<< Звукозміни

Зміст

Прикметник >>

СЛОВОЗМІНА.

ІМЕННИК.

Поділ іменників § 33.

Із таблиці відмін (стор. 40 – 41) знати, які саме характерні відзнаки кожної відміни і кожної групи першої відміни. До другої відміни, як бачимо, належать тільки іменники ніякого роду з наростками -ят-, -ат-, -ен-, до третьої тільки іменники жіночого роду на приголосний, а всі інші до першої. Зате перша відміна, що охоплює дуже багато іменників із різними закінченнями і всіх трьох родів, поділяється ще на три групи – тверду, мішану й м’яку. Досить пильно придивитися до самих закінчень у таблиці і збагнути те, що приголосні в стовпцях 1. відміни визначають останню літеру в словах, а голосні (з -) закінчення, щоб зразу ж побачити, що, напр., мішана група супроти твердої й м’якої відрізняється насамперед тим, що до неї належать геть усі іменники на ж ч ш щ дж (чоловічого роду), же че ще (ніякого роду) й жа ча ша ща джа (жіночого роду), а також тим, що в них завсіди в закінченнях е й і відповідно до о й и твердої групи. Це її найвиразніші дві риси, хоч цим і не вичерпується все (р). М’яка група – це іменники з м’якими приголосними в закінченні (ль нь дь... в чоловічому роді, ля ня дя... в жіночому роді, ння ття жжя... в ніякому роді) та з е і я ю відповідно до о и а у твердої (а перед е приголосні тверді, тим то до цієї групи належать і іменники ніякого роду з твердим приголосним перед е).

Щодо самих закінчень, характерних для кожної групи 1. відміни, то вони такі:

тверда група    о и а у

мішана     "               а у

                            е і

м’яка        "         е і я ю

З цього ясно, що мішана група наполовину тверда, наполовину м’яка. Та хоч і які виразні ознаки кожної відміни іменників, все ж із самої таблиці ще не завсіди можна добрати, куди, до якої саме групи належить якийсь іменник. Подекуди вагання може бути навіть щодо групи. Найбільша трудність у цім за іменниками чоловічого роду на р, що, як видно й з таблиці, бувають і твердої, і мішаної, і м’якої групи першої відміни, а до того ще й третьої відміни жіночого роду.

Звичайно, й подані зразки відмінювання не охоплюють всіх форм усіх іменників української мови.

Це ускладняється ще й тим, що в мові чимало іменників недостатніх, себто з неповними формами. Сюди належать не тільки такі іменники, що не мають або множини (напр., Дніпро, чорнило, крига), або однини (напр., обжинки, ножиці, ясла), а й такі, що вживаються лише в формах деяких відмінків. Напр., невідмінні чужомовні слова (сальдо, тріо, турне, купе – такі слова без прикметникових додатків або керівних дієслів звичайно сприймаються як назовні відмінки однини). З чисто українських можна навести міць, що, крім назовного та знахідного відмінків однини, вживається ще тільки в формі орудного однини (міццю). Від зовсім невживаного іменника жіночого роду „гілля“ існує тільки форма родового однини в виразах "одірватись од гіллі", "од гіллі відчеплений" тощо (порів. рілля – ріллі, суддя – судді...). Іменники жіночого роду з наростком -інь типу глибінь, височінь вживаються ще тільки в формах орудного відмінку однини (див. § 99₅₅). Від іменника честь (чести...) існує ще форма родового шти в виразах "ні шти, ні віри" тощо: У виразах "з відома", "без відома", "до відома" маємо форму родового відмінку від невживаного в інших відмінках іменника "відомо" (пор. добро, зло, благо). Іменники жіночого роду з наростком -ина типу зернина, рибина, людина, дитина (див. § 99₄₀) у множині звичайні лише в формі родового відмінку в сполученнях типу "п’ять зернин", "сто рибин" тощо, інші ж форми множини для них заступаються іншими словами однини (збірні) або множини (зернина – зерно, рибина – риба, людина – люди, дитина – діти, дівчина – дівчата...).

Є іменники, що в різних відмінках відмінюються то за твердою, то за м’якою основою, напр., штани, штанів (н тверде), але штаням, у штанях; ворота, воріт, але у воротях.

 

Іменники на р § 34.

Усі іменники на р чоловічого роду належать до першої відміни, а іменники на р жіночого роду до третьої. У назовному відмінку однини іменники чоловічого роду на р можуть бути відрізнені від іменників жіночого роду на р, очевидно, тільки прикметником, напр.: зелений яр і зелена яр, а далі яром і яр’ю і т. ін.

Щождо іменників чоловічого роду на р, що належать до всіх трьох груп першої відміни, то вони, як бачимо із таблиці, можуть бути розрізнені тільки в непрямих відмінках.

До твердої групи належать не тільки старі тверді іменники на р, як двір, жир, узвар, осокір, хутір, удар тощо,

ТАБЛИЦЯ ВІДМІН І ЗРАЗКИ ВІДМІНЮВАННЯ

 

	Перша відміна									Друга відм.	Третя відм.
	1 група (тверда)			2 група (мішана)			3група (м’яка)
				е відповідно до о твердих і,,,, и			е (я) відповідно до о твердих і,,,, и,, я,,,, а,, ю,,,, у,,
	Чолов. р.	Ніяк. р.	Жіноч. р.	Чолов. р.	Ніяк. р.	Жіноч. р.	Чолов. р.	Ніяк. р.	Жіноч. р.	Ніяк. р.	Жіноч. р.

 

г к х ґ б п в м ф р л н д т з с ц дз -о (-а)

о

-а

р                 (-а) ж ч ш щ дз

е

а

р ль нь дь ть зь сь ць дзь -ьо (-я) й

е

(-я)

я

я (-ят-) [після ж ч ш щ а (- ат-)] я (-ен-)

ж ч ш щ в р дь ть зь сь ць нь ль

ЗРАЗКИ ВІДМІНЮВАННЯ

Назовн. Кличн. Родов. Дав. Знах. Орудн. Місц.   Назовн. Родов. Дав. Орудн.   Місц.

явір явор-е явор-а явор-ові Наз. або Род. явор-ом явор-і, -ові   явор-и явор-ів явор-ам явор-ами   явор-ах

ліжк-о ліжк-о ліжк-а ліжк-у ліжк-о ліжк-ом ліжк-у   ліжк-а ліжок ліжк-ам ліжк-ами   ліжк-ах

книг-а книг-о книг-и книз-і книг-у книг-ою книз-і   книг-и книг книг-ам книг-ами   книг-ах

школяр школя-е (-у) школяр-а школяр-еві школяр-а школяр-ем школяр-і, - еві   школяр-і школяр-ів школяр-ам школяр-ами   школяр-ах

огнищ-е огнищ-е огнищ-а огнищ-у огнпищ-е огнищ-ем огнищ-і, -у   огнищ-а огнищ огнищ-ам огнищ-ами   огнищ-ах

круч-а круч-е круч-і круч-і круч-у круч-ею круч-і   круч-і круч круч-ам круч-ами   круч-ах

токар токар-ю токар-я токар-еві токар-я токар-ем токар-і, - еві   токар-і токар-ів токар-ям токар- ями токар-ях

місц-е місц-е місц-я місц-ю місц-е місц-ем місц-і   місц-я місць місц-ям місц- ями місц-ях

обличч-я обличч-я обличч-я обличч-ю обличч-я обличч-ям обличч-і, - ю   обличч-я облич(-чів) обличч-ям обличч-ями   обличч-ях

криниц-я криниц-е криниц-я криниц-і криниц-і криниц-ю криниц-ею криниц-і   криниц-і криниць криниц-ям криниц-ями   криниц-ях

орля орля орлят-и орлят-і орля орля-м орлят-і   орлят-а орлят орлят-ам орлят-ами   орлят-ах

повість повіст-е повіст-и повіст-і повість повіст-ю повіст-і   повіст-і повіст-ей повіст-ям повіст-ями   повіст-ях

 

а й чимало таких, що колись належали до м’яких, або подекуди й у сучасних говорах української мови належать до м’яких, як от звір, тхір, комар, тягар, тяжар, базар, хабар тощо, а також численні запозичення з інших мов, як товар, шнур, мур, майстер, інжир, кушнір, жовнір, нумер, тенор, комісар, касир, актор, командир, бриґадир, інспектор, семінар, трактир, кав’яр, футляр, таляр, бакаляр, вахляр (на -яр чужі слова майже завсіди належать до твердої групи) і т. ін. Проте деякі з цих іменників у назовному множини приймають і закінчення -і (а не -и): хуторі, тягарі, комарі, майстрі, хабарі. Це може бути тільки з неодноскладовими іменниками і з наголосом у множині на закінченні.

До мішаної групи належать іменники з наростком -яр (назва професій): біляр, вапняр, тесляр, фігляр, смоляр, голяр, маляр, вугляр, повістяр, повстяр, газетяр, сідляр і т. ін. Знов же й деякі з цих іменників відступають від норми закінчень своєї групи, а саме приймаючи закінчення твердої групи в однині, коли це закінчення буває ненаголошене: сто́лярові, му́ляром тощо.

До м’якої групи, нарешті, належать головним чином ті з іменників чоловічого роду на -р, що повстали через наростки -ар, -ир: вівчар, байкар, господар, бляхар, віспар, воротар, чоботар, димар, бондар, кобзар, багатир, проводир, поводир тощо, також давніші запозичення з інших мов, як от вівтар, лимар, каламар, манастир, паламар, цар тощо:, або й новіші, як інвентар (латин. inventarium), пролетар (латин. proletarius), секретар (латин. secretarius), нотар (латин. notarius), архівар тощо.

 

Іменники на я § 35.

Іменники ніякого роду на я м’якої групи першої відміни різняться супроти іменників ніякого роду на я другої відміни тим, що перед закінченням у них здебільшого буде подвоєний приголосний (див. § 19), наголос у них майже завсіди не на закінченні, і визначають вони переважно збірні тями, напр.: обіддя, галуззя, весілля, писання, волосся, піддашшя, збіжжя, обличчя, розгоржя, ріщя, листя, повітря, пір’я, луб’я, здоров’я тощо (після ж ч ш щ у них я, а не а).

До цієї ж групи належать: сім’я, тім’я, вим’я, полум’я, плем’я. Навпаки, в іменників ніякого роду на я другої відміни ніколи не буває подвоєних приголосних, наголос у них на закінченні, і визначають вони малі істоти і дрібні речі (предмети), напр.: теля, гусеня, гуся, вутя, кача, лоша, горща, коліща, голуб’я і т. ін. (по ж ч ш щ у них завсіди а). Також і ім’я (з наростком -ен).

Супроти іменників жіночого роду на я іменники ніякого роду в назовному відмінку можуть бути відрізнені тільки прикметником: наша сім’я – наше сім’я і т. ін.

 

Перша відміна.

 Назовний однини § 36.

Таким чином до першої відміни належать іменники аж трьох великих груп. До сказаного в § 34 про ознаки надежности іменників на р до котроїсь із них треба додати ще деякі дрібніші уваги. Ці уваги стосуватимуться або роду, або закінчення іменників. Не всі іменники першої відміни бувають певного роду і не всі мають певне стале закінчення. З огляду на розходження роду іменників і їх закінчень по різних говорах української мови, а також розходження їх із старою українською мовою й спорідненими мовами (як російська, польська) про рід і закінчення іменників в сьогочасній українській літературній мові слід зауважити, що вони в несталій частині кінець-кінцем визначаються й усталюються в процесі самого життя літературної мови, де борються ті конкуренти, іноді і довго змагаючись між собою і навіть залишаючись як рівнобіжні, іноді ж більш-менш швидко перемагаючи одна другу. Дещо з того, що на сей час життя нашої літературної мови визначилося в цій галузі, ми й наведемо.

До іменників чоловічого роду, між іншим, належать такі: барліг, біль, глиб, глист, дишель, дріб, дур, жаль, кір, купіль, міль, насип, нуд, осокір, пил, розрух, підпис (рукопис, літопис, перепис, напис...), пліш, продаж, сажень, Сибір, степ, ступінь, шир, ярмарок.

До іменників жіночого роду: адреса, анекдота, відпустка, завіса, кляса, картопля, криза, мозоля, недуга, пара, перерва, присмака, тополя, фльота.

До іменників ніякого роду: шатро, вапно, барилко.

У двох родах – то чоловічого, то жіночого – уживаються такі слова: гущ (чолов.) – гуща (жіноч.), замін – заміна, докір – докора, капелюх – капелюха, лах – лаха, мотузок – мотузка, одяг – одяга, підрешіток – підрешітка, птах – птаха, пташок – пташка, роздум – роздума, скрут – скрута, стоніг – стонога, тям – тяма, нестям – нестяма, хащ – хаща.

Іноді іменник належить то до твердої, то до м’якої групи, відрізняючися приголосним: проділ (чолов. р.) – проділь (теж), стодола (жіноч. р.) – стодоля (теж). Див. іще § 110.

Але іноді подвійне закінчення іменників розносить їх по різних відмінах: блакит (чолов. p., отже першої відміни) – блакить (жіноч. р., отже третьої відміни), постеля (жіноч. р., отже першої відміни) – постіль (жіноч. p., третьої відміни). А то буває, що іменник з тим самим закінченням належить до різних відмін: кужіль (чолов. p., отже першої відм.) – кужіль (жіноч. p., третьої відм.).

Досить багато іменників на -а, -я належать не до жіночого роду, а до чоловічого, при тім деякі виключно до чоловічого, як от староста, старшина, хлопцюга, баша, тесля тощо, інші ж і до чоловічого і до жіночого як до потреби: такий замурза – така замурза, цей сирота – ця сирота, старий волоцюга – стара волоцюга, прийшов листоноша – прийшла листоноша і т. ін.

Іноді й іменник чоловічого роду буває то на приголосний, то на -а: сусід і сусіда.

Іменники чоловічого роду на ц і дз та жіночого на ца, -дза можуть бути тільки з чужих мов, як от коц, принц, Кац, будз, каруца, кукурудза тощо.

Щодо іменників мішаної групи на -ще, то коли вони походять від іменників чоловічого або жіночого роду, тоді вони звичайно бувають (у назовному відмінку однини) теж чоловічого або жіночого роду: такий дідище, старий баранище, люта бабище, ця свекрушище тощо.

Виняткової конструкції слово ледащо (о після щ) належить до твердої групи (ніякого роду), як також і такі чужомовного походження слова, як Санчо.

Кличний однини § 37.

У кличному відмінку однини окремі закінчення бувають тільки в іменників чоловічого й жіночого роду.

1. Закінчення для чоловічого роду такі: -у, -ю, -е.

а) Закінчення -у приймають головним чином іменники з наростком -ко, -ик, -ук, -ок (себто з таким наростком, де є приголосний к): батьку, голубчику, ковальчуку, синку, котику, вовчику і т. ін.

Зрідка навіть іменники ніякого роду, що взагалі не мають окремого закінчення в кличних відмінках, підо впливом іменників чоловічого роду, приймають закінчення -у, якщо вони з наростком -ко:

Ой сонечку-батечку, догоди, догоди. (О. Олесь)

Також звичайно іменники на ж ч ш: сторожу, мужу, погоничу, Лукашу, товаришу тощо. Крім того це закінчення буває і в поодиноких іменників чоловічого роду безнаросткових твердої групи, як от напр.: діду, сину, тату, свату, Марку, Юру, Стаху, а також і в тих іменниках чужомовного походження, де в кінці к х ґ: Фрідеріку, Фрідріху, Ґеорґу тощо.

б) Закінчення -ю властиве всім іменникам м’якої групи, крім тільки іменників на -ець (де звичайніше закінчення -е): косарю, місяцю, ковалю, Івасю, Корпію, Петрусю, Костю і т. ін., зрідка і злочинцю, зайцю тощо.

в) Усі інші іменники чоловічого роду приймають закінчення -е, при тім, звичайно, г к х змінюються на ж ч ш (див. § 20): соколе, лисе, голубе, козаче, луже, ляше, парубче (бо в "парубок” -ок уже не відчувається як наросток), громадянине, Павле, Петре, Архипе, Антоне, Явтуше, Дороше (і Дорошу), школяре, тесляре (рідше тесляру) і т. ін. Так само здебільшого і в іменниках м’якої групи на -ець: хлопче, кравче, молодче, світодавче тощо.

Закінчення -е взагалі найчастіше буває в іменниках чоловічого роду, зокрема його приймають звичайно й чужомовні імена, як напр.: Томе, Джордже, Франце і т. ін.

2. Закінчення для жіночого роду (а разом і чоловічого з закінченням -а, -я в назовному) такі: -о, -е (-є), -ю.

а) Закінчення -о приймають усі іменники твердої групи: сестро, Україно, Ганно, гайдамако, бідолахо і т. ін.

б) Майже всі інші іменники приймають закінчення -е (після голосних і апострофа -є): роже, душе, доле, земле, молодице, Катре, Насте, Христе, Маріє, Гамаліє (Гамалія) і т. ін.

в) Іменники жіночого роду пестливі охоче приймають, крім закінчення -е, ще й закінчення -ю (підо впливом подібних іменників чоловічого роду): доню, матусю, Галинцю, Катрусю, Марусю (і Марусе) і т. ін.

Ось декілька прикладів на форми кличного всіх родів:

Ой, Богдане, Богданочку! (Т. Шевч.)

Отаке то, Зіновію,

Олексіїв друже! (Т. Шевч.)

Ой, лишенько! іще не починала!

Ой, мій упадоньку! Що ж ти робила?

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

(нехтолиця – недбайлиця. Л. Україн.)

Ой, не шуми, луже, зелений байраче,

Не плач, не журися, молодий козаче! (Нар. пісня)

Здоров, Констанцію.

Здоров, патроне. (Л. Україн.)

Панно Юзю! – почувся з садка тонкий голос. (Л. Україн.)

 

Родовий однини § 38.

Закінчення іменників першої відміни в родовому відмінку однини дещо неусталені й хисткі лише подекуди в іменниках чоловічого роду, але цілком одноманітні й усталені в іменниках ніякого та жіночого роду. В іменниках же чоловічого роду деяка трудність і неусталеність закінчень виникає з того, що там вони взагалі через усі три групи іменників (твердих, мішаних і м’яких) проходять у двох формах: -а (я) і -у (-ю), тоді як у ніякому й жіночому роді вони бувають тільки в формі -а (-я) та -и, -і (-ї) з цілком точно визначеним обсягом уживання кожного з них. Розгляньмо ж закінчення іменників кожного роду зокрема.

1. Іменники чоловічого роду на приголосний усіх трьох груп у родовому відмінку однини приймають одно з двох основних закінчень, себто -а (-я) або -у (-ю) як до значіння свого.

Закінчення -а (у м’яких -я) приймають іменники, що визначають оформлені предмети, себто точно визначені щодо форми чи розміру речі й тями, як от живі істоти, предмети (що можуть бути цілі) певні міри: без брата, до вола, з метелика, до товариша, окуня, коло плуга, без носа, з пальця, димаря, ґвинта, трактора, автомобіля, дощоміра, налигача, грамофона, мікроскопа, мотора..., з гарця, до кілограма, без карбованця, червінця, метра, місяця, січня, листопада, вівтірка, тижня, дня і т. ін.

Закінчення -у (у м’яких -ю) приймають ті іменники, що визначають речі неоформлені, себто всілякі родові, гуртові, масові, збірні, або абстрактні, як от одноманітну масу, середовище, безформні явища природи, чинність, вражіння, психічний стан: з піску, без снігу, до алюмінію, цукру, перцю, молочаю, народу, миру, всесвіту, бору, гною, квасу, огню, льоду, ячменю, попелу, дьогтю, льону, жиру, гороху, кисню (кисень), водню (водень)..., від вихру, без грому, дощу, морозу, вітру, жару..., з почину, до болю, від дару, заклику, плачу, реготу, страху, гніву, суму, дотепу, заходу, клопоту... Звичайно це закінчення буде й при іменниках, що визначають розумові тями, в тім числі установи, надто коли ці іменники чужомовного походження: без поступу, до побуту, від стану, проти поділу, звичаю, уряду, закладу, акту, факту, стилю, метру (= розміру, напр., у віршах), курсу, комісаріяту, імперіялізму, штабу, архіву, декрету..., також у скороченнях, як от Наркомосу, Комунгоспу тощо. Отим то подекуди трапляється, що те самісіньке наче слово, а раз уживається з закінченням -а (-я), а другий із -у (-ю). Це буває тоді, коли те слово вживається з різними закінченнями, напр.: з каменя (= каменюки, як от "з каменя тече вода") – з каменю (= будівельного, матеріялу, напр., „школа була зроблена з каменю“), коло листа (= листка, напр., „коло одного листа звивалася гусениця“, так само в значінні „списаний папір“, напр., „коло листа лежав коверт“) – коло листу (= листя, напр., "кози заходилися коло листу"), від звіра (– вовка, ведмедя..., напр., "від цього звіра ти не втечеш") – від звіру (= звір’я, напр., "від звіру не вбережешся"), без папера (= канцелярської справи, напр., "цю довідку видано без папера до канцелярії"), без паперу (= матеріялу до писання, напр., "без чорнила й паперу нічого не зробиш"), з Мороза (= прізвище, напр., "з Мороза податку не беруть") – з морозу (= холоду, напр., "з морозу аж ніс почервонів").

Але далеко не всі іменники чоловічого роду своїм значінням належать виразно до першої чи до другої категорії, себто чи до тих, що визначають оформлені предмети, чи до тих, що визначають неоформлені речі, абстрактні тями тощо. Отим і наведені правила щодо вживання -а (-я) чи -у (-ю) в іменниках чоловічого роду в родовому відмінку не охоплюють геть усіх їх, і чимало з них є таких, що в родовому відмінку приймають одно з цих закінчень, хоч зовсім схожі з ними значінням інші приймають друге, а то навіть і таких, що можуть приймати і перше і друге. Тільки такі, як назви живих істот, цілком послідовно, без винятку завсіди мають закінчення -а (-я).

Так, чимало назов часу й простору своїм значінням не підходять ні до першої категорії, ні до другої, тобто не визначають точно оформлених тям, але не визначають і цілком безформних. Здебільшого вони й приймають закінчення -у (-ю), та все ж не послідовно, бо іноді й -а (я): з року, без віку, з листопаду (час, коли падає листя), до ранку, але з (самого) вечора; з степу, коло лісу, без лугу, від городу, ставу, саду, майдану, яру, сліду, Сибіру, Кавказу, Уралу, Дону, Берліну, Парижу, Нью-Йорку, Херсону..., але коло берега, до кряжа, біля горба, з Харкова, до Києва (в містах на -ів завсіди -а), Остра, Перемишля, Відня і т. ін.

Цікаво, що зменшені іменники від подібних назов звичайно й приймають  закінчення -а (-я): з ярка, до ліска, біля ставочка, горо́дця тощо. Таким чином нас не повинно дивувати те, що в українській мові є іменники чоловічого роду з двома закінченнями в родовому відмінку однини, напр., без стида́ і без сти́ду, без сорома́ і без со́рому, до моста́ і до мо́сту, з плота́ і з пло́ту, з двора́ і дво́ру тощо.

Винятково бувають і виразні порушення норм уживання -а (-я), -у (-ю): без хліба, вівса (тільки так, хоч значіння цих слів таке, що треба б чекати закінчення -у).

Закінчення -у (-ю) в українській мові знаменує собою категорію частинности від невизначеного цілого чи маси, середовища. Навпаки, закінчення -а (-я) знаменує ціле, предмет. Це останнє закінчення родового відмінку, як знати, стало й закінченням знахідного відмінку однини в тих іменниках, що визначають ціле-предмет, а передусім і завсіди в назвах живих істот: бачу коня, дивлюся на метелика і т. ін. (але: бачу сніг, дивлюся на лід і т. ін., де сніг, лід визначають, звичайно, не частинність, а ",взагалі сніг", "взагалі лід" чи "ввесь сніг", "ввесь лід"). Отим то й ті іменники чоловічого роду, що в родовому відмінку приймають закінчення -а (-я), можуть і в знахідному його приймати: урізав палець і урізав пальця, забив гвіздок і забив гвіздка, збудував млин і збудував млина, держав ніж і держав ножа і т. ін. Можливістю форм урізав палець тощо ці іменники наближаються до таких, як сніг, лід тощо (збірні, абстрактні...), можливістю форм урізав пальця тощо до таких, як бачу коня тощо. Із закінченням -а (-я) в знахідному відмінку, таким чином, в’яжеться тяма оформленого, цілого, індивідуалізованого. На цім і ґрунтується можливість ужити форми знахідного відмінку на -а (-я) від тих іменників, що в родовому відмінку приймають звичайно закінчення -у (-ю), але тільки тоді, коли ми бажаємо тому слову надати значіння чогось оформленого, надто коли хочемо його персоніфікувати, ніби оживити, уособити. У світлі цих відносин нам будуть цілком зрозумілі такі, напр., ніби дещо незвичайні форми знахідних відмінків однини тих іменників, що в родовому приймають закінчення -а (-я): "Вася вирішив і оголосив усім богодухівським бабам, що дощу немає через те, що доща того закопано" (О. Вишня. – Закопати можна якусь "річ", "предмет", і автор перетворив безформне явище "дощ" у такий "предмет" тим, що вжив його в формі з -а – порівн. закопав ",пса", "жука"..., а далі й "стовпа" тощо). "Тепер сюди прийшов мороза я зустріть" (М. Рильськ.). "Сидить козак на могилі та й вітра питає" (Нар. пісня. – В обох останніх випадках – уособлення). Таке саме персоніфікаційне значіння має закінчення -а, звичайно, й у родовому відм. в таких випадках, напр., як: "Не гідна ти дочкою ліса зватись" (Л. Україн.). "Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння" (П. Тич.). Отож і в "поламав воза", "урізав пальця" ми повинні визнати знахідні відмінки "воза", "пальця" значінням своїм дещо відмінними супроти знахідних "віз" "палець", а саме живішими, чи принаймні конкретнішими. Слід підкреслити, що в знахідному відмінку однини ніколи не буває в закінченнях іменників чоловічого роду -у (-ю), а тільки -а (-я), отже й у тих іменників, що в родовому приймають те й те закінчення, порівн.: з возу – з воза, але поламав віз – поламав воза, від потягу – від потяга, але бачив потяг – бачив потяга і т. ін. Також: вийшов з університету – скінчив університети (чи університет), без привілею – дістав привілея (або привілей).

Яскраве персоніфікаційне значіння -а (-я) в знахідному відмінку іменників чоловічого роду виявляється ще й у тому, що навіть іменники ніякого роду можуть приймати його в випадках надання їм значіння живих істот:

"Про мене, вашого брата старшого,

ясного сонечка,

Людям повідайте". (П. Тич.).

Порівн. іще § 170₂₄

Цілком навпаки, вживання закінчення -у (-ю), в родових відмінках таких іменників, що визначають виразно оформлений предмет, видається як безсумнівний мовний огріх. Не тільки такі вирази, як "Димісія Венізелосу" (з газет – Венізелос сам подався до димісії, отже "Венізелосу" родовий відмінок), а й такі, як

"Він завтра буде

Готовий до хресту". (Л. Україн.)

"Наймичка холодного

Трупу не накриє". (Т. Шевч.)

"Нема листу від батька". (М. Вовч.)

"Неповибивані шибки горіли проти місяцю: здалека здавалося, що в хаті світилося". (П. Мирний)

належать до таких огріхів, або почасти, може, вказують на дуже суб’єктивне значіння, що його надає автор слову. Так, "хрест" у Л. Українки своїм значінням, мабуть, так дуже вже відірваний від звичайного розуміння цього слова як предмета, як його в українській мові звичайно не відривають, бо завсіди від цього слова родовий відмінок буде "хреста".

Щождо Шевченкового "трупу", то тут у нього занадто ясно виступає "окремий предмет", а не збірне значіння слова, як у нього ж це останнє виступає в другому місці: (поле каже)

"Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили:

Та ще мене гайворони

Укрили з півночі...

Клюють очі козацькії,

А трупу не хочуть". ("Ой чого ти почорніло").

Така ж очевидна помилка й у М. Вовчка, бо не про "листя" ж ідеться, а про "клапоть паперу". Не можна виправдати й "місяцю" П. Мирного, бо український нарід сприймає "місяця" як щось дуже оформлене, іноді як живе ("Ой не світи, місяченку, не світи нікому...") і ніколи не вживає родового відмінку від нього з -ю.

Але цілком доречним треба визнати вираз із -у "Надсилаємо їх до Плугу". (О. Вишня. – "Плуг" – літературна організація).

2. Закінчення іменників ніякого роду в родовому відмінку однини, як також і обсяг їх уживання, цілком вичерпується таблицею та прикладами відмінювання: всі іменники ніякого роду тверді й мішані завсіди приймають у цьому відмінку закінчення -а, всі м’які – -я. Отже значіння іменників ніякого роду (конкретність – абстрактність тощо) для закінчення в родовому відмінку однини не має сили, бо завсіди тільки -а чи -я. Зокрема треба запам’ятати, що в українській мові є тільки вираз "до відома", "з відома", "без відома", бо відмінне слово в ньому походить із колишнього "відомо", а не "відом" (порівн. "добро", "зло", "лихо" тощо).

3. Так само таблицею й прикладами вичерпується все щодо закінчень родового відмінку однини іменників жіночого роду: всі тверді приймають завсіди без винятку -и, всі мішані й м’які -і (після голосних і апострофа -ї).

 

Давальний однини § 39.

Закінчення давального відмінку однини досить виразно розмежовуються за трьома родами іменників: в іменниках чоловічого роду майже виключно -ові, -еві (-єві), ніякого – -у (-ю) і жіночого – -і (-ї). Дещо переплітаються щодо закінчень тільки іменники чоловічого та ніякого роду.

1. Як уже сказано, звичайне, нормальне закінчення в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду -ові в твердій групі, -еві в мішаній та м’якій (-єві після голосних та апострофа): братові, батькові, вовкові, пролетаріятові, вітрові, будові, слухачеві, повістяреві, товаришеві, Корнієві, солов’єві і т. ін.

У § 34 вже зауважено, що в іменниках мішаної групи на -яр у ненаголошених закінченнях тут буває -ові: сто́лярові... На підставі того, що сказано в кінці § 36, такі іменники, як ледащо, Санчо, в давальному однини повинні приняти закінчення -ові: ледащові, Санчові тощо.

В іншому ж слід додержуватися норми зокрема іменники м’якої групи на -ьо відмінювати так, як і на -ь: татуневі від татуньо і татунь тощо.

Тільки в деяких випадках іменники чоловічого роду приймають тут закінчення -у (-ю), а саме завсіди іменники з закінченням -ів, -їв, -ов: Львів – Львову, Драгоманів – Драгоманову, Київ – Києву, Воробйов – Воробйову, Стеблів – Стеблеву, острів – острову, болиголов – болиголову тощо.

Зрідка трапляється воно і в інших іменниках, напр., у старовинних виразах, як "козацькому роду нема переводу", при збігові однакових закінчень: товаришеві вчителеві Гавришу тощо. 2. Навпаки, звичайне і нормальне закінчення для іменників ніякого роду -у (у твердих і мішаних іменниках) та -ю (у м’яких): дереву, селу, дворищу, лицю, обличчю, знанню, підзамчю, подвір’ю і т. ін. і тільки зрідка -ові – головним чином у назвах живих істот на -ко: ягняткові, дитяткові, навіть і лихові, серцеві, сонцеві тощо.

3. У жіночому роді (і чоловічому на -а, -я) скрізь і завсіди -і (після голосних та апострофа -ї): стодолі (від стодола і стодоля), дочці, ґирлизі, гущі, сім’ї і т. ін.

 

Знахідний однини § 40.

Форми знахідного відмінку однини в іменників чоловічого роду дорівнюються хоч формам назовного, хоч родового однини ж. Як уже зазначено в примітці до § 38 ₁ у знахідному відмінку можливі тільки закінчення -а (-я) з закінчень родового відмінку, і що бувають вони завсіди в назвах живих істот, потім можуть бути і в інших тих іменниках, що в родовому приймають закінчення -а (-я) і нарешті в спеціяльних умовах і в усіх інших. Підсумовуючи сказане там у іншому зв’язку, можна подати таку схему до того, як і коли вживається яке з двох закінчень у знахідному відмінку однини в іменниках чоловічого роду.

1. У назвах живих істот: в родовому відм. -а (-я) – у знахідному -а (-я) (обов’язково)

2. У назвах оформлених предметів неживих: в родовому відм. -а (-я) – у знахідному як у назовному або теж -а (-я): урізав палець або урізав пальця, купив на карбованця і т. ін.

3. У назвах предметів невиразного оформлення: в родовому відм. -а (-я) або -у (-ю) – у знахідному як у назовному або на -а (-я): поломав віз або поламав воза, скінчив університет або скінчив університета, читав декрет або читав декрета і т. ін.

4. У назвах речей зовсім неоформлених (збірних, абстрактних): в родовому відм. тільки - у (-ю) – у знахідному як у назовному (дивлюсь на сніг...), коли ж -а (-я), то тільки з значінням персоніфікації: спитав вітра, покликав мороза і т. ін.

Усі іменники жіночого роду й чоловічого на -а (-я) приймають закінчення цілком за наведеними зразками: -у всі тверді й мішані, -ю – м’які, усі іменники ніякого роду теж за зразками: у них те саме закінчення, що й у назовному. До останнього тільки треба додати, що в знахідному відм. однини (як і в інших непрямих відмінках) згрубілі іменники на -ище від звичайних іменників чоловічого й жіночого роду вживаються в формі ніякого роду, отже: подивись, на це дідище, на таке бабище і т. ін.

 

Орудний однини § 41.

Закінчення орудного відмінку однини завсіди повинні бути такі, як показані в зразках відмінювання на таблиці. Зважаючи на деякі ухили від наведених норм по окремих говірках української мови тощо, слід підкреслити поодинокі закінчення орудного однини в певних групах іменників першої відміни. Так, у жадному разі не переносити о з твердих іменників на мішані й м’які (а щодо іменників чоловічого роду, то це стосується й давального однини), отже треба за нормою: товаришем, сторожем, стовпищем, кашею, одежею, Галею, нянею, суддею, ріллею, статтею, революцією, Марією, татунем (від татунь і татуньо) і т. ін. Тільки іменники мішані на -яр з ненаголошеним закінченням приймають - ом: столяром... (пор. § 39₁ ).

В іменниках ніякого роду на -я теж завсіди за зразком: за безладдям, з клоччям, дуб’ям, пір’ям, підзамчям, розторжям і т. ін.

У жадному разі не скорочується й закінчення жіночого роду -ою, -ею в -ой, -ей.

 

Місцевий однини § 42.

Закінчення місцевого відмінку однини в іменниках першої відміни хоч і цілком повно подані в зразках відмінювання, але обсяг уживання того чи іншого закінчення далеко не відповідає тим групам, що для них подані зразки, принаймні щодо іменників чоловічого й ніякого роду. Як бачимо ми з зразків, в іменників цих двох родів аж троє розрядів закінчень: -і (а після голосних та апострофа ще й -ї), -у (-ю) і нарешті -ові (-еві, -єві). А в докладнішому вивченні того, коли й які саме розряди іменників приймають те чи інше закінчення в місцевому відмінку однини, побачимо, що це найскладніший відмінок, що іноді той самий іменник може приймати і два і три закінчення.

1. Найзвичайніше і найширше вживане закінчення місцевого відмінку це -і (після голосних і апострофа -ї), при тім в іменників жіночого роду всіх трьох груп це й єдине закінчення, як і в давальному: у книзі, книжці, по землі, на полиці, мережі, надії, сім’ї і т. ін.

Але в іменниках чоловічого, й ніякого роду закінчення -і (-ї) буває лише переважно, а саме головним чином у тих із них, що без наростка -к: у байраці, на язиці, на порозі, в лузі, на кожусі, березі, місяці, коні, зубі, возі, домі, дубі, чоботі, році, ґрунті, стовпі, пні, сні, лобі роті, реготі, злочині, камінці, молочаї, камені і т. ін.; на селі, на яблуці, в оці, молоці, вусі (вухо), письмі, болоті, в пальті, у бюрі, вікні, паливі, заступилні, товаристві, на лиці, у яйці, на плечі, в житті, смітті, на сонці, у морі, в полі, горі, віконці, згарищі, у збіжжі, роздоріжжі, проклятті, обличчі, у пір’ї, розторжі і т. ін.

Щождо іменників чоловічого і ніякого роду з наростком -к- (-ик, -ок, -ак, -ко тощо), то вони в місцевому відмінку приймають переважно закінчення -у: на конику, в мішку, при гніздку, батеньку, дощику, ставку, грабунку, у війську, на ліжку, містечку, горщатку, яєчку, видовиську і т. ін., також і деякі інші з іменників чоловічого роду твердих: на воску, в соку, на снігу, по моху, у міху, в полку, на сліду, бору, меду, в степу, на току, шляху, в яру, льоду, знаку тощо, зокрема ті з чужих мов, що кінчаються на ґ к х: при Ґеорґу, в Нью-Йорку, в Цюріху і т. ін.

Та чимало є й таких іменників що приймають те й те закінчення: в лісу – в лісі, в гаю – в гаї, у саду – в саді, у склепу – у склепі, на ставу – на ставі, на торгу – на торзі, в бору – в борі, в капшуку – в капшуці, в потягу – потязі, на козаку – на козаці, на товаришу – на товариші, на школяру – на школярі, на косарю – на косарі тощо (у двоскладових наголос переходить: в лісу – в лісі і т. ін.). Також і іменники ніякого роду мішаної й м’якої групи з наголосом не на закінченні: на сонці – на сонцю, у морі – у морю, у полі – у полю, при горі – при горю, на серці – на серцю, в становищі – в становищу, на вічі – на вічу, в питанні – в питанню, на обличчі – на обличчю і т. ін.

Надто часто закінчення -у (-ю) буває при всіх іменниках чоловічого й ніякого роду після прийменника по: по Дніпру, по дну, по слову, по кожуху, по олівцю, по яблуку, по болоту і т. ін.

2. Рівнобіжно з наведеними закінченнями в іменниках чоловічого роду вживається ще й закінчення давального відмінку -ові, -еві (-еві). Переважно це буває в назвах живих істот, хоч також і в інших: на батькові, при коникові, товаришеві, Корнієві, у рухові у словникові тощо. Навіть і в іменниках ніякого роду, надто ж із наростком -к-, трапляється це закінчення: на теляткові, при дитяткові тощо.

Закінчення -ові (-еві, -еві) в місцевому відмінку має нахил поширюватися на багато іменників (коли не всі), як бачимо, не тільки чоловічого роду. А щодо цих останніх, то його, напр., можна застосувати майже до всіх наведених зразків із закінченням -і, отже в байракові, на язикові і т. ін. І трапляється це, справді, в українській літературній мові (як і в народній) часто. Навіть і в іменниках ніякого роду не випадкові такі закінчення, як от: "на небові" (М. Вовч.). "Яка тепер, серед зими, вулиця? То по літові та по теплові" (П. Мирний).

 

Назовний множини § 43.

У назовному відмінку множини (і кличному, бо він тут щодо закінчень цілком і завсіди спадається з назовним) закінчення іменників майже цілком визначені й одноманітні за наведеними в таблиці зразками, тобто: іменники чоловічого й жіночого роду твердої групи приймають закінчення -и, а мішаної й м’якої -і (після голосних та апострофа -ї); іменники ніякого роду твердої й мішаної групи -а, м’якої -я.

Пояснень, додатків до того, що міститься в таблиці, і винятків не багато.

1. Звичайне закінчення назовного множини в іменниках чоловічого роду твердої групи -и, отже звіри, тхори, кондуктори, директори, професори, тенори, нумери, базари і т. ін., і тільки зрідка в неодноскладових іменниках на р може бути тут ще й -і: хабарі тощо (див. § 34).

2. Так само -и та -і звичайне і в таких, як ліси, роги, береги, голоси, городи, холоди, рукописи, учителі, громадяни, селяни, татари, цигани, серби, брати, листи, клини, сини, чорти, голуби, старости, міняйли і т. ін., і тільки в поодиноких іменниках чоловічого роду твердої групи трапляється ще закінчення -а: вуса (і вуси), рукава (і рукави), ґрунта (і ґрунти), хліба, вівса (вівси).

У поезії трохи частіше вживається закінчення -а в назовному відмінку однини, напр.:

"Пройде любе літечко,

Повіють холода, Осиплеться їх листячко, І понесе вода". (Л. Гліб.)

"Кипіла в озерах вода.

Палають села, города". (Т. Шевч.)

Але взагалі вони в українській мові виняткові.

Так само -и і в множинних іменниках, як люди, штани, кури, сани, окуляри, шаравари, гуси, сіни, діти, груди тощо.

Від слова пан назовний множини панове (і пани), від хазяїн – хазяї і хазяїни, від друг – друзі і други.

3. Закінчення -і (-ї) досить повно відбивається вже в таблиці, отже: ножі, орачі, столярі, школярі, лікарі, ячмені, зяті, гаї, солов’ї і т. ін., а також жіночого роду: кручі, рогожі, бурі, шиї, сім’ї тощо. Також у таких множинних, як двері, коноплі, накожні, ості, манівці, ножиці, гордощі, хитрощі, дріжджі, помиї тощо.

З іменників ніякого роду лише двоє слів приймають це закінчення: очі (око) і плечі (плече), всі інші -а (-я): вуха (вухо), яблука, пера, дерева, крила, чола, стовпища, обличчя, крильця і т. ін., а також такі множинні, як вила, ясла, ворота, ясна, гусла, лещата, дверчата, давильця, вінця тощо.

Щодо закінчень іменників при числівниках два, дві, обидва, три, чотири, то іменники чоловічого роду бувають із закінченням назовного відмінку (а не родового): два си́ни, три брати́, чотири вовки́, обидва стовпи́, чотири вчи́телі, три го́луби і т. ін. (з таким наголосом у іменниках, як у родовому відмінку однини); іменники жіночого роду тверді можуть мати закінчення -і (-ї), як і м’які, при тім г к х перед -і змінюються на з ц с: дві кни́зі, три вербі́, дві руці́, чотири му́сі, обидві корові́ і т. ін, хоч із -и, надто після г к х, звичайніше: дві кни́ги, чотири бо́чки тощо (так само завсіди з тим самим наголосом у іменників, як у родовому однини); іменники ніякого роду тверді на -о при числівниках дві, обидві, три, чотири теж іноді мають закінчення -і і теж із зміною г к х на з ц с: дві я́блуці, три відрі́, обидві сло́ві тощо (наголос родового однини), хоч звичайніше двоє ві́дер, три села́ тощо.

 

Родовий множини § 44.

Уже в прикладах відмінювання (ст. 40 – 41) досить точно відбилися закінчення родового відмінку множини та обсяг їх уживання: -ів (по голосних та апострофі -їв) – це закінчення іменників чоловічого роду, чистий пень (себто відсутність закінчення) – це форма ніякого та жіночого роду. Та все ж таки, як побачимо, геть усі іменники першої відміни щодо родового відмінку множини в таблицю розподілу іменників на групи не вкладаються, а наведені там зразки відмінювання не завсіди відповідають відповідній групі.

1. Іменники чоловічого роду всіх трьох груп щонайбільше приймають у родовому відмінку множини закінчення -ів (-їв), як от: до синів, без осокорів, степів, чортів, насипів, підписів, літописів, звірів, школярів, мечів, дощів, косарів, учителів, днів, ступенів, зятів, країв, солов’їв і т. ін. і навіть деякі іменники чоловічого роду на а- (-я): до старостів, теслів, суддів. Також у множинних: без байдиків, з бельбухів, бебехів, викрутасів, зальотів, дріжджів, ношів, наймів, наритників, пачосів, обжинків, окулярів, в’язів, сходів, шараварів, граблів, (і грабель), манівців, Чернівців (і Чернівець), Сорочинців, Яківців тощо і всі на -щі: радощів, молодощів, кліщів...

Але іменники чоловічого роду з наростком -ан-, -ян- перед -ин у родовому відмінку множини не мають закінчення (тобто чистий пень і є форма родового відмінку): без селян, з галичан, заробітчан, подолян, підгорян, хуторян і т. ін., ті ж, що з наростком -ин без -ан-, - ян- перед ними, звичайно теж приймають -ів: від болгарів, волохів, хазяїв (і хазяїнів), татарів (і татар) тощо.

Поодинокі іменники й інші: без чобіт, до циган, а надто після числівників: сім день (і днів), сто раз (частіше сто разів), сім чоловік тощо.

Закінчення -ей із іменників чоловічого роду приймають лише троє: коней, грошей, гостей.

2 Без закінчення, себто чистий пень на форму родового відмінку множини вживають численні іменники ніякого й жіночого роду, напр., без слів (слово), до дерев, з гнізд, серць (і сердець), борін, бур (буря), шкіл, рож, барв, форм, дощок, копійок, назов, мітел, воєн, картопель, сотень, кухонь, полотен, церков, буков, малп, щогол (щогла), кітов (кітва), пліс (плесо), дрохов, хутер (хутро), відьом, ярем, ігор, іскор, згарищ, стебел (стебло), верстов (верства – міра довжини), верств (верства – група, шар), линов (линва), повісом, дружб... також і чоловічого роду на -а (-я): старшин, п’яниць тощо.

Щодо того, як розпізнавати, коли в таких формах основний о чи е переходить на і (гір, борін, пліс...), коли з’являється між приголосними о чи е (кухонь, сердець, назов...), коли о чи е не переходять на і (корон, рож, дерев...), коли залишається група приголосних без вставного голосного (нізд, барв, дружб...), то до сказаного в §13_{1в, 2а і 3а}  слід додати, що взагалі зв’язок поміж формами родового відмінку множини іменників ніякого й жіночого роду та здрібнілими формами від них дуже великий: звичайно в цих формах від того самого одного слова буває однаковий голосний або відсутність його, як от напр.:

Давальний множини § 45.

Закінчення давального відмінку множини в іменниках першої відміни цілком вичерпуються наведеними в таблиці зразками відмінювання, бо всі без винятку тверді й мішані іменники приймають закінчення -ам, всі без винятку м’які – -ям.

Щождо множинних іменників, то -ам приймають усі ті, що в назовному мають закінчення твердих іменників (себто -и, -а), ті ж, що мають у назовному закінчення м’яких (-і, -ї, -я) – -ям, алеж після неподвоєних ж ч ш щ, як завсіди, теж -ам: гордощі – гордощам, пестощам і т. ін. Винятково: люди – людям, штани – штаням, курям, гусям, дітям, сіням, саням, грудям.

 

Знахідний множини § 46.

Окремих закінчень для знахідних відмінків множини в іменниках немає, їх заступають або форми назовних, або родових відмінків. В усіх назвах речей, а також звичайно й тварин, знахідний відмінок множини дорівнюється назовному, а в назвах людей звичайно дорівнюється родовому: на дуби, по коні, про корови, за телята, ведмеді, карасі, жуки і т. ін., але на ковалів, про гостей, за молодиць, на хлопців.

Указані тут загальні норми на те, коли знахідний відмінок множини дорівнюється назовному, а коли родовому, дуже ускладняються тими причинами, що про них буде мова в синтаксі в §§ 162, 164. Навіть у назвах речей ми частенько можемо вжити при тому самому дієслові додаткового слова то в формі назовного множини, то в формі родового, напр.: "купив зошити" і "купив зошитів", "шукаю ножиці" і "шукаю ножиць" і т. ін. Із них знахідні, звичайно, тільки перші, а другі родові, але це вживання при тих самих дієсловах додаткових слів то знахідного, то родового відмінку спричиняється до поплутань форм знахідних відмінків множини взагалі (порівн. § 38 ₁ дрібн. шрифт). І назви живих істот (тварин) частенько подибуються при тих самих дієсловах то в формі знахідного відмінку (= назовного), то в формі родового. Через те стали можливі від таких слів форми знахідного = формам родового, а саме після прийменників, що вимагають знахідного: "посідали козаки на коней" (з народн. вуст) і т. ін. (досить відоме і в літературній мові). Навпаки, знахідний відмінок від назов людей не завсіди дорівнюється тільки родовому, а ще й назовному. Це навіть обов’язково в тих випадках, коли таке додаткове слово після прийменника разом із цим останнім сталося прислівниковим виразом чи хоч наблизилося до прислівника, напр.: "вийти в люди", "піти в учителі", "записатися в міщани", "пошитися в дурні" тощо. Навіть і в інших випадках знахідний відмінок множини від назов людей може дорівнюватися назовному, а не родовому, як от "хустки на молодиці" тощо, а в Шевченка, напр., такі вирази, як "серце люди полюбило", досить звичайні і становлять одну з стилістичних особливостей його.

 

Орудний множини § 47.

Закінчення орудного відмінку множини -ами, -ями майже достоту відповідає умовам уживання -ам, -ям у давальному множини (див. § 45), отже вичерпується наведеними в таблиці (див. ст. 40 – 41) зразками.

Усе ж таки в цьому відмінку є деякі невеликі й ухили від наведеної норми, як залишки колишніх окремих відмін.

1. Закінчення -ми після приголосних, поруч звичайних закінчень на -ами, -ями, буває в таких поодиноких іменників, як кінь – з кіньми, гість – перед гістьми, чобітьми, жолудьми, коліньми (коліно – частина тіла), слізьми (звичайніше сльозами), крильми (крило у птиці), свиньми. Також у деяких множинних: перед ворітьми, сіньми, курми, гусьми, дітьми, людьми, саньми, дівчатьми і деякі ін.

2. Зрідка трапляється ще закінчення -има, почасти всуміш із -ми, -ами: око – очима, плече – плечима, ушима (і вухами), грошима (і грішми), грудима (і грудьми), дверима (і дверми).

Місцевий множини § 48.

У місцевому відмінку множини закінчення ах, -ях уживається точно в таких самих випадках, що й -ам, -ям у давальному множини: на ногах, школярах, обличчях, штанях, курях... див § 45).

 

Друга відміна.

 Уваги до таблиці § 49.

До наведеного в таблиці (стор. 41) слід додати, що точно так, як "орля", відмінюються й усі інші іменники цієї відміни, але після ж ч ш щ, як і зазначено в таблиці, звичайно, буде - ат- (а не -ят-): курча, курчати, курчата і т. ін.

Сюди ж належить і одно слово з наростком -ен-: ім’я – від імени, імені, іменем, імена, імен, іменам..., хоч подекуди і без -ен- за першою відміною м’якою групою: ім’я, ім’ям (орудн. одн.) тощо, себто як плем’я, вим’я, сім’я, тім’я, полум’я (див. § 35).

Слово дівчата, що в орудному відмінку може мати незвичайне для 2. відміни закінчення (дівчатьми), хоч і походить від дівча (ніяк. p.), але вже не в’яжеться з ним і завсіди відчувається як множина до слова дівчина. В окремих говорах навіть уже й немає слова дівча, але є дівчина і дівчата.

 

Третя відміна.

 Уваги до таблиці § 50.

До наведеного в таблиці (стор. 41) прикладу відмінювання іменників жіночого роду на приголосний слід додати деякі пояснення й уваги.

Не всі іменники цієї групи відмінюються точно за наведеним зразком, а саме в частині іменників у родовому відмінку однини буде закінчення -і, а не -и. Закінчення -и в родовому відмінку однини приймають усі іменники цієї відміни на -сть, -рть, себто на ть за другим приголосним: до смерти, без дерти, з напасти, злости і т. ін. та ще, як виняток, такі іменники: осінь, сіль, кров, любов, Русь, отже до осени, без соли, до крови, від любови, з Руси.

Усі інші іменники третьої відміни в родовому відмінку однини приймають -і: ніч – до ночі, подорож – без подорожі, розкіш – від розкоші, твар – з тварі, молоді, постаті, тіні, мазі, Росі, приязні, жовчі, матері і т. ін.

В усьому іншому всі іменники цієї відміни приймають ті самі закінчення, що й у наведеному зразку, тільки, як звичайно, після неподвоєних шелесних треба ставити а, а не я: ночам, ночами, ночах і т. ін. (хоч ніччю, розкішшю, подорожжю, заполоччю..., а з аналогії й харчю, нехворощю, жовчю, тощо, порівн. розторжя, підзамчя... у § 35).

Але від слова мати, що приймає при відмінюванні наросток -ер- (матері, матір’ю...), знахідний однини буде матір, а кличний мати!

Зрідка іменники третьої відміни в родовому відмінку множини приймають закінчення -ів: подорожів, розкошів, матерів, відповідів (і відповідей), тварів (і тварей).

Колись усі іменники третьої відміни зовсім не мали закінчення -і, а в усіх відмінках, де тепер є це закінчення, було -и. Закінчення -і сюди зайшло з інших відмін, але в прислівниках, що повстали з окремих форм окремих слів третьої відміни, те -и зберігається в колишніх місцевих відмінках однини: почасти, восени (порівн. по осені).

По народніх говорах теж іще чимало форм із -и, і донедавна в літературній мові вживано цих іменників із закінченням -и там, де тепер ми вживаємо -і. Те видно, напр., із такого вірша Т. Шевченка:

Червоною гадюкою

Несе Альта вісти,

Щоб летіли крюки з поля

Ляшків-панків їсти.