| << Складні слова | Зміст | Наголос >> |
ЗАПОЗИЧЕННЯ З ІНШИХ МОВ.
Старі й нові запозичення § 108.
Словник української мови, як і словник кожної мови, збагачується далеко не самими тільки тими способами, що вказані в попередніх §§ (наростки тощо). З давніх давен до словника української мови заходили слова з інших мов, найбільше, звичайно, від тих народів, що були в якихось стосунках із українським, напр., торгували з ним, воювали тощо, отже найбільше від сусідніх народів. Переймаючи від них певні вироби, звичаї, умілість, український народ разом переймав і слова, і таких слів у нас, запозичених від різних народів і в різні часи, багато, тільки вони вже так унатурилися в мові, що їх ніхто й не відчує як чужі, хібащо спеціалісти мовознавці дознаються, що таке то слово чужомовного походження.
Такі слова, між іншим, дуже добре відбивають те, які саме зв’язки були в українського народу з тими колишніми сусідами чи що, що саме переняв від них український народ, бо вже ж очевидна річ, що слова з іншої мови найлегше заходять разом із речами. Так, ми з певністю можемо сказати, що від східніх народів (тюрсько-татарських) українці переняли чимало з сільського господарства, з військової справи, дещо й з розваг, коли знаходимо в українській мові такі, напр, запозичення звідтіля, як чабан, отара, товар, лоша, бугай, табун, гарба, аркан, башлик, казан, очкур, гарбуз, кавун, бекмес, тютюн, чумак, козак, бунчук і багато інших. Безпосередньо, чи через Польщу німці передали нам дещо з виробництва, промислів, торгу, як свідчать про це такі запозичення з німецької мови, як лимар, тесляр чи тесля, ухналь, крейда, гембель, гарус, ринок, рахувати, бавовна, гак, цукор, крам, хура, пляшка, цвях, цегла тощо. Це теж давні запозичення, і кажуть вони, що німецька культура здавна впливала на Україну. Ще на світанку історичного життя українського народу нав’язались у нього зносини з південними сусідами (близькими чи дальшими), зокрема з греками, з грецькою тоді дуже високою культурою. Почасти безпосередньо, через північне узбережжя Чорного моря, де сиділи грецькі колонії ще до зародження українського народу, а також і в наслідок жвавих торговельних зносин старої України-Руси з Греччиною пізніше, почасти і головним чином через південних слов’ян до українців доходили здобутки грецької культури, а разом із тим грецькі слова, поволі прищіпаючись до української мови, вростаючи в неї. Із Греччини до нас, як відомо, перейшла нова релігія на зміну старої поганської, як також і письменність (через Болгарію). Це в мові, між іншим, позначилося тим, що в нас ще й дотепер сила власних назов людей грецького походження: всі оті Петро, Пилип, Олекса, Гапка, Олена, Варвара і т. ін. це грецькі назви, власне грецькі слова, бо в грецькій мові вони звичайно щось визначали, напр., оте слово що з нього вийшло наше Петро, значило "скеля", Гапка "гарна", Софія "мудрість", Ониська "корисна" і т. ін.
Почасти такі імена перейшли до нас із латинської мови: Віктор ("переможець"), Наталка ("рідна"), Галина ("курочка") тощо.
В український мові були спроби й перекладати такі імена на свою мову, але з них тільки деяким пощастило прищепитися, при тім таке перекладене ймення може ходити разом із неперекладеним, звичайно, без жадного зв’язку з собою, напр., наше Богдан є досить точний переклад грецького Теодор, алеж ніхто не зв’язує цього ймення з Федір, що теж вийшло з Теодор. Намагався Руданський перекладати грецькі імена і, напр., своє ймення Степан за його грецьким значінням перекладав Вінок ("Вінок Руданський"), алеж за цим ніхто не пішов.
Є в нашій мові прослідки й польської мови (напр.: міць, хлопець, стьожка, скарга, тлумачити тощо), вказують запозичення і з таких навіть мов, як фінська, перська, арабська, литовська, румунська тощо.
Безсумнівні залишки в нашій лексиці можна знайти і з мови старослов’янської (власне староболгарської), що видно не стільки з новини проти української мови слів, як із характерного старослов’янського звукового офарблення слів напр., Бог (а в українській мові за звуковими законами її треба було б сподіватися Біг, як це буває в деяких глухих закутках української народньої мови або в таких виразах, як спасибі, далебі тощо), храм (треба б хором, як ото хорімці в гуцулів див. у словнику Б. Грінченка), закон (треба б закін, що й буває по деяких говорах) тощо.
За останні століття, відколи український народ став у близькі стосунки політичні, економічні, культурні з російським народом, від останнього почали входити в українську мову й запозичення, але в народній мові вони здебільшого тільки місцеві (а не всеукраїнські), як от місцями унатурилося слово батрак (це слово тюркського походження, але в українські говори дісталося з російської мови, і в центральних українських говорах, ба навіть і в багатьох східніх, його немає), пожалуй (досить поширене в східніх говорах у значінні "мабуть" тощо), неділя (= тиждень), соглашатися, согласний (досить поширене у східніх українських говорах славо хоч і з старослов’янської мови, але безперечно запозичене з російської мови).
Чимало ще вужчих і несталих лексичних запозичень із російської мови в мові українській відбилося в творах Г. Квітки-Основ’яненка.
Щодо літературної мови, то вона звичайно обминає такі запозичення з російської мови, як непотрібні, але зате в ній багато таких слів із російської літературної мови, що відповідних до них у самій українській немає і що визначають певні тями вищої культури, напр., на означення технічних приладів або чисто наукових тям. Правда, часто такі слова не просто перенесені з російської мови, а дещо пристосовані до української мови, сказати б "українізовані": ворса, завод, дача, дачний, розпорядження, науковий, клітинка, повідомлення, підприємство, відношення, поняття, ріжниця, змичка і багато інших. Безперечно, серед таких слів чимало є й тимчасових, недовговічних, бо невдатних новотворів, але чимало й таких, що вже цілком унатурилися і навіть переходять в народню мову.
Але найбільше цілком нових слів до літературної мови попадає з нових європейських мов. Це нові запозичення на означення різних наукових і технічних тям і речей, що прищіпаються до народу через школу, фабрики, державний апарат, пресу, тобто головним чином через літературну мову як орган всенароднього порозуміння й життя. Це насамперед слова інтернаціональні, себто такі, що вживаються в багатьох культурних народів і походять здебільшого з старих, тепер уже мертвих мов латинської й старогрецької. Такі слова звичайно пристосовуються спеціялістами до нових винаходів, машин, наукових тям тощо, напр.: нація, атом, конгрес, автомобіль, медицина, юриспруденція, філантропія, і багато інших. Певна річ, не всі й європейські народи приймають усі такі слова, іноді деякі з них заступають свої вдатні новотвори. Та не всі вони й конче потрібні, бо таке, напр., слово, як конґрес в українській мові можна досить точно віддати словом з’їзд.
Чимало слів у нашій літературній мові і з окремих сьогочасних европейських мов (є й з інших, звичайно), як от: мітинґ (англ.), парлямент (франц.), катер (голянд.), пікольо (італ.), фашизм (теж), армада (еспан.) і т. ін., а також гаракірі (япон.) тощо. З поширенням таких слів поміж багатьма народами вони власне стають теж інтернаціональними.