Наркоман, наркоманка – наркоман, наркоманка, (жарг.) нарком, наркот, нарик, наркоша, макодзьоб [Звичайнісінький, сколотий на ніц наркот (Л.Дереш). …кинув Сергієві злежалу куфайку, що, мабуть, слугувала подушкою, розпитував: не макодзьоби, котрі скуповують маковиння по хуторах, не вгадав? (Є. Пашковський). — У нас там один нарком був, він у цирку працював, жонгляром (С.Жадан). Проте спочатку в барі нікого не було, крім якогось дохлого наркоші, але згодом прийшли брати Ґатрі (В.Горбатько, перекл. П.Кері). Перш за все гасне світло в очах наркомана. Очі наркомана, що вживає героїн, схожі на очі грецьких скульптур, на олов’яні кулі, на отвір від кулі в спині мертвої людини. Потім згасають бажання. Наркомани убивають бажання тією ж зброєю, якою вони вбивають мрію, надію і честь, — своєю згубною пристрастю. А останнім гасне світло любові (В.Александров, перекл. Ґ.Д.Робертса). Наркоман хоче завжди лишатися в стані польоту. Та цукрова вата, яка забиває мозок після дози, стає єдиною ціллю, єдиною метою, Тобі, втім, може здатися, що ти все контролюєш. Навіть можеш кілька годин, а то й цілий день прожити із цим переконанням, але що далі повзе стрілка годинника, то швидше з тебе вивітрюються рештки людської подоби (С.Стець, перекл. Б.Кінґсолвер). — Вчора в автобусі наркоман в сумку заліз, я спочатку не помітила, потім сумку відкриваю — сидить].  |
Трахать, трахнуть, оттрахать – 1) бахнути (бухнути, гахнути, тарахнути, трахнути); 2) (совершать, совершить половой акт, жарг.) трахати, трахнути, відтрахати, взувати, взути, грати, виграти, відгойдати, жучити, вжучити, перти, порати, попорати, топтати, бамбукати, бамбукнути, попістонити. [Кожен воїн знає, що у випадку звитяги вжучить на руїнах чужоземку (А.Морговський). — І взули її? — поцікавився Юрко. — Прошу? — Він питає, чи відбувся коїтус (Ю.Андрухович). Я комсомолку грав у ленінській кімнаті Звивалось її тіло піді мною Сплітаючись у класовім двобою Я грав її і прутень мій горів Як мудрий Ленін заповів Отак б’ючи за голом гол Вступав мій прутень в комсомол (Ю.Винничук). Це окрема тема, леді й джентльмени, пані й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, мені нелегко про все це говорити, до того ж я дійсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголодніле, а коли не бавитися евфемізмами, так і просто зґвалтоване тіло третій місяць невгаває в дрібненькому нутряному дрожі, особливо жаскому — до млості! – внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, і коли розчепірюю пальці, то вони негайно починають жити самостійним життям, ворушачись кожен зосібна, ніби натягнені на порізнені, в незгідних ритмах посмикувані ниточки, я вже мовчу про бубняві, як у підлітка, рожеві прищі, котрими зацвітають обличчя і плечі, і нема на те ради, — горопашне тіло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, і заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама-одна в чужій країні й чужому місті, в порожній квартирі, де телефон озивається хіба на те, щоб запропонувати тобі — рідкісна нагода, тільки на цьому тижні! — ко-ло-саль-ну знижку на передплату місцевої газети, і звідки вигрібаєшся тричі на тиждень — до університету, де півдюжини охайних, взутих у білі шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих і дезодорованих американських дітлахів із здоровими, аж вогкими шкірою й зубами, водячи за тобою, як манджаєш туди-сюди по аудиторії, поглядами акваріумних рибок, щось там — один Біг відає, що! — тихенько шкробають собі в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш їм, що не було! не було в Гоголя, такого, який він був, натоді іншого вибору, окрім як писати по-російськи! хоч плач, хоч гопки скачи — не було! (і в тебе — також немає, окрім як писати по-українськи, хоч це і є, либонь, найяловіше на сьогодні заняття під сонцем, бо навіть якби ти, якимось дивом, устругнула в цій мові що-небудь «посильнее «Фауста» Гете», як висловлювався один знаний в історії літературний критик, то воно просто провакувалось би по бібліотеках нечитане, мов невилюблена жінка, скількись там десятків років, аж доки почало б вихолодати, — бо нерозкуштовані, невживані, непідживлювані енергією зустрічної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! — якщо тільки потік читацької уваги вчасно не підхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем ідуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпродані книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цілою українською літературою, можна на пальцях вилічити — не авторів навіть, а поодинчі твори, яким пощастило, — з отерпом у пучках і сльозами в очу ти читала надісланий тобі тут, в Америці, переклад «Лісової пісні», авторизовану версію, призначену для бродвейської сцени, кайфувала, як наркоман, од її прискореного жагучого віддиху: живе! живе, не пропало, через сімдесят літ, на іншому континенті, в іншій мові — скажи ж ти, випливло! — розуміється, що іншого — писати по-російськи чи по-англійськи, на перший же твій вірш, видрукуваний англійською, і то в цілком малопомітному журналі, екстатично відгукнулось, звідкілясь трохи чи не з Канзасу, якесь там «…», це ж треба, і Макміллан збирається включити його до антології світової жіночої поезії ХХ-го століття,…; кажуть тобі тутешні видавці (зволікаючи, проте, з книжкою), спасибі, я знаю, тим гірше для мене, — але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зуміла б змінити мову, — пречудово зуміла б, якби трохи помарудитись, — а тому, що заклято тебе — на вірність мертвим, усім тим, хто так само несогірше міг би писати — по-російськи, по-польськи, дехто й по-німецьки, і жити зовсім інше життя, а натомість шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, і ні фіґа з того не поставало, крім понівечених доль і нечитаних книжок, а однак сьогодні є ти, котра через усіх тих людей переступити - негодна, негодна і все, іскорки їхньої присутності нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопілавілому бутті, і оце й є твоя родина, родове твоє древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий відступ, леді й джентльмени, тим більше, що до нашої теми він, властиво, не тичеться) (О.Забужко). Спочатку у Василини в очах посвітлішало, бо вона оце вперше на віку (не на картині і не в кіно) бачила, як живий чоловік пре живу жінку. Але згодом в очах у неї стало темніти й потемніло зовсім, бо Василина точно знала, що то не вона лежить на ліжку під тим чоловіком, а чоботи і штани в того чоловіка такі, як у її Яреми (Василь Рубан). Тут на нього зразу насів студент, зірвав йому з голови мідницю і трахнув нею межи плечі разів три чи, може, й чотири, а тоді об землю її брязнув, що мало на кавалки не розскочилась (М.Лукаш, перекл. М.Сервантеса). Ці дурепи, яких уже давно ніхто не трахав, цілими днями працюють над тим, щоб «розбудити бажання» у мільйонів споживачів! (про рекламісток) (М.Ілляшенко і О.Ногіна, перекл. Беґбеде). Одного разу він пообіцяв їй, що трахатиме її всю ніч. І він дотримав свого слова, гаруючи на ній до самого світанку. «Щоправда,— чесно зізналася Рошель,— лягли ми досить пізно, а ночі в ту пору року були короткі» (В.Шовкун, перекл. Мішеля Турньє). — У мене своя послідовність, будьте певні. І щодня не гірша за вашу. І коли ваша сестра приходить до мене, щоб я її попістонив і попестив, вона знає, чого хоче (С.Павличко, перекл. Д.Г.Лоуренса). Після чого Ван Норден починає порати її так, немов у нього відкрилося друге дихання, точнісінько як старий козел. Він такий упертий хлопака, що радше зламає собі роги, ніж здасться (Г.Бєляков, перекл. Г.Мілера)].  |