразки риски:
Книги — морська глибина. (Ів. Франко)
Замість квіток — шаблі, списи Виблискують в долині. (П. Тич.)
Дурне ягня
Само забилося до річки —
Напитися водички. (Л. Гліб.)
А там — і слід мій занесе
Холодний вітер. (Т. Шевч.)
Тепер — це хата-читальня. (А. Головко)
А за ґратами та замками стиха шуміло — гула там підборкана молода сила. (С. Васильч.)
Стан правенький, мов тополя,
Щічка — мов калина,
Шийка — наче крейдяная,
Губоньки — малина. (Л. Гліб.)
І вгледіли айстри, що вколо — тюрма. (О. Олесь)
Риємо — риємо — риємо
Землю, неначе кроти. (В. Чумак)
Птах — ріка — зелена вика,
Ритми сояшника. (П. Тич.)
І хоч не раз — признаюся — ставати
Я на котурни моднії любив,
Але тепер... (М. Рильськ.)
А Ярема — страшно глянуть —
По три, по чотири
Так і кладе. (Т. Шевч.)
Часто риска кладеться ще поміж прямою мовою двох чи більше осіб замість лапок.
Вживається ще риска після коми поміж реченнями, чим підкреслюють не тільки ритмо- інтонаційний характер їх сполучення, а й синтаксичну самостійність частин, але завсіди це можна віддати попросту рискою.
Про розділку див. §§ 175 та 104.
Дужки § 198.
У § 178 сказано, що в дужки беруться вставні слова з метою підкреслити їх вставне значіння. Отже дужками відтіняється незв’язаність тих слів із реченням як членів його, поясняльне значіння їх, або як уваг "між іншим" тощо. Прискорено-обнижена ритмо- інтонація вставних слів при дужках, отже, виявляється ще виразніше.
Дужки знаходять застосування і в поетичній мові і в діловій, при тім в дужки беруться іноді цілі комплекси речень із складними й різноманітними своїми ритмо-інтонаціями, що можуть бути, таким чином, виявлені на тлі вже вставної ритмо-інтонації. От приклади:
Уже він хотів повернути поза хатою назад до дверей, коли це (уздрілось йому) немов щось мелькнуло. (П. Мирний)
А ввечері мій Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану. (Т. Шевч.)
Хлоп’я в садку собі гуляло
Та й забажало
На іграшки ужа піймать.
(Воно гніздо його назнало —
Так як утерпіть, щоб не взять?) (Л. Гліб.)
В Західній Україні (Галичині) звісні кілька випадків такого похорону, але вже без могильних насипів (такі звісні й далі в Західній Европі). (М. Грушев.)
Крапки § 199.
Крапки (тобто три крапки) ставляться на місці перерваної, недокінченої мови, зокрема тоді, як мова переривається через хвилювання, зворушення, як мова складається з окремих незв’язаних синтаксичних слів і словосполучень, напр., в гніві, при спогадах тощо. Часто ставлять крапки (іноді й зловживаючи) в кінці речень на знак недокінчення думки, прикладів, абощо.
Приклади:
Музика... танці... і Бердичів...
Кайдани брязкають... Москва...
Бори, сніги і Єнісей... (Т. Шевч.)
Заплакав дощ... і вщух. (П. Тич.)
Зашуміла зграя піною на хвилях,
Зашуміла вітром... ще раз! і прощай!... (О. Олесь)
На знак того, що мова розпочата ніби з середини речення, інколи крапки ставлять і перед словами:
...Вечір. О 12. ночі буде новий рік. (М. Хвильов.)
Лапки § 200.
У лапки беруться слова, речення й цілі уривки в таких випадках:
1. Чужа мова, коли вона передається як пряма, при тім усі прикінцеві розділові знаки, крім крапки, ставляться перед лапками, а крапка після них:
Альта плаче: „Тяжко жити.
Я сохну, сохну...“ (Т. Шевч.)
Ми питаєм:
„Що хто тобі зробив?“ — „Ніхто нічого“. (Л. Україн.)
Див., іще § 197.
2. Власні назви літературних творів, фабрик, пароплавів тощо, а надто тоді, як без лапок такі назви можна б зрозуміти як не власні:
На сімнадцятому році Марко прочитав „Кобзаря“. (Б. Грінч.)
З заводу „Арсенал“ вийшли робітники.
3. Такі слова, що їх той, хто пише, не вважає за свої, напр., точні наведення з книг (цитати), такі назви, що їх наводять з іронією або глузуючи, незвичайні слова чи хоч і звичайні, та тільки незвичайно вжиті, малопоширені новотвори тощо:
А „патріот, убогих брат“…
Дочку й теличку однімає
У мужика. (Т. Шевч.)
Ганебне слово „раб“ із світа зникне. (Л. Україн.).