| << Просте речення | Зміст | Другорядні пари >> |
Головна пара.
Безпідметове речення § 145.
Хоч підмет та присудок (головна пара) і найважніше словосполучення в реченні, та все ж далеко не вся наша мова виливається в такі словосполучення, де є головна пара, з звичайним підметом та присудком. Чимало в мові буває таких словосполучень, де або бракує чогось із головних членів речення, або вони складні, тобто більші за звичайні однослівні підмет і присудок. Зокрема досить поширені безпідметові речення.
Безпідметові речення взагалі вживаються в мові тоді, як або не можна назвати підмета, бо він невідомий (напр., Уже нахмарило), або його не бажано називати (напр., Йому запропоновано посаду), або нарешті як у мові нема засобів висловлюватися звичайним реченням із головною парою, хоч би в мислі підмет і відомий був (напр., Дощу немає).
На форми безпідметових речень українська мова досить багата, але не всі вони виявляють однаковий ступінь безпідметовости. Щодо цього, то всі їх можна поділити на дві головні групи — безпідметові речення з великою безпідметовістю й речення з безпідметовістю відносною (меншою).
Перша група визначається більш чи менш наявною формою ніякого роду присудка. Це спільна ознака усіх безпідметових речень цієї групи. Сюди належить кілька розрядів речень.
Так само декілька розділів і безпідметових речень другої групи, себто тих, що їх присудки виразніше вказують на підмет.
Безпідметове речення на -но, -то § 146.
Безпідметові речення з віддієприкметниковим присудком на -но, -то (див. § 91) дуже поширені в українській мові. Це найбільше безпідметові речення, бо в них не тільки немає підмета, а й сама форма присудка майже ніяк не вказує на підмет, у кожному разі ще менше, як то буває в інших безпідметових реченнях із присудком на -о, де більш-менш виразно виступає ніякий рід. Тільки з історії мови стає видно, що форми як писано, роблено, викрито... це ніякий рід однини колишніх дієприкметників писанъ, писано, писана..., тепер же ніщо вже не вказує на те, бо ці форми вже не паруються як прикметники з іменниками ніякого роду, а виступають у реченні зовсім незалежними і звичайно керуючи іншими словами як справжні дієслова, напр., книгу вже принесено, нам раджено цього не робити, його вибрано на голову і т. ін. Та й не вживаються ці форми ніде більш, крім як у подібних безпідметових реченнях, отже це звичайнісінькі дієслова-присудки тільки в особливій формі. Не слід плутати таких безпідметових речень із реченнями двочленовими, де в присудку буде звичайний дієприкметник з родовими й числовими закінченнями, отже:
хату виметено — хата виметена
коня підковано — кінь підкований
його (горща) розбито — воно розбите
коні (знах. відм.) продано — коні продані
поле (знах. відм.) засіяно — поле засіяне і т. ін.
Отже в жадному разі не може бути сполучення займенника-підмета воно з присудком на -но, -то як от напр.:
Левченко підійшов до свого ліжка. Воно було застелено старою... ковдрою (М.Черняв.).
Мусить бути воно було застелене.
У перших (безпідметових) реченнях головна увага на дії (присудку), тільки в них зовсім не означене те, з чого виходить дія (підмет), а лише те, на що направлена вона; у других навпаки дія зовсім і не означена, і увага зосереджена на підметах, а до них тільки додані як частина, складного присудка (але без дієслова) дієприкметники, що визначають ознаки підметів як наслідки чинности. Ті й ті словосполучення в українській мові вживані, алеж, як бачимо, вони не однозначні, то й добрі вони будуть лише на своєму місці. Наскільки це різнозначні словосполучення, видно з того, як в’яжуться їх дієприкметники з іншими словами. Напр., речення, хліб у нас куплений цілком природно зв’язати з таким додатком, як а не свій, де в свій, рівнобіжному з куплений, уже немає жадної дієслівности. Або ще так: хліб у нас був і свій і куплений — вона була гарна, як намальована, хата була виметена, чепурна, або як от у Шевченка:
І сниться їй: той син Іван
І уродливий, і багатий,
Уже засватаний, жонатий.
де дієприкметник засватаний іде однорядно з прикметниками. Але куплено, зроблено і т. ін. в’яжуться більше з дієсловами, як купили, зробили тощо.
Тим то безпідметові речення на -но, -то, до речі, будуть лише тоді, коли ті присудки на -но, -то означають дію живої істоти, хоч і невідомої або просто неназваної, як наприклад, книгу написано (про людей), його призначено (про представників влади), хлопця покусано (про собак, комарів), траву потолочено (про худобу) і т. ін., але ніяк не може бути безпідметових речень на місці таких, як і небо невмите і заспані хвилі, як збудоване людське тіло, усі гори вкриті лісом тощо. У цьому другому випадку можливі тільки двочленові речення з дієприкметниками на -ний, -не, -на, -ні (множина), у першому ж можливі ті й ті, але тільки на своєму місці. Напр., і крамницю замкнено і крамниця замкнена поправні словосполучення, тільки ж на дверях крамниць слід вивішувати таблицю з написом крамниця замкнена, а не крамницю замкнено, бо цей другий напис був би доречний хіба в таких випадках, коли б треба було сказати, що крамницю замкнули (напр., з розпорядження фінінспектора, міліції, абощо).
Безпідметове речення на -но, -то, коли присудок цей не повинен визначати дію живої істоти, можливе як певний стилістичний засіб своєрідної безсуб’єктної персоніфікації, граматичного уособлення. Так, напр.,
Дивлюся ранком
Вже заволочено серпанком
сіреньким небо.
(Л. Україн.)
ми можемо розглядати не як граматичний недогляд, а як свідоме бажання сказати ніби "наче хтось заволік", принаймні так розуміти ці вірші ніщо не заперечує.
Та не можна виправдати подібного безпідметового речення в "Пісні сліпих" О. Олеся, де сліпі, м. ін, кажуть:
Світ нам застелено чорною хмарою,
Сонечко яснеє ще нам не сходило.
бо недоречний же тут був би образ "хтось нам заслав світ" і можна лише "світ нам застелений" (від заслатися — див. § 893).
Так само як граматичний недогляд сприймаємо ми в цього ж поета безпідметове речення і в такому вірші:
Ранок… зеленеє свято кінчається,
Гаснуть на люстрах небесних свічки.
Килим поволі з підлоги згортається.
Зірвані квіти, ірлянди, стрічки.
Небо закрито завісою темною,
Заслані сірим серпанком поля.
бо коли й можна припустити, що поет бажав змалювати передранішні події в природі як вчинок мітичного чи поетичного "хтось", то тоді ж слід би чекати і в сусідніх рядках "зірвано квіти", "заслано поля". А вже аж надто не до речі вжита безпідметова конструкція в А. Головка в такому місці:
Давид... п’є степове повітря. І, либонь, хміліє від нього: очі якось аж затуманились, розкрито обвітрені уста.
Присудки на -но, -то, звичайні від переємних дієприкметників, себто від дієприкметників із перехідних дієслів зрідка бувають із інших дієслів (неперехідних), але тільки від таких, що визначають дію живої істоти і в дієйменнику кінчаються на -ти, напр., заграно, походжено. Тоді жартовано із нами. (Ів. Франко). Ніколи ж не бувають такі присудки від заспаний, скажений, і взагалі прикметників (пече́ний, коха́ний...). Див. § 89. Тим то непоправною треба визнати конструкцію в Лесі Українки в такому, напр., місці:
Я збагнула,
Що забуття не суджено мені.
бо суджений могло повстати від дієслова, судитися, то й конструкція має бути забуття не суджене мені, як і вона не суджена мені (а не "її не суджено мені").
Часо́ве значіння присудків на -но, -то в безпідметових реченнях виявляється в певних зв’язках. Із таких звичайних словосполучень, як книгу куплено вчора, приватну власність на землю давно вже скасовано тощо, а також із близьких стосунків присудків на -но, -то з присудків на -ли (сказано сказали...) бачимо, що це значіння минулий час. Ось декілька прикладів.
Поставлено та поставлено,
Тільки нас та не прошено;
Якби нас просили,
То б ми ся поживили. (З весільної пісні)
Романа теж прогнано тоді з економії. (М. Коцюб.).
Колись на Яхрема скрізь подейкувано, що він крадене передержує. (Б. Грінч.)
Ізмалку учено нас на Москві. (П. Куліш)
Учора до пізньої ночі прокопувано дорогу. (Ів. Франко)
Уже тайник засипано землею. (Б. Грінч.)
Я ж прийшла в гості, і мене прошено "зостатись, посидіти", ну я й зосталась і посиділа. (Л. Україн.)
Тим і в інших випадках безпідметові речення з присудком -но -то звичайно минулого часу:
Нас на віки розділено з тобою. (П. Куліш)
Наумиху звано старосвітською жінкою. (М. Коцюб.)
і т. ін. Все ж уживаються такі безпідметові речення і з було, набуваючи відтінку значіння передминулого часу:
Купив син соли, скільки було сказано йому. (Нар. прип.)
Пішли вони дальше в другий льох, де було зложено саме золото. (Нар. казка)
І навіть піднято було мене на сміх. (М. Рильськ.)
Не встигла й ніч настати, як було вже місто взято. (Л. Україн.)
Як і звичайні дієслова минулого часу, присудки на -но, -то в умовному способі можуть мати значіння й майбутнього часу (див. § 82):
Тепер же ми ходім на шанці, щоб бачено, що пильні й щирі ми. (Б. Грінч.)
У діловій мові частенько було вживається у цих реченнях без потреби і безпідставно, тобто там, де присудки на -но, -то визначають просто минулий час і нема потреби на передминулий відтінок, як от напр.: "після довгих дебатів, було винесено резолюцію", де досить сказати "після довгих дебатів винесено резолюцію".
Проте занепад часовости в дієприкметникових присудках на -но, -то в живій мові почувається чимраз більший, чим пояснюється поява й конструкції безпідметових речень із -но, -то з помічним дієсловом буде: буде зроблено і т. ін.
Нарешті слід відмітити ще одну рису безпідметових речень на -но, -то: додаток іменниковий знахідного відмінку в таких реченнях переважно стоїть перед присудком, а не по них, як у реченнях із підметом.
Щодо стосунку безпідметових речень на -но, -то до споріднених речень із підметом та інших безпідметових, то див. §§ 151, 152.
Безпідм. речення прислівникові й дієйменникові § 147.
Поширені в мові безпідметові речення прислівникові, себто такі, де підмета немає, а присудок складний (див. § 156), при тім дієслово може бути, може й ні, прислівник же завсіди наявний:
Тихо. Сумно. Ніщо не пролетить, не заспіває. (П. Тич.)
У таких реченнях дуже часто в присудок увіходить ще дієйменник: сумно сидіти, треба йти, моторошно дивитися, весело жити, шкода різати, можна сказати, годі розмовляти, нудно слухати, важко здобути, краще піти і т. ін. (див. § 180). При таких присудках дуже часто буває давальний особи: мені сумно, нам стало шкода..., йому приємно, мулко на серці..., бо здебільшого визначають такі безпідметові речення психічний стан, почування людини.
У таких безпідметових реченнях часто буває ще займенникове слово все, це, то, воно, що, тільки це не звичайні займенники, а особливі вказівні слівця, тим то вони не підмети в таких реченнях, коли ж вони правлять за підмети, то тоді й у присудках будуть відповідні прикметники: все це дуже потрібно, все було тихо, все спокійно; що вже весело було; воно й справді важливо, щоб...; то зрозуміло, що..., але все це (напр., майно) дуже потрібне; воно (напр., слово) й справді важливе... Отже, безпідметове мені все так нудно, на морі спокійно і з підметом мені все таке нудне, море спокійне.
Такі різні конструкції можливі часто: все було гарно — все було гарне, важливо — важливе, потрібно — потрібне, приємно — приємне, доречно — доречне, зрозуміло — зрозуміле, відомо — відоме, властиво — властиве, так само — таке саме...
Не завсіди буває цілком ясно якої з цих двох конструкцій треба вжити в даному разі. Безпідметові конструкції взагалі абстрактніші, загальніше значіння мають, ніж конструкції з прикметниками і часто та чи та з них, виразно розмежовуючися значінням, залежать від наміру й мети того, хто їх уживає, але в окремих випадках буває й так, що значінням вони наближаються і стають однаково можливі обидві. Так, напр., Було все тихо (Б. Грінч ) ми ніяк не можемо змінити на конструкцію і тихе, не змінивши зовсім і значіння речення Але однаково вживається у нього все готово і у нього все готове (див. Номис. Укр. прик. № 22).
Кінець-кінцем відмінність цих конструкцій цілком відповідає відмінності значінь вказівної частки то й займенника те, напр.: то подаровано мені і те noдapoвано мені.
До цієї групи безпідметових речень прилягають і деякі речення з присудками на -но -то від дієприкметників: казано, нечувано, дано, себто такі, де при присудках немає додатків іменникових знахідного відмінку, а є або можливий дієйменник, або ціле додаткове речення:
Вам казано: любіть братів. (О. Олесь)
Нам призначено скалу́ сесю розбить (Ів. Франко)
Так само і в сполученнях із мусить бути, може бути, повинно бути тощо: мусить бути зрозуміло... і мусить бути зрозуміле... як до потреби.
Близькі до безпідметових речень прислівникових і речення дієйменникові. Це такі речення, де дієйменник править за присудок:
Як не робити, то й хліба не їсти. (Нар.)
Ой знати, знати, хто кого любить. (Нар. пісня)
А вже ж мені, старенькому, без коня пропадати. (Нар. дума)
А ні виду не видати, а ні чутки не чувати. (Нар. присл.)
Сльозами моря не долить. (Т. Шевч.)
Порвати б сітку мук дрібних,
Втекти б від галасу людського,
Втекти б до моря голубого
До скель задумливо-німих. (О. Олесь)
А де Лейба?
Ще його немає?
Найти його та повісить! (Т. Шевч.)
Щебетання, реготання оддалеки чути. (П. Куліш)
У безпідметових реченнях на подобу останнього дієйменники можуть виступати дуже обмежено, себто далеко не під усіх дієслів. І поширювати такі речення коштом, напр., дієслова бачити ніяк не можна — це нічим не виправдана самоволя.
Дієйменникові безпідметові речення досить звичайні й поширені при різних вигукових словах:
На що було казати, що сирітка?... (М. Коцюб.)
Чи битись, чи миритись. (Нар.)
Як воно, як жить у такому? (А. Тесл.)
Слід відмітити ще безпідметове речення з дієйменником і присудковим прислівником:
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче". (М. Рильськ.).
Безпідмет. реч. на -ло тощо § 148.
Безпідметові речення з присудком у третій особі однини ніякого роду, як це видно з форм минулого часу дієслова (на -ло), так само, як і речення на -но, -то, дуже поширені в українській мові. Сюди належать як речення з спеціяльними неособовими дієсловами (дніти, сутеніти, нахмарити, кортіти, смеркати, поночіти...), так і такими дієсловами, що тільки вжиті неособово (заблищати, загомоніти, взяти, носити, блискати, милувати і багато інших).
Коли дієслова в безпідметових реченнях на -но, -то щодо їх значіння характеризуються тим, що стосуються до живих істот і насамперед осіб, визначаючи їх дію, то про значіння дієслів у безпідметових реченнях цієї групи (на -ло...) можна сказати, що вони стосуються передусім до явищ природи або показують взагалі такі процеси, що відбуваються з невідомих причин чи хоч здаються загадковими, неясними щодо свого походження. У реченнях на -но, -то підмет ие називається сказати б свідомо (принаймні часто), а коли й не навмисно, то тільки через незнання його, при тім ця причина дії майже завсіди буде "хтось", у реченнях же з присудком ніякого роду однини (-ло...) він завсіди невідомий і таємничий ("щось"). Певна річ, не випадково, що ці останні речення більше поширені в народній мові.
Приклади:
Де не візьмись вихор та буря.
Ухопило одну дочку Оленку та й понесло!
А то змій ухопив та поніс. (Нар. каз.)
А мої оченьки як кленовим листом затемнило, ніби тайними дверцями мої очі зачинило. (Нар.)
Колись там була пуща, така росла полома (трава), що й не просунешся. Там, кажуть, колись кричало, реготало і вило на всю плавню. (Нар. опов.)
Хмарами пів неба замостило, на сонечко моє ніччю налягло. (Є. Греб.)
Дніпра гирло (знах. відм.) затопило. (Т. Шевч.)
Вас іще досі милувало, а далі вже не помилує. (Б. Грінч.)
І димом
Праведного вкрило. (Т. Шевч.)
Гудом гуде вгорі, реве, виє, трощить гілля (знах. відм.) і шпурляє сухим ломом. (С. Васильч.)
По лісу завило. (Т. Шевч.)
Беріть свиту, бодай вас за зуби взяло. (М. Коцюб.)
Куди понесло тебе? (В. Виннич.)
А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи драні..., ноги крутить. (А. Тесл.)
Так було і в Трої, так і буде. (Т. Шевч.)
Золоті надії, дитячі химери розбило, взяло, як грім пір’я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна. (С. Васильч.)
Також і в стосунку до людей такі безпідметові речення вживаються:
У неї раз украло спідницю. (Нар.)
У нього снопи забрало (про людей). (Нар.)
"Хазяїн дома?
На дворі крикнуло: Указ од кесаря". (Т. Шевч.)
Переходом до цих останніх форм безпідметових речень були, мабуть, широко знані українській мові речення на означення дій людей (невідомих) із підметом щось:
Трохи згодом чує — щось грюкнуло..., забалакало. (А. Тесл.)
"Стережись" — гукнуло щось іззаду і баскими кіньми проскочило повз дітей. (М. Коцюб.).
Коли взяти на увагу, що ніяким родом в українській мові, м. ін., означується особи з метою виявити зневагу до них, презирство [напр.: "А кляте ж яке, а кляте (це про Федька) сплескує руками мати хоч би ж попросило тата, хоч би ж заплакало". (В. Виннич.)], то можна сказати, що стилістичне значіння безпідметових речень із дієсловами третьої особи однини ніякого роду в стосунку до вчинків людей зовсім інше, ніж безпідметових речень на -но, -то, де цих чуттєвих відтінків немає. Тим то й надаються до таких безпідметових речень у формах 3 особи однини ніякого роду переважно дієслова певного значіння як красти, забрати, загарбати, спалити, поламати, псувати, пошкодити..., словом із значінням такої діяльности, що з нею треба критися через осудність її. Звичайно така дія може належати одній людині або невеликій скількості, бож не можна, напр., сказати "в ті часи сплюндрувало мало не всі міста на Україні", а "сплюндровано" чи що, і такі речення, як:
Гей, не дивуйте, добрії люди,
Що на Вкраїні повстало. (Нар. пісня)
видаються незвичайними.
Безпідметові речення на -ся § 149.
Як і прислівникові безпідметові речення (§ 147), речення з неособовими дієсловами третьої особи однини ніякого роду з -ся вживаються головним чином на означення певних психічних станів людини і завсіди дуже загально, абстрактно. При дієсловах, що стосуються людини, звичайний додаток давального відмінку: мені не п’ється, не їсться, дрімається, верзлося, спалося, йшлося, забажалось, снилось, жилось і т. ін. Як такі, так і інші дієслова здебільшого повстають із звичайних дієслів через додавання -ся: збирається (на дощ), клалося, трапилося, сталося і баг. ін., хоч бувають такі дієслова і без відповідних форм на -ти: випогодитися, поназбігатися.
Взагалі такі речення дуже поширені і майже від кожного дієслова, що стосується діяльности людини і не буває з -ся в особовій формі, може повстати, таке неособове дієслово з -ся і відповідне безпідметове речення:
Я живу — мені живеться, жилося...
він вірить — йому віриться, віри лось...
ти їси — тобі їсться, їлось...
Інколи такі безпідметові речення можливі й від таких дієслів, що з -ся бувають особовими, напр.: п’ється, пилась вода мені не п’ється, пилось (взагалі), їсться, їлась каша йому не їсться, їлось (взагалі), тощо. Взагалі при дієсловах переємного значіння з -ся звичайні в українській мові, двочленові (з підметом) речення:
Кукурудза сіється, кукурудза родиться...
Молодому хлопцеві женитися хочеться. (Нар. пісня)
Строяться доми та все новії. (Нар. пісня)
Пословиця говориться, а хліб їсться. (Нар. присл.)
Пшениця молотиться й віється. (О. Сторож.)
Досі пам’ятає, які то нагайки дротянки плелися
в пана Максима Гримача. (М. Вовч.)
Слова дощем позаливались. (Т. Шевч.)
Та от же як вона (пісня) співається. (П. Куліш)
Будуть роздаватись нагороди. (П. Куліш)
А колись... Давно колись то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась. (Т. Шевч.)
Які там мовились слова, які лилися сльози. (Ів. Франко).
Тільки зрідка, переважно як синтаксичний льокалізм, трапляються такі речення як безпідметові з додатком іменниковим знахідного відмінку:
А похорон за що справилося бабуні! (О. Кобил.)
Прошу вас так, як проситься, кого любиться. (О. Кобил.)
Які саме заходи мається на увазі? (В. Виннич.)
Не таку невістку ждалось батькові. (П. Мирний)
Великого поширення такі безпідметові речення з знахідним відмінком додатковим у літературній мові не мають, і тому такі речення, як напр., "на Білоцерківщині розгорнулося цілу дискусію" (з газет), видаються непоправними.
Проте безпідметові речення на -ся з прийменниковими додатками, як про це писалося, говорилося, на те не зверталося уваги тощо досить звичайні в літературній мові.
Як бачимо, безпідметові речення на -ся мають своє значіння й застосування, речення з - ся і з підметом своє. Одні одних вони не виключають і добрі на своєму місці. Зокрема речення на -ся двочленові можуть змагатися з різними іншими, як от із різними безпідметовими реченнями (кукурудза сіється кукурудзу сіють, слова дощем позаливались — слова дощем позаливало), та тільки не слід думати, що якась із цих конструкцій найкраща: на своєму місці кожна з них добра, хоч, звичайно, в окремих випадках вони можуть бути цілком рівноправні і рівновартні. Такі конструкції, напр., як кукурудза сіється супроти таких, як кукурудзу сіють надають реченню значіння загальнішого, себто такого, де виступають тільки два члени мислі — кукурудза і сіяти, і зовсім немає третього члена — "того, хто сіє", що є в формі сіють (3. особа натякає на "люди", "сіячі"...).
Безпідметове речення при не § 150.
Заперечення не обертає двочленові речення в безпідметові. Це буває при дієсловах формального значіння, себто таких, що вживаються більше на зв’язок, отже насамперед при бути:
був дощ — дощу не було
хліб є — хліба немає
буде хуртовина — хуртовини не буде
знайшлися люди — не знайшлося людей
малась сила — не малось сили
з нього виробився добрий майстер — з нього не виробилося доброго майстра
Одна птиця винялась, що добила усіх звірів. (Нар..), але
Такі пішли дощі, що й дня не винялось погожого. (Нар. опов.)
Якби то, думаю, якби
Не похилилися раби...
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат! (Т. Шевч.).
Зокрема такі безпідметові речення завсіди будуть при немає: нема ради і т. ін., а також і заступниках немає як чорт-має, катмає: Пашпортів у їх чортмало. (Нар. опов.).
Тільки дуже зрідка речення з запереченням при формах від бути бувають двочленові:
Знов молодість не буде. (О. Олесь)
Здасться, така конструкція властива тільки літературній мові, а не народній.
Речення з відносною безпідмет. § 151.
Речення з відносною безпідметовістю це речення з такими формами дієслів, де особа ясно виступає в закінченнях, хоч вона й невизначена. Через те, що в таких присудках особа невизначена, і сами речення ці набувають загальнішого, ширшого значіння супроти відповідних речень із підметом.
Таких безпідметових речень кілька розрядів.
1. Речення з присудком третьої особи множини дійсного способу на означення таких дій, що стосуються не однієї особи, а невизначеної скількости:
От і тепер гомонять, що Трубихівна ходить до своїх сиріт дітей. (Ів. Неч.-Лев.)
У сій річці скарби поховали. (Нар. опов.)
Подейкували на Бульбу, що він нібито украв. (Нар. опов.)
Везли людей на заслання. (А. Тесл.).
Усі такі безпідметові речення можуть бути тільки з такими дієсловами, що стосуються дій людей і власне в досить обмеженім колі дієслів (кажуть, осудять, засміють, пожаліють тощо). Підмет у них прозоро-ясний хоч і не названий. Власне значінням своїм такі безпідметові речення нічим не відрізняються від відповідних речень із підметами (подейкували — люди подейкували), стилістична вага їх лише в лаконічності.
2. Речення з присудком у формі другої особи однини на означення дуже загальної думки:
Усіх не навчиш (ти, кожна, всяка людина)
Що посієш, те й збереш. (Нар. прик.).
Це найбільш придатна форма безпідметових речень на вираз різних сентенцій, прислів’їв із дуже широким значінням. Звичайно, знов таки такі речення не виходять з кола дієслів, що стосуються людини.
3. Речення з присудком у формі наказового способу другої особи однини теж на означення загальних сентенцій, тільки з тим відтінком, що надає наказова форма:
Добре роби, добре й буде. (Нар. присл.)
Не лізь у горох, то не скажеш "ох". (Нар. присл.)
Крути, та не перекручуй. (Нар. присл.).
Уваги до безпідметових речень § 152.
1. У § 147 сказано, що воно, все тощо в таких реченнях, як Та воно й справді темно. (Б. Грінч.) тощо це не підмети, а вказівні слова. Такі вказівні слова можуть бути й при всіх інших безпідметових реченнях, як от, напр.:
Воно ще кажуть, що ніби то скала та гори. (Нар. опов.)
Якби з ким сісти хліба ззісти,
Промовить слово, то воно б
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось. (Т. Шевч.).
Ці вказівні займенникові слова, надто ж воно, бувають і при двочленових реченнях, де вже зовсім видно, що вони не підмети:
Думала собі: де це я вас бачила? Але воно я вас у яворі панському бачила. (Б. Грінч.).
2. Значіння кожної з форм безпідметових речень залежить, як ми бачили, почасти від самої граматичної форми присудка, а почасти від тих дієслівних пнів, що з ними в’яжеться та чи інша форма безпідметових речень. Форма, напр., другої особи однини наказового способу виразно зв’язана з особою, бо такою формою звертаються насамперед до людей. З другого боку певні гнізда дієслів більш-менш одноманітного значіння, приймаючи якусь одну форму безпідметовости, теж надають і їй властивости свого значіння. Проте все ж ніяк не можна сказати, що кожне окреме дієслово може мати лише одну форму безпідметовости, бо іноді те саме дієслово може бути в кількох формах безпідметовости. На таких випадках саме й добре видно стилістичну відмінність кожної форми безпідметовости супроти другої. Напр.:
снопи за́брано — снопи забрало — снопи забрали.
Перша форма має дуже широкий обсяг значіння, бо снопи забрано можна сказати і тоді, коли їх забрали ті, кому вони належать, і коли їх покрали, абощо, аби тільки їх забрали люди. Друга форма може бути вжита в двох більш-менш обмежених випадках: або тоді, коли снопи забрало водою, вихром тощо, або тоді, коли їх хтось покрав. Нарешті третя форма снопи забрали доречна буде тоді, коли ті, хто забрав їх, відомі слухачеві чи читачеві люди.
Знов же часто в мові переплітаються різні безпідметові речення, а то ще й разом із двочленовими, і, звичайно, не завсіди можна довести конечність тієї чи іншої форми. Так, напр., у реченні
Дивиться, з одного боку написано верстви, а з другого таблиця прибита. (Нар. опов.)
ніщо, здається, не стояло б на перешкоді обидва речення з підкресленими присудками вжити в тій самій формі хоч безпідметових на -но, -то, хоч підметових на -ні, -та, або й формах навзаєм перемінених (тобто "написані верстви"; "таблицю прибито"). Та різноманітність способів вислову вже сама по собі становить стилістичну вартість.
Складний підмет § 153.
Крім звичайних двочленових речень із підметом та присудком і речень безпідметових, у мові бувають іще й речення з складним підметом. Це такі речення, де підмет віддається або цілим словосполученням, або хоч і одним словом, тільки ж із таким значінням, що не дозволяє назвати його простим підметом через своєрідні умови граматичного зв’язку з присудком.
Деякі з цих речень споріднені з безпідметовими реченнями, бо їх підмет наближається до додатка прислівникового.
До речень із складним підметом належить чимало розрядів їх.
1. Коли зіставити матеріял, поданий у § 43 про сполучення іменників із числівниками два, дві, обидва, обидві, три, чотири, з тим, що сказано в § 140 про способи парування слів, ми побачимо, що такі словосполучення, як два бра́ти, дві руці́, три відрі́ власне не підходять ні під рубрику згоди, ні підрядности, хоч усі члени словосполучень змінні слова. У них ніби є елементи згоди ("два брати", "дві руці"), алеж одночасно бачимо, що наступні іменникові форми в цих словосполученнях такі, що їх аж ніяк не можна назвати керівними словами словосполучень, бо вони ж сами стали саме такими підо впливом попередніх числівників. Це зовсім окремі словосполучення: напівузгоджені, напівупідряджені.
Щождо сполучень іменників із числівниками п’ять, шість..., то за ними, здається, можна визнати підрядність, бож іменники в таких сполученнях завсіди будуть родового відмінку (п’ять братів, шість хат, сто місць і т. ін.) і залежать від числівників, алеж у непрямих відмінках словосполучення вже набирає характеру згоди (п’ятьом братам...). А до того родовий іменників при числівниках п’ять, шість... іноді буває ще в формі родового однини: п’ять чоловіка.
Усі такі словосполучення сприймаються то як іменникові множні тями (рідше), то як тями прислівникові (скільки?). Коли такі словосполучення назовного відмінку, то в першому випадку сприймання вони правлять ніби за підмет у множині, чому й присудок тоді буває в формі множини. Коли ж такі словосполучення сприймаються ніби як прислівники, присудок кладеться в однині ніякого роду (як це останнє видно з форм минулого часу). Таким чином в мові з’являються подвійні, хисткі конструкції речень.
Приклади:
Не прийнялись три ясени...
Повсихали три явори. (Т. Шевч.)
Дві хати стояли одна від одної далеченько. (Б. Грінч.)
Попереду всього війська
Три старшії виступали. (Л. Україн.)
Три сестри свічку сукало. (Нар. пісня)
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди. (Нар. пісня)
Три дерева стоїть. (Б. Грінч.)
Та й з тим пророком два таких було,
Що звались Юдами. (Л. Україн.)
Як синтаксичний льокалізм треба відмітити західноукраїнські сполучення в таких реченнях із присудком ніякого роду знахідного числівника: жило двох братів тощо.
Так само і сполучення інших слів числівникового значіння з іменниками родового відмінку бувають складними підметами і хисткі щодо конструкції. До таких слів числівникового значіння належать як деякі прислівники (трохи, мало, чимало тощо), так і такі слова інших категорій, що набули прислівникового значіння, хоч і не перейшли ще зовсім до прислівників, маючи, напр., іще форми словозміни. Часто такі слова просто вживаються в числівниковому значінні, як от іменники збірного значіння: сила, крихта, жменя, базар тощо, тобто в значінні багато, мало (скільки?). Зокрема ж щодо багато, то це слово формами зовсім наближається до числівників (порівн. багато — багатьох, багатьом... три — трьох, трьом..., див. § 675), хоч буває і в ролі звичайною прислівника: багато більший... От приклади на такі складні підмети:
Скільки хороших людей сватались за тебе! (Ів. Котляр.)
Багато женихів залицялись. (Ів. Котляр.)
Та якби ще другий, то було б вас пара. (Нар. опов.)
Оставалось іще жменя глини. (Нар. опов.)
Базар людей насходилось. (Т. Шевч.)
Гаврилко сплюнув, бо йому набігло повен рот слини (М. Коцюб.)
Добре, що зосталося шматок паперу. (Т. Шевч.)
Така сама боротьба конструкцій і тоді, коли в складному підметі займенники хто, дехто, кожний, чи будуть при них додатки як з них, з усіх тощо, чи їх немає, і вони містяться вже в самих тих дехто, кожний тощо. Боротьба однини форми й множини значіння таких складних підметів призводить до вагання в уживанні форм присудка навіть у тій самій фразі.
Приклади:
Дехто з письменників наших хочуть запровадити звичай... (В. Самійл.)
Дехто люльки курить. (Б. Грінч.)
Розлучились тут найстарші,
Кожний різно подалися. (Л. Україн.)
Хто йде, їде, не минають
Зеленого дуба. (Т. Шевч.)
Тепер більшість (письменників) понаходили собі кожний службу і пише крадькома на дозвіллі. (В. Коряк)
Боротьба значіння і форми в таких конструкціях призводить навіть до того, що сама форма складного підмета порушується підо впливом множинного присудка (звичайно, коли цей останній іде перший):
Заплакали й решта новобранці (А. Свидн.)
І числівникові і інші наведені тут складні підмети, як уже й зауважено, наближаються до прислівникових виразів. За це свідчить не тільки те, що присудок при деяких підметах буває переважно в однині ніякого роду, а ще й те, що при таких словосполученнях може бути й прийменник по, з.
В обох, їх було по три дочки. (Нар. опов.)
Аж тут чоловік із тридцять лізе в хату. (Нар. опов.)
Мабуть із тисяча собачих запряжок товклося на льоду. (З перекл.)
2. Зрідка й іменники збірного значіння спричиняються до подвійних конструкцій — то з присудком в однині, то в множині як до переваги формальної однини чи множини значіння. Це й дає підставу назвати такі підмети складними. Приклади:
Не стерпіло хазяйство, пішли до волости. (Гр. Кв.-Осн.)
(тут хазяйство — у збірному значінні (див. § 99 -ство б).
Козацтво у брилях... шовковими поясами попідперізувані. (О. Сторож.)
З усіх усюд народу йде,
Та щось шепочуть про отруту. (Т. Шевч.)
Товариство
На Січ прямувало,
І мене взяли з собою. (Т. Шевч.)
Як почув народ, так і вжахнулись. (Гр. Кв.-Осн.)
Неначе в ірій налетіло
З Смілянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина
На певне діло налетіли. (Т. Шевч.)
А втім останній приклад не дуже характерний, бо там інший складний підмет.
У сьогочасній літературній мові множинні присудки при подібних підметах трапляються рідко, далеко частіше в старій. Тепер виразно перемагає формальна ознака однина підмета. Звичайна конструкція тепер, напр., дітвора понаходила, (а не "понаходили"), робітництво закликає (а не "закликають") і т. ін., хоч, треба сказати, і раніше такі конструкції незвичайні, бо присудок у множині в таких випадках бував тоді, коли він стоїть далеко від підмета, надто ж у повторних присудках.
3. Коли в підмет увіходить кілька іменників (займенників) однорядних чи незалежний із підрядним, то такий складний підмет теж не одноманітно згоджується з присудком: цей останній буває або в однині, або в множині. У цій групі речень із складними підметами вирізняються кілька способів підметових сполучень.
Коли в складний підмет увіходять однорядні іменники, то присудок або згоджується з найближчим іменником складного підмета, або просто стоїть у множині і таким чином згоджується ніби з усіма сукупно:
Всі коні і вівці, і товар — порозбираний. (Нар. опов.)
Зов’яне марно у палатах
Краса і молодість моя. (Т. Шевч.)
Раділо сонце, ниви, луки.
Сила й завзяття нехай вас не кида. (Г. Супрун)
І в той же час
Скирти і клуня занялась. (Т. Шевч.)
Шелестять
Трава та листя під ногами. (М. Черняв.)
Колись то Лебідь, Рак та Щука
Приставить хуру узялись. (Л. Гліб.)
Мов за подушне, оступили
Оце мене на чужині
Нудьга та осінь. (Т. Шевч.)
Так само й тоді, як у складний підмет увіходить особовий займенник, хоч при цім присудок може бути й у формі узагальненої особи:
Се знаєш ти та я, та вартовий. (Б. Грінч.)
Се гасло тільки ти та вартовий, та я будем знати. (Б. Грінч.)
У випадках підрядного сполучування іменників у складному підметі теж присудок або згоджується з іменником у назовному відмінку, або стоїть у множині:
"Чи спиш, чи чуєш, брате-Луже?
Хортице-сестро?" Загула
Хортиця з Лугом: "Чую, чую!" (Т. Шевч.)
З позорища увечері
У терми сховався
Святий кесар з лікторами. (Т. Шевч.)
З Трубайлом Альта між осокою
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою. (Т. Шевч.)
А серед базару
Стоїть Гонта з Залізняком,
Кричать: "Ляхам кари!" (Т. Шевч.)
Коли у складний підмет увіходить особовий займенник, то присудок згоджується з назовним відмінком, абож кладеться у множині, але при цім і сам складний підмет може бути в різних формах, а саме замість "я з кимсь" може бути "ми з кимсь", замість "він з кимсь" "вони з кимсь":
Того не сподівайся,
Щоб я пішов на оргію
З тобою. (Л. Україн.)
А я
На пожарищі хрест з Данилом
Поставили та помолились. (Т. Шевч.)
Кохана єдина! Ми вкупі з тобою
Робили над ділом святим. (Б. Грінч.)
Кармель був зовсім поправився..., жінка в його пишнілась, як пишна рожа, й жили вони з нею, як риба з водою. (М. Вовч.)
Велів тобі пан Барабаш, гетьман молодий, шкатулу з королівськими листами оддати.
Чи не могли б вони з кумом удвох прочитати. (Нар. дума)
Цікаві ще зразки складних підметів у таких прикладах:
І котяться з ясних твоїх оченят,
Мов перли, сльоза за сльозою. (Л. Україн.)
І за могилою могила,
Неначе гори, поросли
На нашій, синочку, землі. (Т. Шевч.)
Як то мало
Святих людей на світі стало!
Один на одного кують
Кайдани в серці. (Т. Шевч.)
Було двох царів. Один другому віддали війну з таким проговором, що которий которого перехитрить, то того повішає з військами. (Нар. опов.)
Щоб брат брата не різали
Та не окрадали. (Т. Шевч.)
Така вже в обох натура: кожна кожній не хоче й на крихту вступитись. (П. Мирний)
4. Нарешті буває ще підмет складний у тім значінні, що хоч формально він і в однині, та в’яжеться присудок із ним множинний. Це множинність пошани, справжньої чи то іронічної:
Дід Панас дурно не скажуть. (Б. Грінч.)
До того люд домуштрували,
Що сам фельдфебель дивувались. (Т. Шевч.)
Ваша милість на її честь наклали на себе покуту. (Перекл.)
Але там таки й Ваша милість виїхала з гаю. (Теж)
Складний присудок § 154.
Відповідно до підмета і присудок не завсіди буває однослівний, себто з дієслова в особовій формі. Такий однослівний присудок, щоправда, найзвичайніший, таж далеко не всім реченням нашої мови він властивий, бо є в ній і такі речення, де присудок складається з дієслова та ще додаткового слова присудкового додатку. Власне справжній присудок може бути тільки дієслово в особовій формі, присудкові ж додатки це лише другорядні слова при дієслові, але ці другорядні слова часто цілком заступають дієслово-присудок, цілком правлять за присудок, через що часто й звуться вже не присудковими додатками, а попросту присудками.
Присудковий додаток не завсіди можна відрізнити від звичайного додаткового слова простого речення. Найхарактерніша ознака присудкового додатку це те, що він в’яжеться з підметом через дієслово і разом із дієсловом становить присудок у реченні, напр., Бій був останній, де присудок із двох слів (був останній). Хоч із граматичного погляду головне в цім складнім присудку дієслово, алеж для потреб мови-мислі головнішим виступає як єсть присудковий додаток, а дієслово стає тільки помічним словом і навіть подекуди зайвим. Найчастіше помічним словом у складних присудках буває бути, а форми теперішнього часу від нього (є, суть) звичайно й пропускаються. Такі речення, як
День теплий. Він робітник.
слід уважати за речення теперішнього часу, як видно це і з того, що такі речення природно в’яжуться з додатками на подобу сьогодні, зараз, тепер тощо (а не учора, колись, давно... і не завтра, потім, згодом...), і з того, що в такі речення можна вставити є, і, нарешті, з місця таких речень при зіставленні їх з дієслівними реченнями, напр.
День був теплий День теплів
День буде теплий День теплітиме
День теплий День тепліє
Він був робітник Він робив
Він буде робітник Він робитиме
Він робітник Він робить
Хоч дієслово бути й найбільш надається на помічне дієслово в складних присудках, та все ж воно може бути й самостійним повним присудком, отож на ньому й добре пізнати характеристику дієслова в складному присудку.
Порівняймо такі речення:
Хліб є Гарний хліб є Хліб (є) гарний
Хліб був Гарний хліб був Хліб був гарний
Хліб буде Гарний хліб буде Хліб буде гарний
Коли ці речення читати (вимовляти) найзвичайнішим способом, то легко можна помітити, що в першому стовпці присудки (є, був, буде) і в другому (теж) вимовляються достоту з таким наголосом на них, як у третьому вимовляється гарний, помічне ж дієслово в цім останнім стовпці (є, був, буде) вимовляється без наголосу. Далі, ми бачимо, що поміж підметом та присудковим додатком у третьому стовпці стоїть дієслово, сполучаючи їх у головну пару, ніби як прийменник сполучає слова в другорядну пару (пішов до школи, кухлик на воду і т. ін.).
Ми взяли типову і вимову і лад слів у реченні-розповіді, тобто такі самі як, напр., у Сонце заходить. Наш сад зазеленів, і т. ін. (див. § 143). Та хоч як важить місце слова в реченні, не завсіди саме це визначає, де присудок його. Напр., написане
Хліб гарний був,
можна й так прочитати, що гарний був буде присудок, можна й так, що присудок буде був, а хліб гарний підмет з прикметниковим додатком. У першій вимові кладемо присудковий наголос на гарний, а був вимовляємо без наголосу зовсім, у другому присудковий наголос на був, а гарний вимовляємо з звичайним наголосом додатка прикметникового, себто як у парі гарний хліб (був) тощо.
Та навіть і речення
Гарний хліб був.
із прикметником на звичайному місці прикметникового додатку можна прочитати так, що гарний буде присудковим додатком, себто з таким наголосом на ньому, як і в реченні
Хліб був гарний.
Щодо способу читання того чи іншого речення, коли таких способів може бути декілька, то звичайно на письмі не буває вказівок на той спосіб, що його бажав би автор речення, і здебільшого той спосіб визначається сусідніми (попередніми) реченнями, тобто контекстом. Коли ж цих указівок взагалі немає, то місце іменного слова, що може бути і додатковим якимось членом другорядної пари, і додатком присудковим, уже само показує, що то таке, і як його треба читати. Так, у словосполученні
Тепер вони не бідують, бо їх господарство велике, а велике господарство дає більший прибуток, (з часоп.) перша підкреслена пара головна пара (велике присудковий додаток при пропущенім дієслові є), а друга — другорядна, бо велике тут тільки додаток прикметниковий.
Присудковий додаток буває не тільки при дієслові бути, що саме сталося тільки помічним словом без будь-якого іншого значіння. Буває він і при деяких інших дієсловах, що стають лише почасти помічними, формальними, тобто при таких, що дещо втрачають своє основне значіння і тільки разом із присудковими додатками правлять за присудок. Такі дієслова частково втрачають і наголос свій, вимовляючись звичайно з меншим наголосом, ніж коли вони бувають присудками без присудкових додатків.
Ось приклади:
Він став Він став старий
Дівчина виросла Дівчина виросла велика
Не завсіди можна безумовно відрізнити додатки прикметникові від додатків присудкових, але характерний наголос тих і тих, а також значіння місця їх у реченні треба засвоїти якнайкраще, бо без цього не можна свідомо ставитися до своєї й чужої мови. В аналізі речення це дуже важливі ознаки, хоч і не єдині, бо задля визначення членів речення взагалі треба брати й інші, зокрема ж щоб визначити присудки і присудкові додатки, слід узяти на увагу ще й дієслово в особовій формі.
Ось кілька прикладів, де (підкреслені) прикметники більш-менш яскраво, характерно виступають то як додатки прикметникові, то як присудкові додатки за найхарактернішою ознакою наголосом:
Та густий ліс, щільно й дружно поспліталися його рясні віти. (Б. Грінч.)
Тут густий — присудковий додаток, рясні — прикметниковий.
І дочечка у їх росла,
Уже чимала піднялась. (Т. Шевч.)
чимала присудковий додаток.
І що ближче до Берліну скочується з гір доктор Рудольф, то все зрозуміліше, все ясніше стає йому дивне мовчання Каесему. (В. Виниич.)
Перші підкреслені прикметники — присудкові додатки, дивне — прикметниковий.
Хвилі не вір ти мінливій: Вітер де віє, туди вона й б’є,
Берег твердий незрадливий
Він тільки певний притулок дає. (Б. Грінч.)
Тут твердий додаток — прикметниковий, незрадливий додаток — присудковий. Про це свідчить і відсутність коми між ними і ввесь наведений вірш.
Дід Панас прийшов із сходки мовчазний і задумливий. (А. Панів)
Дуже характерне значіння підкреслених слів як присудкових додатків ясно виступає, коли їх поставити перед дід Панас, тобто зробивши їх додатками прикметниковими: значіння усього речення стає різко відмінне.
Не може ж бути, щоб одправлений навантажений два дні тому потяг був останній. (В. Виннич.)
Тут місце підкреслених прикметників відповідає їх значінню: перші додатки — прикметникові, останній — присудковий.
О, мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала. (Т. Шевч.)
весела додаток присудковий.
Як мені смутненько, що сестрин хлопчик умер маленький. (М. Вовч.)
маленький — додаток присудковий.
Присудк. додатки в непрям. відм. § 155.
Із попереднього ми бачили, що особове дієслово як форма присудка може заступатися відмінюваними словами (іменами). Ці заступники присудка присудкові додатки тільки зрідка цілком заступають дієслова (при є), здебільшого ж увіходять у складний присудок, ніби доповнюючи дієслово як присудок. Досі ми розглядали такі присудкові додатки, що, як і підмет, назовного відмінку. Але присудкові додатки можуть бути й інших відмінків як без прийменників, так і з прийменниками. Такі присудкові додатки теж іноді звуть попросту присудками, хоч ще раз треба підкреслити, що це не справжні присудки, а лише присудкові додатки. Це насамперед додатки в орудному відмінку, далі в знахідному з прийменником за, на, в тощо: він зветься Іваном, став за вчителя, вийшов на інженера, попав у дурні тощо.
Повстає питання: чим же відрізняється присудковий додаток від звичайного придієслівного додатка, напр., додатка іменникового? Чому в він зветься Іваном орудний присудкового додатку, а в пишеться пером орудний додатку іменникового, у вийшов на вчителя знахідний присудкового додатку, а в вийшов на вулицю знов звичайний додаток іменниковий? Коли ще в таких випадках, як хліб був гарний додаток присудковий і місцем і наголосом відрізняється від додатка прикметникового, то в наведених зразках із додатками присудковими та звичайними додатковими іменниками в непрямих відмінках і цього нема.
І треба сказати, що справді чисто граматичної відмінности в наведених додатках як на вчителя і на вулицю тощо, здається, нема ніякої, коли ж ми їх розрізняємо, то тільки за внутрішніми ознаками, ознаками, зв’язаними з значінням словосполучень. Справа в тім, що дієслово в особовій формі — присудок — це найважніша частина речення щодо значіння. Не даром з давен давна, визначаючи підмет і присудок щодо їх значіння, кажуть, що підмет це те, про що говориться в реченні (вихідний пункт мислі), а присудок те, що говорить ся. У кожному разі й справді присудок (дієслово) це те, що приписується підметові як його активна ознака. Супроти нього додатки прикметникові підмета можна назвати пасивними ознаками його. Усі інші додаткові слова звичайно належать до дієслова (присудка), так чи інак визначаючи, обмежуючи, спеціялізуючи його, але безпосередньо до підмета вони вже не стосуються. Це ми можемо бачити, напр., на реченні, розкладеному на синтаксичні пари в § 139.
Так от коли другорядні члени речення своїм значінням стосуються до підмета і в’яжуються з ним через дієслово-присудок, то вони й становлять таку окрему групу членів речення, що за цими внутрішніми їх ознаками й можна назвати присудковими додатками. Чисто граматично такі члени ніби просто другорядні члени речення, зв’язані з керівними словами одним із звичайних способів парування (див. § 140).
Та в тім то й річ, що коли пильно придивитися до того, як в’яжеться іменна частина присудкового додатку з підметом, то побачимо в цьому дещо таке, чого в звичайних синтаксичних парах немає. У реченнях, напр., Він був молодим, і Вона була молодою, ми бачимо, що орудні (себто непрямі) відмінки прикметника не тільки підрядні, а й згоджені. Отже це випадок одночасної підрядности й згоди. Підрядність залежить від дієслова, а згода від іменника. З цього можемо ще раз пересвідчитися, що присудковий додаток в’яжеться з підметом через дієслово. Так само й з прийменником: Я буду за старшого, але Я буду за старшу, як до того, хто це я. Отже це й формальна відзнака присудкових додатків супроти звичайних додаткових слів.
З попереднього § ми бачили, що звичайний додаток прикметниковий при підметі, переходячи в розряд присудкових додатків, пересувається до дієслова, бо тепер він уже не безпосередньо з підметом в’яжеться, а через дієслово-присудок. Чисто внутрішнє, логічне значіння присудкових додатків непрямих відмінків, м. ін., може бути ілюстроване тим, що речення з такими присудками основним значінням своїм звичайно спадаються, або принаймні наближаються до речень із складним присудком назовного відмінку, напр., звався Іваном — звався Іван, став учителем — став учитель, вийшов у люди — став чоловік тощо, що категорично відрізняє ці сполучення від таких, як пишеться пером, вийшов на вулицю і т. ін., хоч є в мові й такі випадки, коли ми не можемо певних словосполучень віднести чи то до додатків присудкових, чи до звичайних другорядних, або з однаковими підставами можемо віднести до тих і до тих.
Присудковий додаток орудного відмінку часто змагається з додатком назовного відмінку, і тому природно повстає питання, як їх розмежувати.
Хоч часто ці присудкові додатки можна вжити в тій або другій формі без виразної відмінности в значінні (напр, звався Іван і Іваном), все ж можна сказати, що орудний присудкового додатку взагалі більше властивий тоді, коли присудок повинен визначати не постійну, тривалу властивість підмета, а саме навпаки, коли він показує властивість тимчасову, минущу, назовний же постійну, сталу. Так, напр., зовсім не можна сказати "Той робітник був німцем", а тільки Той робітник був німець. Приналежність бо до певної нації прикмета постійна. Але може бути і Той німець був робітник і Той німець був робітником. Недоречно сказати Він там був два роки вчитель, а можна Він там був два роки вчителем.
Але на означення посади, професії, ролі, взагалі неістотної ознаки людини, а також тимчасової ролі речі, в українській мові дуже поширені присудкові додатки знахідного відмінку з прийменником за: бути за вчителя, стати за погонича, правити за постіль тощо.
Основне значіння всіх цих трьох конструкцій, що іноді можуть бути навіть при тому самому дієслові (бути), не однакове, як і саме походження їх: найстарша форма додатку присудкового назовний відмінок (він був учитель), молодша — орудний (учителем) і наймолодша — знахідний із за (за вчителя).
Допіру ми говорили за те, що орудний відмінок додатку присудкового супроти назовного вказує на непостійність і тимчасовість прикмети чи властивости, що приписується підметові. Щодо конструкції із знахідним відмінком із за, то вона визначає ще більшу непостійність і тимчасовість, ніж при орудному. Інак іще можна сказати так: найтісніше з підметом в’яжеться присудок у конструкції з назовним відмінком, самостійний він супроти підмета у другій, а найсамостійніший у конструкції з за. Отим то перша конструкція і дуже звичайна тоді, коли іменна частина присудка прикметник, надто ж коли цей прикметник називає постійну властивість підмета, а передусім у теперешнім часі: сніг білий, сніг був білий... (зовсім не кажуть "сніг білим" і навіть "сніг був білим" тощо). Алеж коли хоч би й прикметник, а визначав непостійну прикмету, напр., колишню властивість підмета, то такий присудок може бути хоч у формі назовного відмінка, хоч орудного. Приклади з назовним присудковим прикметниковим додатком наведені в попередньому §, а тут подано декілька прикладів з орудним:
Повне пролитим не буває. (Нар. припов.)
Будеш щасливою. (Ів. Котляр.)
Не будь
Таким до гостя гострим. (Л. Україн.)
Ще із ним ховає запоясник,
Щоб не йшов на той світ безоружним. (Л. Україн.)
Зразок повної однозначности конструкцій з присудковим додатком прикметника в назовному й орудному відмінку маємо в Т. Шевченка:
Вона була ще молодою
і прехорошая собою.
Приклади з назовним іменника:
Того торговельного пункту начальник був лихий та зухвалець. З перекл.
А як стала стара баба,
Цілували б, була б рада. (Т. Шевч.)
(Серце) розірветься,
Хоч би було камінь. (Т. Шевч.)
Звався він Тиміш Іванович. (М. Вовч.)
Приклади з орудним іменника:
Він був вовкулакою. (Нар. опов.)
Як був Перекоп турецьким городом. (Нар. опов.)
Хто взяв старіший за мене, то буде татом, а як жінка, то буде мамою, як молодиця, то буде тіткою, а як дівка, то буде сестрою, а як парубок, то буде чоловіком. (Нар. каз.)
Ведмідь колись був мельником. (Нар. опов.)
Коли я була дитиною. (Л. Україн.)
Ой, чи будеш ти, галочко,
Моїм діткам маткою. (Нар. пісня)
Коли не хоч братись,
То так будем: я — сестрою,
А ти мені — братом,
А дітьми йому — обоє,
Батькові старому. (Т. Шевч.)
Стала хата пусткою. (Гр. Кв.-Осн.)
Будь мені зятем. (Гр. Кв.-Осн.)
Я не знаю, чи були правдою в цій звістці хвали моєму талантові. (Б. Грінч.)
Ми були з покійним найкращими друзями. (Б. Грінч.)
Тільки став мені тут братом
Той смуток глибокий. (Б. Грінч.)
І притчею стане. (Т. Шевч.)
Суддею був ведмідь, вовки були підсудки. (Є. Греб.)
Приклади з знахідним після прийменника за:
Переодягнувсь я за москаля. (Нар. опов.)
Одяглась за старчиху. (Нар. опов.)
У мене дванадцять літ за джуру пробував. (Нар. дума)
Чужа біда за іграшку. (Нар. присл.)
Скриня моя за стіл править. (Г. Барв.)
Порається всюди за видющу. (Г. Барв.)
Лев був за старшину. (Л. Глібів)
Галя... на осінь того ж року пішла вже за вчительку в школу грамоти. (С. Васильч.)
Як бачимо, туг є приклади, що споріднюють конструкцію з за не тільки з конструкцією з орудним, а й назовним (порівн. Лев був за старшину і Суддею був ведмідь, вовки були підсудки). Але ж у цілому в конструкціях із за присудок внутрішньо, значінням своїм стоїть далеко від підмета супроти того, як в конструкціях із орудним, надто ж із назовним. Ці конструкції з за наближаються своїм значінням уже до таких конструкцій, як "як що", "в ролі чого" (чужа біда за іграшку — чужа біда як іграшка, за стіл правити — в ролі стола бути і т. ін.), де присудкові додатки вже зовсім далекі й самостійні.
До речі тут сказати, дуже близькі значінням до присудкових додатків орудні відмінки чи знахідні з займенниками за, на, у на місці колишніх знахідних та давальних без прийменників. Ці останні в сьогочасній літературній мові вживаються ще іноді, але здебільшого вже з відтінком архаїчних конструкцій. Напр.:
Се вже лучче мені живому у яму лягти. (Гр. Кв.-Осн.)
Ти мене живого у яму кладовиш. (Гр. Кв.-Осн.)
Там матір добрую мою
Ще молодую у могилу
Нужда та праця положила. (Т. Шевч.)
За що, Боже, покарав так тяжко,
Що не дав юнака побратима,
А судив посестру — сюю вілу. (Л. Україн.) ("в побратими", "в посестри").
Звичайно ж тут орудний:
Ой як мені зеленою бути. (Нар. пісня)
Вздрів її вже молодицею. (Гр. Кв.-Осн.)
Тебе ж малою мати пам’ятають. (Л. Україн.)
Ми оберемо собі ватажком Марка. (О. Сторож.)
Я її любила ще малою. (О. Кобил.)
(Цей останній приклад двозначний: малою можна віднести не тільки до її, а й до я, себто приняти за присудковий додаток).
Знов же й у таких випадках прийменникові конструкції звичайні тоді, коли в додаткових словах іменник, а не прикметник:
одягти (кого) за старця, обібрати (кого) на (і за) голову, дати (кого) в погоничі (і на погонича, і за погонича, і погоничем) тощо, а такі випадки, як
Чужої дитини не май за свою. (Нар. прип.)
тільки підтверджують думку, що конструкції з за взагалі стоять у такому стосунку щодо значіння до конструкції з орудним, як ці останні до конструкцій із назовним присудкового додатку.
На підставі наведених зразків і уваг щодо присудкових додатків і споріднених із ними інших ми можемо сказати, що в основі своїй конструкції з назовними, орудними й прийменниковими конструкціями присудкових додатків рівнозначні.
На протилежних кінцях значіння стоять з одного боку такі конструкції, як
Він був німець. Орел — птах. Сніг білий.
а з другого такі, як
Він був за батька. Скриня править за стіл.
Між ними стоять конструкції з орудним. Отож хоч у окремих випадках і можливі всі три конструкції, напр.
Він сторож. Він сторожем. Він за сторожа.
Та вони не рівнозначні і добрі на своєму місці. Взагалі точно визначити, яка саме конструкція мусить бути і при якому дієслові, важко, але можна сказати, що по-1 до конструкцій з назовним у присудкових додатках більше надаються прикметники, ніж іменники, бо прикметники менш самостійні супроти іменників слова, по-2 до тієї ж конструкції надаються більш ті імена, що більше визначають постійну властивість підмета, і по-3 до неї ж надаються більше при дієсловах теперішнього часу. У конструкції супротилежній до конструкції з назовним присудкового додатку лежить значіння більшої самостійности присудка, тимчасовости його як властивости підмета і заступництва ("замість чого", "як що", "в ролі чого"). Звичайно, конструкція залежить іще й від самого дієслова: такі, напр., дієслова, як правити, найнятися, стати (в значінні найнятися), вимагають конструкції з за, інші можуть бути з назовним і орудним, а то й такі, що можуть уживатися з усіма трьома конструкціями як до потреби й значіння присудкового додатку. Але взагалі кажучи ні значіння дієслова, ні його форма, ні значіння присудкового додатку не можуть сами по собі визначати конструкції, бо її визначають усі вони, або й сторонні чинники (намір, мета). На своєму місці добрі і Вона хоче бути приваблива і Треба чепурнішою бути і Треба комусь бути за старшого.
Як завсіди в мовах, на зразок усталених і звичних у мові конструкцій при широко вживаних словах такі самі конструкції з’являються і при словах новіших, чи хоч тільки новіших, поширених значіннях старих. Такі різнозначні конструкції, напр.,
Чого смутна стала мила ? (Нар. пісня)
Аби ваша думка стала ділом. (П. Куліш)
Він мені за дитину рідну став. (М. Вовч.)
Він обох нас хазяїнами настановив. (Г. Бар.)
Наставлено його за вчителя. (Акад. сл.)
тощо повинні були б стати за зразок і до конструкцій при сприймати, відчувати, оголошувати, визнавати, вважати тощо, а також і взагалі бути за регулятора до вживання конструкцій поправно. Доречно, напр., було б сказати
Сприймаю цукор солодким
але
Сприймаю ці слова за образу собі
Він визнає його винним
але
Він визнає його за доброго знавця справи.
У сьогочасній українській літературній мові помітний нахил до надмірної "українізації" української мови, зокрема й щодо всіх цих конструкцій: часто надуживають конструкції "за кого", "за що". Так, зовсім недоречні ці конструкції, напр., у таких реченнях:
Небезпека зриву цього руху може стати за реальність. (з газети).
Засідання оголошують за закрите. (теж).
А "вважати за краще" тощо стало вже мало не загально-обов’язковим. Проте автори з органічним знанням української мови висловлювались інакше:
А вже себе славними на ввесь світ уважали. (П. Куліш)
Вважав він, по своєму вікові, найголовнішим ділом... (П. Куліш)
Уважаю своїм обов’язком подати тут погляди Міклошіча. (Ст. Смаль-Стоц.)
Король мене банитою-вигнанцем оголосив. (П. Куліш)
Вважався одним із найздібніших учеників дрогобицької гімназії. (Ів. Франко).
Можлива, певна річ, тут конструкція та й та, тільки ж прикметниковий додаток присудковий майже завсіди при вважати буде доречний в орудному відмінку.
Присудкові додатки прислівн. § 156.
До неграматичних присудків належать і присудкові додатки прислівникові. Це такі прислівники, що не тільки доповнюють, точніше визначають дієслова, як звичайні додатки прислівникові, а можуть цілком заступати присудки-дієслова. Такі присудкові додатки прислівникові бувають переважно при дієслові бути. Зокрема вони звичайні в безпідметових реченнях: В лісу гарно. Було весело. Буде чудово. Як і в інших реченнях із складним присудком дієслово є звичайно пропускається. Так само і такі двочленові речення, як Він тут. Він був там. Він буде скрізь, треба визнати за речення з складним присудком.
На таке твердження, м. ін., є підстава і в тім, що зрідка в українській мові присудкові додатки з прикметником другого й третього ступеня чергуються з такими конструкціями, де замість прикметника буде прислівник. Хоч такі конструкції звичайно й не рекомендовані граматиками, алеж вони трапляються:
Прудкіш од усього — думка. (Нар.)
Твоя краса видніш. (= видніша Л. Гліб.)
Що день у бога, що година в дні, Кармель усе смутніш та смутніш. (М. Вовч.)
І написали..., що кесар бог,
Що більш од бога. (Т. Шевч.)
Хоч би в тисячу разів було більш землі..., то й тоді б усе загарбали, бо в панів очі більш черева. (О. Сторож.)
Мені голотонька миліш,
Бо з нею душеньці вільніш. (Ів. Мандж.)
Чи ваш любіш одна якаясь баба,
ніж дух лицарства козаків? (Б. Грінч.)
Миліш тобі чужинці, ніж родина. (Л. Україн.)
Змій все далі й далі в’ється в небо, стає менше та менше. (В. Виннич.)
А хазяйка стала ще нахабніш. (М. Хвильов.)
Подибується прислівник замість прикметника в складному присудку та споріднених словосполученнях і інде:
А він уже так, як крига. (Т. Шевч.)
Прийшов батько, розглядає,
Насилу Степана
Розпізнає: отак його
Зробили кайдани. (Т. Шевч.)
Присудк. додатки дієслівні § 157.
Найчастіше вживані форми помічного дієслова бути (є, був, буду...), позбуваючися самостійного значіння, а разом і наголосу, стають зв’язком між підметом і другорядним членом речення, цим самим обертаючи останні в заступники присудка присудкові додатки. Такими додатками, як ми знаємо, можуть бути різні другорядні члени речення.
До таких же присудкових додатків належать і дієйменники при помічних дієсловах, насамперед при формах від бути. У § 147 наведені зразки безпідметових речень дієйменникових з пропущеним помічним дієсловом є. Що справді такі речення слід приймати за речення теперішнього часу, це видно з зіставлення, напр., Нічого не чути і Нічого не було чути тощо.
Проте, як і в інших випадках, при інших складниках таких присудків, і при дієйменниках іноді може бути наявне й дієслово є, напр.:
В інтересах передвиборчої кампанії є вреґулювати питання про борги. (З часоп.)
Складні присудки з дієйменниками при формах від бути бувають лише в безпідметових реченнях. При інших дієсловах присудковий додаток дієйменниковий може бути і в реченнях із підметом. До таких складних присудків належать всі такі словосполучення, як став робити, почав писати, взяв просити, зібрався піти, надумав учинити і т. ін. Супроти форм звичайного майбутнього часу недоконаних дієслів як буду ходити, будеш носити... всі такі складні присудки з дієйменниками власне нічим не відрізняються, у них тільки помічні дієслова не такі беззмістовні, як буду. Проте можна вказати, що при помічних дієсловах стати, почати, взяти, як і при бути можливі дієйменники лише недоконаних дієслів.
Таким чином із розгляду форм присудків української мови, як граматичних, так і неграматичних, ми бачимо, що способи на те, як зв’язати підмет із присудком, різноманітні. Часто вони й різнозначні, власне з стилістичного погляду вони ніколи не бувають точно однозначні і завсіди різнозначні, але з логічного не завсіди ми можемо вказати, яка саме відмінність поміж тими чи іншими формами. Так, напр., здається, та сама мисль буде незалежно від форми сполучень головної пари в реченнях:
Німеччина не подобається Англії.
Німеччина несподобна Англії.
Німеччина не до вподоби Англії.
А проте кожна з цих форм надає реченню специфічного кольору, своєрідного тембру, і стилістично ці речення далеко не однакові. Іноді ми можемо вжити перше-ліпше з них, але іноді тільки якесь одно з них буде доречне, і його не можна без шкоди мові замінити на інші.
Назовні речення (безприсудкові) § 158.
Здатність дієслова теперішнього часу від бути в певних випадках зникати спричинилася до того, що в мові розвинулися речення безприсудкові, себто з самим тільки підметом (другорядні члени можуть бути, можуть і не бути). Такі речення звичайні на початках описів, себто в розповідній мові, до того вони майже завсіди бувають перед дієслівними реченнями теперішнього часу.
Приклади:
Птах — ріка — зелена вика,
Ритми сояшника.
День біжить, дзвенить-сміється,
Перегукується. (П. Тич.)
Стук, грюк, тупіт, шаркіт, галас, регіт. Дрижать шибки, обсипається стеля. (В. Виннич.)
Поле. Гай. Синіють луки.
Манить погляд небосхил. (Г. Чупр.)
Гармидер, галас, гам у гаї, Срамотні співи; аж лящить Жіночий регіт. (Т. Шевч.)
Ніч. Весна. Гримить повінь. На дальньому костьолі горить огонь. (М. Хвильов.)
Ці назовні речення поруч із реченням з дієсловами теперішнього часу стоять до цих останніх достоту в такому самому стосунку, як бездієслівні речення типу Ліс зелений до дієслівних типу Ліс зеленіє. І там і там у бездієслівних реченнях пропущене є у значінні самої тільки дієслівности без жадного іншого значіння, (порівн. Гроші є). Не слід тільки думати, що кожен іменник сам по собі вже є назовне речення. Він стається реченням звичайно тільки в умовах сусідства з дієслівним реченням теперішнього часу. Взагалі такі речення з’явилися як наслідок усування дієслова є, здатности інших членів речення переймати на себе функцію дієслова. Назовні речення, принаймні в найхарактернішім вигляді їх, себто коли бувають тільки сами підмети без жадних додаткових слів, характеризують літературну мову.
Стилістичне значіння назовних речень змалювати нерухому картину, один момент, ніби зфотографувати його, навіть тоді, коли в самих лексичних значіннях іменників багато руху, як ото в другому або четвертому з наведених прикладів. Протилежний стилістичний ефект досягається дієсловами, бо дієслово, як граматична категорія, визначає діяльність, рух, чинність. Шевченко, напр., широко використовує обидва засоби, з одного боку назовні речення, як За байраком байрак... Садок вишневий коло хати... Кругом неправда і неволя... І в термах оргія... Ні родини, ні хатини: шляхи, піски, горе..., а з другого на означення швидкої зміни явищ часто вживає коротких речень із багатьома дієсловами, напр.:
Погас місяць горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали.
Рибалонька кучерявий
З усієї сили
Кинувсь в воду; пливе, синю
Хвилю роздирає,
Пливе, пливе — от-от доплив!
Пірнув, виринає.
Підняв її, поцілував,
Хвиля застогнала,
Розкрилася, закрилася,
І сліду не стало.
Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає;
Достала, зикнула, встає —
І на ногах в крові німіє.
І знов лечу. Земля чорніє.
Дрімає розум, серце мліє.
...а в очеретах —
Реве, стогне, завиває,
Лози нагинає,
Грім гогоче, а блискавка
Хмару роздирає.
Скрізь порання: печуть, варять,
Вимітають, миють.
Прибралась, ходила,
Поки люди домовину
Надворі робили.
Доробили. Пoложили,
Понесли, сховали.